Незастосування сили або погрози силою принцип — Енциклопедія Сучасної України

Незастосування сили або погрози силою принцип

НЕЗАСТОСУВА́ННЯ СИ́ЛИ або ПОГРО́ЗИ СИ́ЛОЮ ПРИ́НЦИП – принцип загального міжнародного права, згідно з яким держави в міжнародних відносинах повинні утримуватися від погрози силою чи її застосуванням проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-­якої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН. Н. с. або п. с. п. закріплено у пункті 4 статті 2 Статуту ООН як один із його осн. принципів. Він є гол. нормою міжнар. права, підґрунтям мирних відносин серед держав. Становлення цього прин­ципу пов’язане з прогресом міжнар. права щодо заборони засто­сування сили у міжнар. відносинах та утвердженням у ньому роз­в’я­зання міжнар. спорів мирними за­собами. Протягом століть використання сили державами не бу­ло заборонено – її вважали остан­нім засобом для розв’язання спорів або досягнення ін. цілей. Учас­ни­ки Гааз. міжнар. конф. (див. Гаазькі конвенції про закони та звичаї вій­ни 1899 і 1907) хоча й намагалися обмежити застосування сили в міжнар. відносинах, проте залишалися на позиції визнання права на вій­ну, тому їхні зусилля було зосереджено на розробленні конвенцій, що регулювали правила ведення вій­ни і пом’якшували її наслідки з погляду гуманності. На­віть на поч. 20 ст. ці правила ведення вій­ни становили осн. частину міжнар. права. Лише після 1-ї світ. вій­ни у сфері права вій­ни розпочався процес радикал. змін, що досягнув своєї кульмінації в Статуті ООН. Відповідно до Статуту Ліги Націй її чл. зобов’язувалися поважати та охороняти від зовн. агресії територ. недоторканність та існуючу по­літ. незалежність усіх чл. Ліги (стаття 10) і не «звертатися до вій­ни» відповідно до спеціально при­йнятих умов (статті 12–14). Згідно з Локарн. договором про взаємні гарантії 1925, його учасники (Німеччина, Бельгія, Франція, Іта­лія, Велика Британія) взяли на себе взаємні зобов’язання гарантувати індивід. і колективне збереження територ. статус-кво, не нападати одна на одну, не вторгатися на тер. одна одної, не вда­ватися до вій­ни. Новим кроком, що став етапним на шляху до заборони застосування сили в міжнар. відносинах, був Париз. договір про відмову від вій­ни як знаряддя нац. політики 1928 (див. Паризький пакт 1928). Його учас­ники урочисто заявили, що вони засуджують розв’язання вій­ни з метою вирішення міжнар. спорів і відмовляються від неї як знаряддя нац. політики у своїх відно­синах один з одним. Проте забо­рона звернення до вій­ни стосува­лася лише порушень Статуту Ліги Націй і не торкалася права на само­оборону, що залишалося майже необмеженим. Усі спроби Ліги Націй створити ефективну систему колектив. безпеки шляхом точнішого визначення поняття агресії разом із прагненням посилити зо­бов’язання щодо вжиття заходів проти агресора виявилися марними. Тому Статут ООН заборонив звернення до сили і до погрози силою та надав цій забороні універсал. значення. Щоб запобігти юрид. розбіжностям у визначенні сили, учасники Думбартон-Оксь­кої конф. 1944 та Сан-Францись­кої конференції 1945 ООН відмо­вилися в пункті 4 статті 2 Статуту ООН, як і в ін. його положеннях, від терміна «вій­на». Відповідно всі держави, незалежно від членс­тва в ООН, мають захищатися через визнання звернення до сили незаконним. Незаконність сили ґрун­тується на принципі неподільнос­ті миру, закріпленому в Статуті ООН. Його стаття 1 гол. метою ООН про­голошує підтримання міжнар. миру й безпеки шляхом вжиття ефек­тив. колектив. заходів для відвер­нення й усунення загрози миру та придушення агресії або ін. порушень миру. Наступна її мета, що безпосередньо пов’язана з попе­редньою, полягає у мирному вре­гулюванні спорів і має здійснюва­тися відповідно до принципів спра­ведливості та міжнар. права. Це означає, зокрема, що, згідно зі Ста­тутом ООН, її зобов’язання од­наковою мірою спрямовані на забезпечення миру й безпеки всіх держав незалежно від їхнього міс­ця та ролі у міжнар. відносинах, тобто Статут виходить із необхідності надання допомоги насамперед малим державам – найбільш уразливим з погляду застосування проти них сили або погрози силою. Погроза силою чи її застосування в міжнар. відносинах заборонена. Відповідно до рі­шен­ня Міжнародного суду ООН (МС ООН) у справі про протоку Корфу 1949, заборона застосування сили містить також і заборону порушення територ. суверенітету держави, що є, за визначенням суду, суттєвою засадою міжнар. відносин.

