Наддністрянський говір

НАД­ДНІСТРЯ́НСЬКИЙ ГО́ВІР — один з говорів галицько-буковинської групи пів­ден­но-західного наріч­чя української мови. Належить до най­архаїчніших говорів. Ін. назви — опільський, галицький. Поширений у верхівʼї Дністра — у центр.-сх. частині Львів., на Пн. Івано-Фр. та в Терноп. обл. (на Зх. від р. Збруч), а також на тер. Польщі (пн.-зх. частина Пере­мишл. пов. Під­карп. воєводства та Замост. пов. Люблін. воєводства). На Пн. Зх. від Львова і далі вузькою смугою на тер. сучас. Польщі до р. Річиця дослідники (І. Верхратський, О. Горбач, К. Дейна, К. Кисілевський, М. Лесів) виділяють групу т. зв. батюцьких говірок, що, очевидно, варто вважати пере­хідними до надсян. і пд.-волинських. Н. г. ме­жує: на Зх. — із надсянським говором та з говірками польс. мови, на Пн. — із волинським говором (пд.-волин. говірки), на Сх. — із подільським говором (по р. Збруч), на Пд. — із покутсько-буковинсь­ким говором, гуцульським говором і бойківським говором. Між Н. г. та сусід. говорами немає чіткої межі, а функціонують пере­хідні говірки. Виявлено зону скупче­н­ня трьох говорів — над­дністрян.-надсян.-бойківську (зх. околиці Старосамбір. р-ну Львів. обл. у межах умов. лінії Лопушниця — Велика Сушиця — Велика Лінина). Надсян.-над­дністрян. пере­хідна смуга про­стягається у пн.-зх. частині Самбір. р-ну, захоплює Пд. Сх. Мостис. р-ну і далі у Яворів. р-ні до м. Немирів (усі — Львів. обл.). Досить широка над­дністрян.-бойків. зона пере­хідності проходить на Пд. від умов. лінії: м. Хирів Львів. обл. — на Пд. від м. Самбір — м. Трускавець (Львів. обл.), а від­так через м. Болехів і Долина Івано-Фр. обл. Над­дністрян.-волин. зона діалект. пере­хідності про­стягається смугою від 30-ти до 60-ти км і охоп­лює пн. р-ни Львівщини та Тернопільщини. Обʼ­єд­нує кілька ареалів, яким притаман­ні вузьколокал. діалектні риси, проте на різних мовних рівнях виявлено низку спіл. ознак.

Осн. фонет. риси: артикуляція звука [а] (з ę) як [е] чи [і] незалежно від наголосу після мʼяких і шиплячих приголосних (д′іўчʼéта, дéс′іт, пйéтеро, т′ігнýти, вит′ігáти, пр′íтати, ўз′éти); ука­н­ня — на­ближе­н­ня [о] до [у] ([о^у]) (во^удá, здо^урóўйе, ко^урýна, пудвʼíра, по^увʼідáти, о^убйави́ти); ненаголошений звук [е] артикуляційно під­вищений до [е^и] ([и]) (не^ид′íл′а, те^иплó, че^иридá, де^ире^иўл′áниĭ); наголошений звук [и] на­ближений до [е] ([и^е]) (роди́^ена, невели́^ечкиĭ; роби́^ети^е, нажи́^ети, ходи́^ети^е, за­­бʼéти); протетичні приголосні, зокрема [в] (вóко, вóс′ін′, вóбраз, вупи́р, вугéн′), [г] (Гамéрика, га­мерикáн′с′киĭ), [й] (йéндик, йéн­шиĭ); початкове [и] (и́ншиĭ); від­сутність заміни етимологічного [о] на [а] (богáч, богáтиĭ, богáто, колáч, горйáчиĭ); давні сполуки ръ, рь реалізуються як [ер], [ир] (кер­ни́чка, кирни́ц′а), ль — як [ле] (слéзи); від­сутність лабіалізації [е] в [о] після мʼяких приголос­них (шéстиĭ, сéмиĭ, сéго, нéго); оглуше­н­ня дзвінких у кінці складу перед глухими і в кінці слова (стéшка, л′íшко, хл′іп, мо^урóс, вуш); одзвінче­н­ня глухих приголосних усередині слова (Ве­ли́ґден′, о^убшýрґаниǐ, йаґби́); кінцевий твердий [ц] (кʼінéц, хлóпец, рубéц, отéц); диспалаталізація звуків [с], [ц] у суфіксах -с′к-, -ц′к- (вóĭско, пасови́ско, л′вʼіўскиǐ, по-пóл′ски); дорсально-палатал. вимова [с″, ц″] (с″вʼати́ĭ, с′ц″інá, бáпц″а, ц″óтка); втрата довготи приголосних звуків перед [е], [і], [а] (Іл′а, руспйáт′е, жит′é, сум­л′íн′е, вишит′á, збʼíжʼі); диспалаталізація [р′] (монастирá, го­рйáчиĭ, вечéрйати, говóру); поява на місці [j] епентетич. звуків [л] або [н] (здо^урóўл′а, дириўл′áниǐ, пáмн′іт′, мн′éсо); збереже­н­ня давньої мʼякості шиплячих (за­­чʼéти, дошʼчʼí, рʼíўчʼик, води́чʼка) та ін. Виявлено асимілятивні зміни приголосних (часто як па­ралел. форми): [тс(′)] → [ц(′):] (ди́ўл′ац′:а, мóл′ац′:а, брáцтво, деўйацóт); [с′т′] → [с′ц′] (зáмʼіс′ц″, стáр′іс′ц′, шʼіс′ц′, с′ц′інá); [дш], [тш] → [чш] (молóчшиǐ, багáчшиǐ); а також дисимілятивні: [кт] → [хт] (дó­хтор, трá­хтор); [чт] → [шт] (шти́ри, штирнáǐц′іт′); [кш] → [гш] (лéгшиǐ) тощо. Показовими для живого мовле­н­ня є алегроформи (нáйете «знаєте», кáут «кажуть», кáе «каже», хт′íли «хотіли», т′íки «тільки», зáра «зараз», тре «треба», кʼíко «скільки» та ін.). Особливістю наголоше­н­ня є наявність парокситонези за­ймен­ників (мóго, твóго) та дієслів 1-ї особи однини теперіш. часу (хóжу, прóшу, пíду, ви́жу).

