Копенгаґенські угоди 1919-20
КОПЕНГА́ҐЕНСЬКІ УГО́ДИ 1919–1920 — серія міжурядових договорів щодо повернення на батьківщину військових, військовополонених та цивільних осіб, які опинилися на території інших країн після завершення Першої світової війни. Від імені України участь у К. у. 1919–1920 від квітня 1920 брала УСРР, яка виступила спільно з РСФРР у 4 договорах з окремими державами Західної і Центральної Європи. Ще у 3 угодах — з Данією, Великою Британією, Італією — радянську сторону представляла лише РСФРР. 20 квітня 1920 РСФРР і УСРР уклали два договори. Перший — з Францією про відправку на батьківщину російських військовиків, які перебували або стали військовополоненими на французькій території, а також у Королівстві сербів, хорватів і словенців, Алжирі та Греції. У ньому йшлося й про обмін російських і французьких громадян, які мешкали на території іншої сторони. Другий документ підписано з Бельгією — про повернення росіян і бельгійців відповідно до РСФРР та Бельгії. 21 травня того ж року домовленості про організацію обміну військовополоненими оформили РСФРР і УСРР з Угорщиною. Актом від 5 липня 1920 обидві радянські республіки і Австрія досягли згоди щодо повернення на батьківщину всіх військовополонених і цивільних громадян, які перебували на території іншої сторони. К. у. 1919–1920 набирали чинності від дня їхнього підписання та сприяли виконанню міжурядових домовленостей. Документи містили також певні політичні зобовʼязання з приводу воєнних дій у Східній Європі: Франція та Бельгія задекларували відмову сприяти будь-яким актам агресії проти РСФРР і УСРР; Угорщина заявила, що не надаватиме прямої чи опосередкованої допомоги противникам РСФРР і УСРР; Австрія засвідчила нейтралітет і наголосила на невтручанні у радянсько-польську війну та дотриманні заборони на постачання воюючим країнам зброї, боєприпасів і військового спорядження.