Контроль соціальний

КОНТРО́ЛЬ СОЦІА́ЛЬНИЙ — під­трима­н­ня порядку соціаль­ного за допомогою ін­ституційного впливу на поведінку індивідів і груп. Усі соц. ін­ститути намагаються контролювати поведін­ку індивідів і груп за допомогою нормативно закріплених зразків. Дотрима­н­ня цих зразків за­охочують позитив. стимулюван­ням (ви­зна­н­ня, нагорода, авторитет, пре­стиж), вибір ін. спосо­бів життя та соц. практик — обмежують за допомогою певних санкцій (від пере­кона­н­ня та не­­формал. заборони до прямого примусу й тиску). К. с. мінімізує роз­біжність між фактич. і очікуваною поведінкою у більшості соц. груп, формує масову конформність як осн. стиль життя. Його ефективність залежить від ін­ституційно створеної системи барʼєрів для соціально небажаних стилів поведінки й інтеріоризації норм К. с. у процесі соціалізації. Соціалізов. індивід за­своює зразки діяльності, дії, реакції на дії інших, прийняті у рамках спільного для існуючої системи символіч. контекс­ту, що охоплює культурну традицію та ін­ституц. порядок у всій його цілісності. Первин. формою К. с. є звичай, оскільки саме він у архаїч. су­спільствах ви­значав, яка поведінка індивіда до­зволена, а яка — не­прийнятна. У сучас. су­спільстві роль регулятора ві­ді­грає пере­важно право — найдієвіший і водночас найформалізованіший спосіб К. с. Формал. контроль, що базується на ін­струкціях і норматив. актах, здій­снюють, як правило, через регламентацію поведінки індивіда у рамках соц. ін­ститутів су­спільства (еко­номіку, ін­ститути держ. влади) агенти формал. контролю — особи, які мають спец. під­готовку для викона­н­ня своїх функцій і отримують заробітну плату (міліціонери, судді, лікарі-психіатри, пра­­цівники органів соц. забеспече­н­ня та ін.). Неформал. конт­роль не має законодав. сили, але вирізняється різноманіт. спосо­бами впливу на поведінку індивіда. Його методи — пере­кона­н­ня, глузува­н­ня, плітки, колективне презирство. Неформал. конт­роль здійснюють за допомогою груп. впливу в межах соц. ін­ститутів су­спільства, що виконують функцію соціалізації (сімʼя, освіта, релігія, культура, ЗМІ).

На поведінку індивіда впливає його приналежність до багатьох первин. груп (сімʼї, колективу, хобі-групи тощо), кожна з яких має усталену систему специфіч. звичаїв, цін­ностей, груп. норм, узгоджених із системою цін­ностей і норм су­спільства загалом. Індивід засвоює груп. норми й цін­ності та використовує їх у своїх діях, оскільки від цього залежить успішність і ефективність його соц. поведінки. Значно впливає на поведінку індивіда механізм само­ідентифікації з референт. групою (моделі поведінки, засво­єні в групі, стають реал. зраз­­ком для наслідува­н­ня). Най­ефек­тив­ніший К. с. у су­спільстві, де куль­­тура та домінуюча ідеологія ство­­рюють без­ліч різноманіт. варіантів легітим. досягне­н­ня соціально схвалюваних цілей. Особл. форму контролю становить внутр. К. с. — здійснюваний індиві­дом самоконт­роль, спрямов. на узго­дже­н­ня влас. поведінки з груп. і заг.-соц. нормами (регулюва­н­ня від­бувається не у межах соц. взаємодії, а через від­чу­т­тя провини або сорому, які виникають під час поруше­н­ня засвоєних норм). Для успіш. функціонуван­ня такої форми контролю в су­спільстві повин­на існувати усталена система норм і цін­ностей, високий пре­стиж норматив. пове­дінки. У випадку аномії внутр. К. с. втрачає чіткі орієнтири, його механізм значно ускладнюється. Поня­т­тя «К. с.» за­провадив на­прикінці 19 ст. Г. Спенсер, тоді ж Е. Дюркгайм об­ґрунтував функці­оналіст. під­хід до аналізу соц. порядку та К. с., надалі роз­винений у структур. функціоналізмі Т. Парсонса. Згідно з концепцією К. Маркса, К. с. повʼязаний із держ. системою ідеології та є частиною стратегії пануючих кла­сів з формува­н­ня «помилкової» сві­домості в різних істор. типах су­спільств. Він також першим звернув увагу на явні та прихов. фор­ми К. с. (ця концепція зна­йшла продовже­н­ня у неомарксизмі й пост­структуралізмі).