У системі слово­зміни імен­ника засвідчено такі особливості: імен­ники 1-ї від­міни жін. роду у родовому, давал. та місц. від­мінках однини мають давнє закінче­н­ня -и (нед′íли, капли́ци, на земли́, ў р′іци́, ў стáǐни, ў л′ікáр­ни), в оруд. від­мінку однини — закінче­н­ня -ов ([-оў]), -ев ([-еў]) (ногóў, головóў, рукóў, землéў, межéў), у родовому від­мінку множини — закінче­н­ня -ів [-іў] (слýжбʼіў, мýхіў, хат′íў, мо^ули́твʼіў); для імен­ників 2-ї від­міни чол. роду у давал. і місц. від­мінках однини характерне збереже­н­ня давнього закінче­н­ня -ови (-еви) (мóнахови, отцéви, кн′áз′ови, тýркови); для імен­ників 2-ї від­міни чол. та серед. роду у місц. від­мінку однини властиве давнє закінче­н­ня -и (при кʼінци́, ў дóми, на мʼíсци, на лици́); імен­ники 2-ї від­міни чол. роду мʼякої групи в оруд. від­мінку мають закінче­н­ня -ом (отц′óм, ўчи́тел′ом, пал′ц′óм); закінче­н­ня -ий [-иĭ] у родовому від­мінку у словах на зразок л′уди́ǐ, д′іти́ǐ, зуби́ǐ; в імен­никах 3-ї від­міни в оруд. від­мінку засвідчено закінче­н­ня -ию [-ийу] (нóчийу, смéр­тийу); наявні архаїчні форми двоїни (двʼі нед′íли, двʼі д′íўчин′і, три брáт′і, три с′т′ін′í). Прикметники (та порядкові числівники) пере­важно мають тверду основу (пʼíзниĭ, дáўниĭ, Великóдниĭ, то­рʼíшниĭ, трéтиĭ). Діалектні форми числівників від­різняються від літературних насамперед фонет. особливостями, зберігаючи найбільш архаїчні ознаки української мови: вжива­н­ня форми йідéн у мовлен­ні старшого поколі­н­ня; у структурі склад. числівників мʼякий приголосний [д′] перед приголос­ним пере­ходить у [ĭ] або зникає: дваǐц′áтиǐ, дванáǐц′іт′, вʼіс′ім­нáǐ­ц′іт′, двá(ǐ)ц′іт′, трá(ǐ)ц′іт, кʼіл′ка­нáц′ат′. Характерні такі особливості вжива­н­ня за­ймен­ників: енклітичні форми особових за­ймен­ників я, ти та зворотного себе у давал. від­мінку однини: ми (ми бул′íло, сни́ло ми с′і), т′і (т′і не вʼíр′у); діалектні форми оруд. від­мінка однини за­ймен­ників із закінче­н­ням -ов ([-оў]), -ев ([-еў]): нáд′і мноў, з неў, вказівного — теў (з теў д′іўчинóў), присвій­но­го — мойóў, свойóў, особовий за­й­мен­ник він послідовно ре­презентують: у родовому від­мінку од­нини форми го, йігó (го приби́ло; йігó вози́ла), у давал. від­мінку — му, йємý (присни́ло му с′і, від:áла йємý), а в знахід. від­мінку — него (кричʼéла на нéго); присвій­ні за­ймен­ники мій, свій можуть вживатися у формах мóму, свóму (чол. і серед. рід), мóйі, свóйі (свéйі) (жін. рід); вказівні за­ймен­ники той, цей — у редупліков. формах тотá, тотó, тот′í (тотá д′íўчина; тотó вóзеро) тощо. Осн. особливості дієслів: збережено давні форми інфінітива із суфіксом -чи- (пичи́, помочи́, ти́чи та ін.); афікс -с′а (-си, -с′і, -с′а) стоїть у пре- і постпозиції (с′і зйави́ла, с′а на­т′íшити, си поросходи́ли, мýчи­лас′і); у дієсловах 3-ї особи однини і множини 2-ї дієвід­міни як варіант зафіксовано твердий флексійний т (сиди́т, прóсит, рóбит, л′ýбит; бол′áт, ход′áт), при цьому мовці у 3-й особі однини вживають форми зі стягненим закінче­н­ням (прихóди, ви­хóди^е, прóсе, рóбе); у формах 3-ї особи однини у зворотних дієсловах від­сутній флексійний т (берéс′а, ди́вис′і); у дієслівних формах минулого часу виявлено залишки перфекта (лижáла-м, плáкала-м, ўже-м пере­жи́ла (жін. рід), ходи́ў-ім (чол. рід); 1-а особа множини: так-смо трóха прá­тали, пʼішли́-смо, ўже-смо прáви­ли; 2-а особа множини: шо-с′те роби́ли); засвідчено форми дав­номинулого часу (бýла ви́ǐш­ла зáмуш, бýла народи́лас′а, сто^уйáў буў, бýли го^увори́ли); діє­слова наказового способу утворено за допомогою частки наǐ «нехай, хай» (наǐ будé).