Згідно з пунктом 1 статті 24 Статуту ООН, на Раду Безпеки (РБ) ООН покладено гол. відповідальність за підтримання міжнар. миру та безпеки, вона діє від імені всіх чл. орг-ції. Відповідно до роз­ділу VI Статуту ООН, РБ ООН може вимагати вирішення спору між державами за допомогою мирних засобів на їхній вибір та уповноважена розслідувати будь-який спір чи ситуацію; відповідно до роз­ділу VII – «визначає існування будь-­якої загрози миру, будь-якого по­ру­шення миру або акту агресії і робить рекомендації або вирішує, яких заходів слід ужити... для підтримання або відновлення міжнар. миру і безпеки». ГА ООН при здійсненні своїх широкомасштаб. повноважень згідно зі статтями 10, 11, 14 може обговорювати будь-­які питання чи справи в межах Ста­туту ООН або ті, що стосуються повноважень і функцій будь-якого з органів, передбачених цим Статутом, і робити рекомендації чл. ООН чи РБ ООН. Це стосується і контролю ГА ООН за використанням сили. Виняток становить лише стаття 12: «коли Рада Безпеки виконує покладені на неї Статутом функції щодо будь-якого спору або ситуації, Генеральна Асам­блея не може робити жодних рекомендацій, що стосуються цього спору або ситуації, якщо Рада Безпеки не запитає про це». Водночас Ген. секр. ООН, за згодою РБ ООН, зобов’язаний повідомляти ГА ООН на кожній її сесії про всі питання щодо підтримання міжнар. миру та безпеки й передавати їх на розгляд РБ ООН. Отже, РБ ООН належать повнова­ження розглядати конкретні спо­ри та ситуації із застосування сили або погрози силою в тому вигляді, в якому вони виникають, тоді як ГА ООН, відповідно до пункту 1 статті 11, «уповноважена розглядати загальні принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру і безпеки... і робити щодо цих принципів рекомендації». Крім того, згідно зі статтею 13, ГА ООН несе відповідальність за орг-цію дослідж. і робить рекомендації з метою сприяння міжнар. співроб-ву в політ. сфері та заохочення кодифікації та прогресив. розвитку міжнар. пра­ва. У цьому плані ГА ООН може розглядати питання, пов’язані з важливими умовами миру, визначенням агресії та розвитком принципів міжнар. права, зокрема зобов’язання досягати згоди між державами щодо більш доклад. визначення справ, що охоплюють пункт 4 статті 2 Статуту ООН. Встановлення змісту Н. с. або п. с. п. пов’язане також із тлумаченням його складових елементів та застосуванням у практиці ООН, насамперед – погроза силою або її застосуванням; обмеження, встановлені поняттям «в їх міжнародних відносинах»; умови, згідно з якими сила може бути використана без порушення за­бо­рон, вміщених у пункті 4 стат­ті 2. Так, згідно з контекстом Статуту ООН та історією його створення, термін «сила» означає збройну силу, а не ін. форми екон. і політ. тиску доти, поки вони не становлять, за обставинами конкрет. справи, погрози силою. Це випливає з преамбули Статуту ООН, в якій вказано, що цілей, визначених ООН, необхідно досягати шля­хом «прийняття принципів та встановлення методів, щоб збройні сили застосовувалися не інакше, як у спільних інтересах». Отже, сила або погроза силою, застосування якої заборонено чл. ООН, подібно до сили, яку орг-ція уповноважена застосовувати з метою відновлення порушеного миру й безпеки, є винятково зброй. силою. Визначення погрози силою часто пов’язують із конкрет. ситуаціями, серед яких – демонстрація сили з метою здійснення політ. тиску: раптова концентрація військ у прикордон. р-ні