Націогенез — Енциклопедія Сучасної України

Націогенез

НАЦІОГЕНЕ́З (від лат. natio – народ і ...генез) – процес формування нації як соціального цілого, єдиного організму, суб'єкта активності політичної. Серед заг. рис нації виділяють мовні, культурні, територ., екон., соц., соц.-психол. й політ. характеристики, жодна з яких не може бути абсолютною чи домінантною. Значимість тієї чи ін. з наведених ознак визначається умовами формування конкрет. нації, особливостями її істор. становлення. У реальності немає групи соціальної, яку можна б узяти за абсолют для порівняння з ін. нац. спільнотами. Кожна з існуючих націй проходить свій шлях розвитку. Залежно від розуміння сутності й природи нації виділяють 2 осн. концепції Н. Перша стосується т. зв. етніч. націй (британ. дослідник Е. Сміт, амер. політолог Дж. Армстронґ, амер. історик П. Брасс). У цьому контексті йдеться про нації як спільноти, що формуються шляхом «дозрівання», «політизації» окремих етносів на їхньому шляху до державності. Спочатку націями називали групи чужинців, об'єднаних кровноспорідненими зв'язками. Таке змістовне наповнення це слово мало до кін. 16 ст., коли його почали вживати як синонім до поняття «народ»; націю розглядали як вищий етап становлення етносу. Від 17 ст. виникла політ. концепція Н. (амер. політологи Г. Кон, Б. Андерсон, англ. філософ і соц. антрополог Е.-А. Ґелнер, британ. історик Е.-Дж. Гобсбаум). Термін «політ. нація» пов'язують з ідеєю «заг.-держ. громадянства», коли різноетнічні соц. групи гуртуються для реалізації спіл. інтересів на основі громадянства (належності до певної держави), рівності громадян. прав, спіл. політ. цінностей і формують при цьому політ. орг-цію – державу національну. В обох концепціях Н. для формування нації основоположними розглядають способи самоствердження, світосприйняття та діяльності, що дають можливість створювати колективну ідентичність, мобілізовувати людей на виконання колектив. задумів. Амер. соціолог К. Келґгон серед визначал. чинників, що сприяють самоствердженню націй, виділив: існування геогр., етнічно-культур. кордонів; ідею неподільності, єдності нації; суверенність, за допомогою якої досягається формал. рівність з ін. націями (суверенність, зазвичай, ототожнюють з наявністю самост. держави); ідею, згідно з якою влада є легітимною лише тоді, коли вона підтримується всією спільнотою і служить її інтересам; ідею ототожнення індивіда та колективу з нацією; «безпосереднє членство», при якому особистість як частина нації є рівною з ін. членами нації; уявлення про існування нації в часі, в минулому й майбутньому; спіл. біол. й спадк. риси (лише у випадку етніч. націй); особливе ставлення до певної істор. (іноді навіть «священ.») території та культури (мови, спіл. цінностей, вірувань, звичаїв тощо), – при цьому спіл. історія може бути досить давньою в етніч. націй або й зовсім новітньою у політичних. Важливими для розвитку нац. спільноти є її ментал. уявлення (див. Ментальність): сприйняття простору та часу; усвідомлення історії; сприйняття та переживання смерті; розмежування природного і надприродного; співвідношення духу й матерії, установки, що стосуються дитинства, старості, хвороб, сім'ї, сексу, жінки; ставлення до природи; оцінювання сусп-ва та його компонентів; розуміння співвідношення частини і цілого, індивіда та колективу; ступінь виділення особистості в соціумі чи, навпаки, її поглинання ним; ставлення до праці, власності, багатства й бідності; установки на новацію чи традицію; розуміння влади, панування і підпорядкування, інтерпретація свободи; доступ до різних джерел та засобів збереження і розповсюдження інформації тощо. Ментал. форми, характерні для людей конкрет. соціокультур. спільноти, утворюють певну систему – картину світу (світогляд), що лежить в основі їхньої поведінки і впливає на соціум та його культуру. Особливості нац. світогляду зумовлюють специфіку духовної культури нації, її самобутність, здатність обстоювати свої ідеали в найважчих умовах, а також можливість вдосконалення та поглиблення діалогу між національними культурами. Ці фактори є визначальними як для становлення нації, так і для формування національної ідентичності – ототожнення себе з нац. спільнотою.

