Материки — Енциклопедія Сучасної України

Материки

МАТЕРИКИ́

На планеті Земля нараховують 6 М. – Євразія, Північна Америка, Південна Америка, Африка, Антарктида, Австралія. В укр. та рос. мовах вживають синонім. термін – «континенти». У фі-зико-геогр. аспекті М. називають великі за площею ділянки суходолу, що з усіх боків омиваються океанами та морями, або ж з'єднані з іншим материком вузьким перешийком (Північна Америка та Південна Америка, Євразія та Африка); у геол. – М. вважають великі, цілісні частини земної кори з відповід. типом глибин. будови (материк. земною корою), тому до них зараховують і затоплені водою відносно невеликі за площею шельфові ділянки, збуд. також материк. земною корою; у геотектонічному аспекті вживають поняття «материкові виступи», що разом з океаніч. западинами є осн. найбільшими елементами планетар. будови земної кори. Межу між материк. виступом та океаніч. западиною, зазвичай, проводять ізобатою (глибиною) 3500 м. З геол. погляду, М. є більшими за площею і географічно до них входять о-ви окраїн. морів. Останнім часом переважно з геол. міркувань виділяють ще один материк, що бл. 70 млн р. тому відділився від Австралії і більша частина якого знаходиться під водою, а решту складає суходіл Нової Зеландії та навколиш. о-вів. М. відрізняються за низкою морфометрич. параметрів (див. Табл.).

Вони мають певні закономірності, т. зв. геогр. гомології, у розміщенні, будові та рельєфі. Гол. серед них: антиподальність материків та океанів – будь-якому М. або їхній сукупності протистоїть океан або його частина; антисиметричність півкуль – пн. півкуля є материк. (71° пн. ш. (пн. круг-полярна паралель) відділяє пн. материк. півкулю від океніч. елемента-включення Пн. Льодовитого океану), пд. півкуля – океанічна (71° пд. ш. (пд. круг-полярна паралель) відмежовує пд. океанічну півкулю від материк. елемента-включення Антарктиди), також вважають океанічною зх. півкулю, а сх. – материк. (меридіан 105°сх. д. – 75° зх. д. є теор. межею між сх. материк. та зх. океанічними півкулями і має назву «епейрогенічний меридіан»; попарне з'єд­нання материків – пн. і пд. М. (крім Антарктиди) розташ. парами: Пн. Америка – Пд. Америка, Азія – Австралія, Європа – Африка, пд. М. у зазнач. парах зміщені відносно пн. на Сх.; клиноподібна форма материків – звуження їхніх пд. частин, оскільки майже всі М. мають форму трикутників, гострі вершини яких обернені на Пд., що визначає макс. видовженість М. з Пн. на Пд. (прикладом цього є т. зв. півос­т­рови-мікроконтиненти Євразії – Аравійський, Індостан, Індокитай); S-подібна форма меридіонально витягнутих оро­­графічних структур (ма-терик. пар, гірських поясів, наприклад г. Кордільєри-Анди); різний характер розчлено- ваності зх. та сх. узбережжя М. – на Зх. знаходяться великі затоки, на Сх. – виступи, берег. лінія на пд. М. відносно прямолінійна (наявних п-овів та о-вів мало), на Пн. – надзвичайно порізана, багато о-вів та п-овів на узбережжі; гіпсометрична гомологія – у смузі між паралелями 20–40° пн. та пд. ш. зосереджені найбільші гірські масиви на континентах і найглибші депресії (западини) в океанах (найвищі гори розташ. на периферії М., рівнини – в їх центр. частинах, в океанах – зворотне співвідношення). Заг. розподіл М. та океанів на поверхні Землі характеризується низкою т. зв. критич. паралелей та меридіанів: найбільша протяжність суші вздовж паралелі – на широті 62° пн. ш. (епейрогенічна паралель); найбільша протяжність вод. поверхні океану вздовж паралелі – на широті 62° пд. ш. (таласогенічна паралель); найбільша протяжність суші вздовж меридіана – 105° сх. д. – 75°зх. д. (епейрогеніч. меридіан); критич. меридіан 15° сх. д. – 165° зх. д. проходить через центри Тихого океану та Африки; найбільші гірські масиви знаходяться вздовж гірських меридіанів 60° сх. д. –120° зх. д. і 150° сх. д. – 30° зх. д.; альпій. пояс горотворення проходить уздовж орогеніч. паралелі 35° пн. ш. На поверхні Землі М. утворюють два ряди суходолу: екваторіал. (Африка, Австралія, Пд. Америка) та пн. (Пн. Америка, Євразія), поза якими залишається Антарктида. Геогр. розташування М. відображає історію розвитку літосфери загалом, пояснює їхню геол. спорідненість. Формування сучас. вигляду М. було склад. процесом. Відповідно до теорії неомобілізму (за якою провідна роль у формуванні розподілу континентів на планеті належить горизонт. переміщенням літо­сфер. плит), тривалий час геол. історії Землі континенти періодично (кожні 400–600 млн р.) групувалися у єдиний материк, останнім із яких став суперматерик Пангея, що складався з двох протоматериків – Лавразії та Гондвани. Сучасні пд. М. – це частини Гондвани. Пн. М. у той час були об'єднані в ін. материк – Лавразію. Між ними в па­леозої та мезозої існувала система великих мор. басейнів океану Тетіс, що простягався від Пн. Америки через Європу, Передню Азію, Гімалаї в Індокитай. У неогені на місці океану Тетіс виник альпій. гірський складчастий пояс. Перший розкол Гондвани відбувся на межі тріасу та юри, відокремилася Афро-Америка, згодом від Африки відійшла Пд. Америка. На рубежі крейд. періоду та палеогену Індостан. брила підійшла до Азії, Антарктида відійшла від Австралії. Розкол Лавразії на два М. – Євразію та Пн. Америку – відбувся в серед. мезозою. Відтоді в заг. рисах існує сучас. розподіл М. Форму М. (меншою мірою) та конфігурацію (більшою мірою) їх берег. лінії визначали наступом (трансгресіями) та відступаннями (регресіями) морів. У четвертин. періоді їхні максимуми зафіксовано в епохи глобал. потеплінь та похолодань.

Літ.: Мещеряков Ю. А. Рельеф и современная геодинамика. 1981; Хаин В. Е., Ломизе М. Г. Геотектоника с основами геодинамики. 2005; Лопатин Д. В., Ласточкин А. Н. Геоморфология. 2005 (усі – Москва).

С. Ю. Бортник, Н. М. Погорільчук


Покликання на статтю