Лексичну систему говору ре­презентують назви різних темат. груп. Виявлено значну кількість лексич. та семантич. діалектизмів, напр.: бýз′ок «лелека», ве­рéта «покривало», коц «покривало; ковдра», патéл′н′а «сковорода», бан′áк «каструля», бан′ачóк «мала каструля», «чашка», горн′é «чашка», кʼéл′íшок «рюмка», бара­бóл′а, бýл′ба «картопля», корч «кущ», кугýт «пі­вень», пинцáк «ячмін­на каша», ги́бел′ «рубанок», полýдне «полудень», тáниĭ «дешевий», паскýдниĭ «негарний», капáрниĭ «неохайний», о^убшýр­ґаниǐ «брудний» та ін. Текс­ти містять фразеологізми, напр.: тáниĭ йік боршч «дуже дешевий», йак вýгʼіл′ «дуже чорний», на áлярм «терміново», ги в аптéц′і «дуже точно», на волосóк «дуже мало», забивáти бáкʼі «від­вертати увагу роз­мовами», «обманювати», тримáтис′і, ги вош кужýха «міцно триматися», втрʼíскатисі, ги д′íт′ко в старý грýшку «палко закохатися». У мовлен­ні над­дністрянців зафіксовано значну кількість полонізмів (твар «облич­чя», цéра «шкіра», пи́сок «рот», н′іц «ніщо», вýĭко «вуйко») та германізмів (ґвер «рушниця», ги́бел′ «рубанок», шпихл′íр «комора», вандрувáти «мандрувати»), що зумовлено територ. чин­ником, а також істор. перед­умовами.

Синтаксичні особливості текс­тів повʼязані насамперед із природою усного мовле­н­ня та з побудовою говірк. кон­струкцій і речень (напр.: роби́^еў на трактори́ста «працював трактористом», при­слугóвуваў до тýрка «прислуговував туркові»). Особливістю мовле­н­ня носіїв говору є форми пошан­ної множини, що мотивовано шанобливим ставле­н­ням до старших за віком людей, морал. нормами етнокультур. спільноти: по­єд­на­н­ня дієслів 3-ї особи множини з імен­никами у формі однини (мáма повʼідáли, тáто л′агли́, бáб^пц″а води́ли, вýĭц″о с′і моли́ли).

Н. г. від­ображений у худож. творах М. Шашкевича, І. Франка, Т. Бордуляка, С. Парфанович, Д. Яворської, І. Керницького, Віри Марської, Ірини Вільде та ін. Із-поміж джерел, що фіксують лексичні особливості говору: матеріали до «Мовного атласу Галичини», зі­брані І. Зілинським, ре­презентують стан зх.-укр. говорів 1930-х рр.; діалектну диференціацію української мови 1950–70-х рр. від­ображає «Атлас української мови» (т. 2, К., 1988). Мережа «Atlasu gwar bojkowskich» (т. 1–7, Wrocław, 1980–91) Я. Ріґера охоплює пере­хідні бойків.-над­дністрян. та надсян.-над­дністрян. говірки. Лексич. матеріал фіксують словники О. Горбача, Г. Шила, Д. Бандрівського, З. Бичка, Р. та Л. Осташів. Лексичне багатство з над­дністрян.-бойків. суміж­жя — м. Болехів — демонструють «Слова з Болехова» (Л., 2017). Мова міста Львова описана у словнику «Лексикон львівський: поважно і на жарт» (Л., 2019). Історію ви­вче­н­ня, межі говору, опис діалект. системи по­дано у працях І. Верхратського, Я. Янева, Г. Шила, П. При­ступи, К. Дейни, Д. Бандрівського, К. Кисілевського, О. Горбача, М. Лесева, З. Бичка, Т. Ястремської, І. Романини, В. Різник (Шелемех) та ін.

Завантажити статтю