В укр. наук. дискурсі до проблем формування нації зверталися у 19 ст. (М. Костомаров, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Франко), проте особливо ці питання актуалізувалися в гуманітар. на­уці 1-ї пол. 20 ст. (М. Грушевський, Д. Донцов, О. Кульчицький, В. Липинський, І. Мірчук, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, В. Янів). Їхні дослідж. здійснено в контексті етніч. концепції формування націй. Науковці прагнули усвідомити сутність і сенс існування української нації, визначити її місце серед ін. спільнот, вивчали нац. культуру, нац. ідеал, займалися пошуком національної української ідеї. Досліджуючи народну творчість і через неї нац. світогляд українців, вони виділяли низку чинників, що вплинули на їх формування та розвиток. О. Кульчицький визначив 6 груп факторів, що справили вплив на формування тих чи ін. особливостей українців: расові, геогр., істор., соціопсихічні, культуроморфні та глибинно-психічні. Так, расові (біол.) умови зумовлюють генет. особливості укр. нац. світогляду та характеру; географічні сприяють формуванню осн. цінностей відповідно до природ. середовища людини; історичні виявляють залежність формування нац. світогляду від своєрідності істор. процесу в Україні; соціальні засвідчують залежність розвитку нац. свідомості від особливостей сусп. устрою укр. народу; культурні передбачають врахування впливу внутр. елементів нац. культури на формування світогляду народу, а також відповід. зовнішньо культур. вплив; глибинно-психологічні по­в'язані з впливом відповід. архетипів. З'ясовуючи сутність укр. нац. світогляду, дослідники визначали його осн. риси. Серед них вони виділяли: інтровертність (полягає у самозаглибленні та самовдосконаленні й спричиняє творчу активність та слабку політ. активність); індивідуалізм (ха­рактеризується намаганням виявити свій внутр. стан і виявляється через самопіднесення або слабке підпорядкування владі); емоційність і кордоцентризм; розвиненість родин. почуття; релігійність (виявляється через обрядовість та символізм, повагу до кожного вияву релігійності, терпимість до віросповід. противників); естетизм (як вроджена потреба в красі та гармонії). До цієї проблематики у вітчизн. науці повернулися наприкінці 20 – на поч. 21 ст. Так, Я. Дашкевич, С. Кримський, М. Попович розглядали проблеми становлення укр. нації в руслі тенденцій поч. 20 ст. Серед сучас. дослідників, які представляють різні способи осмислення укр. нації, – Я. Грицак, О. Забужко, Г. Касьянов, А. Колодій, С. Плохій, М. Рябчук, Л. Якубова.

Літ.: Костомаровъ Н. Двѣ русскія народности // Основа. 1861. № 3 (окреме вид. – К.; Х., 1991); Мірчук І. Світогляд українського народа. Прага, 1942; Кульчицький О. Український персоналізм. Мюнхен; Париж, 1985; Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. К., 1993; C. Calhoun. Nationalism. Minneapolis, 1998; Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. К., 1999; Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. К., 2000; Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Пер. з англ. К., 2001; Ґелнер Е. Нації та націоналізм / Пер. з англ. К., 2003; Вілсон Е. Українці: несподівана нація / Пер. з англ. К., 2004; Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. К., 2006; Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Пер. з англ. К., 2009; Гобсбаум Е. Нації і націоналізм, починаючи з 1780 року: програма, міфи, реальність / Пер. з англ. К., 2010; Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Стара історія на новий лад. К., 2011; Плохій С. Кoзaцький мiф. Icтopiя i нaцiєтвopeння в eпoxу імперій. К., 2015.

О. В. Дарморіз

Статтю оновлено: 2020

Покликання на статтю
О. В. Дарморіз . Націогенез // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=71083 (дата звернення: 22.10.2021)