Е. Росс 1901 описав концепцію механізмів впливу соц. групи на індивіда, яку роз­винули пред­ставники чи­­каз. школи соціології — Р. Парк та Е. Берджес (стверджували, що всі соц. про­блеми у кінц. ра­­хунку є про­блемами К. с.). У роботах пред­ставників чиказ. школи соціології під впливом амер. прагматизму та символіч. інтеракціонізму Дж. Міда про­­аналізовано пита­н­ня специфіки механізмів контролю в демократ. су­спільстві, ролей соц. взаємодії та комунікації у продукуван­ні індивід. самоконтролю і К. с., виробництві форм девіант. поведінки. Особливу увагу приділено ви­вчен­ню неформал. К. с. у процесах груп. та індивід. комунікацій і негатив. наслідків надміру жорсткого К. с. у процесі від­творе­н­ня старих і створе­н­ня нових форм девіант. поведінки (теорія стигматизації). Ви­вчаючи маргінал. поведінку груп емі­грантів у Чикаґо, соціологи ді­йшли висновку, що роз­мива­н­ня колектив. норм і традицій при­звело до дефіциту груп. К. с. та соц. дезорганізації груп. поведінки. Концепції К. с. чиказ. школи соціології у серед. 1930-х рр. витіснені функціоналіст. під­ходом до аналізу К. с., за­пропонованим Т. Парсонсом і його послідовниками, які вбачали осн. функцію К. с. у мінімізації роз­біжностей між соц. очікува­н­нями та фактич. поведінкою індивідів. У функціоналіст. традиції К. с. є важливим механізмом під­трима­н­ня рівноваги соц. системи. Така концепція, ефективна при пояснен­ні механізмів К. с. у стабіл. су­спільстві, виявилася недо­статньо ефектив. при аналізі механізмів К. с. у су­спільстві, що транс­формується. Альтернатив. концепціями К. с. у соц. науках 2-ї пол. 20 ст. стали концепції феноменології, неомарксизму та пост­структуралізму. З по­гляду феноменології, сучасна людина вписана у систему багато­ярус. та багато­сторон. К. с. Пред­ставник цього під­ходу П. Берґер зображав систему контролю у ви­гляді декількох концентрич. кіл з індиві­дом у центрі. Зовн. коло утворює політико-юрид. система в особі держави, якій індивід зо­­бовʼязаний під­корятися у формально-правовій стороні жит­тєдіяльності, на­ступне — сусп. мораль і звичаї. Най­ближче до індивіда роз­таш. малі кола К. с., об­умовленого без­посеред. спіл­­кува­н­ням у повсякден. житті. За наявності протиріч між норматив. вимогами різних систем К. с., індивід змушений робити вибір між їхніми нормами. При цьому за­звичай пере­вагу надають нор­­мам і зразкам най­ближчого соц. оточе­н­ня та вимогам профес. групи, оскільки саме ці кола без­­посередньо впливають на від­чу­т­тя успіху або невдачі індиві­дом у повсякден. житті. Неомарк­­систи роз­винули ідею конфлікту ідеологій влади та опозиції у сучас. су­спільстві. Функції К. с. вони приписували виключно держ. владі, яка в умовах модер. су­спільства змушена по­стійно вдосконалювати методи К. с., робити їх менш жорсткими й активно роз­роб­ляти стратегію маніпуляції масовою сві­домістю за допомогою системи освіти та ЗМІ. Так, Л. Альтюс­сер стверджував, що контроль над поведінкою у дер­жаві заг. добробуту здійснюють не стільки за допомогою жорстких карал. методів, скільки екон. регуляцією людських надій і прагнень. Ця концепція прихов. К. с. отримала роз­виток у пост­структуралізмі, особливо у пра­цях М. Фуко. Однак, на від­міну від неомарксистів, які ототожнювали владу з діяльністю держ. апарату, М. Фуко роз­робив ідею дис­перс. влади, центри якої фор­муються в стратег. точках соц. простору. У сучас. концепціях К. с. під впливом символіч. інтеракціонізму, неомарксизму та пост­­структуралізму акцент дослідж. зміщено у бік аналізу амбівалентності дії К. с., коли методи впливу, не­адекватні ситуації, мо­­жуть спровокувати девіантну по­­ведінку, тим самим сприяючи не під­триман­ню, а руйнуван­ню соц. порядку.

Завантажити статтю