в умовах наявності спору між державами або демонстрація сили з використанням військ. кораблів побл. узбережжя ін. держави тощо. За наявності серйозного спору між державами заг. мобілізація також може становити погрозу силою. МС ООН у своєму консультатив. висновку про правомірність застосування державою ядер. зброї у зброй. конфлікті (1996) чітко підтвердив незаконність як застосування сили, так і погрози її застосування. Існує заг. розуміння, що використання сили законне лише за умови, коли воно санкціоноване компетент. органом ООН. Проте є певні розбіжності щодо визначення цих органів: одні вважають, що такий орган – винятково РБ ООН; ін. – що за конкрет. обставин ним може бути й ГА ООН (допускають і застосування сили чл. ООН, що діє відповідно до рішень РБ ООН). Статут ООН, відповідно до статті 51, також дозволяє застосування сили при здійсненні невід’єм. права держави на індивід. і колективну самооборону, якщо зброй. напад вчинено проти чл. ООН. При цьому держава, що стала об’єк­том такого нападу, зобов’язана негайно повідомити РБ ООН для вжиття необхід. заходів з відновлення миру і безпеки (див. Колективна безпека). Н. с. або п. с. п. набув підтвердження і подальшого розвитку в низці резолюцій ГА ООН, особливо про визначення агресії 1974 та Декларації про принципи міжнар. права (далі – Декларація 1970), а також в ін. міжнар. актах. Новац. елементами при визначенні агресії насамперед є: визнання територ. недоторканності у будь-якій формі; визначення переліку конкрет. агресив. актів, кваліфіков. як акти агресії, та визнання цього переліку невичерпним; встановлення принципу, згідно з яким застосування державою зброй. сили першою на порушення Статуту ООН є свідченням акту агресії. Жодне територ. набуття чи особл. вигода, отримані в результаті агресії, не можуть бути визнані законними. У Декларації 1970 зазначено, що погроза силою або її застосування є порушенням міжнар. права та Статуту ООН; усі держави зобов’язані утримуватися від актів репресалій, по­в’язаних із застосуванням сили, а також мають добросовісно вести переговори з метою швидшого укладення універсал. договору про повне роззброєння під ефек­тив. міжнар. контролем. Відповідно до Статуту Міжнар. кримінал. суду 1998, агресія – міжнар. злочин, що підпадає під юрисдикцію суду й зумовлює індивід. кримінал. відповідальність фіз. осіб, винних у його скоєнні. Н. с. або п. с. п. забороняє не лише агресію, а й будь-яке ін. застосування сили, зокрема крайні форми екон. примусу, що також становлять загрозу миру та є забороненими. МС ООН у своєму рішенні у справі про правові наслідки буд-ва стіни на окупов. палестин. тер. 2004 встановив, що недопустимість набуття тер. шляхом погрози силою або з використанням си­ли передбачене в нормі звичаєвого права. Це означає, що завоювання не передає юрид. право суверенітету, навіть якщо має місце окупація та підтвердження влади державою, що окупувала цю тер. (всі ін. держави повинні відмовитися від визнання територ. експансії в результаті погрози силою або її застосування).

Незважаючи на заборону в Статуті ООН, у доктрині деяких держав існують погляди та підходи, що виправдовують практику застосування сили або погрози силою. Вони ґрунтуються на фактично нічим не обмеженому тлумаченні права на самооборону як норми звичаєвого права. Так, Пакт Бріана–Келлоґа 1928 трактують як доказ звичаєвої норми міжнар. права (Д. Армстронґ, Т. Фаррелл, Г. Ламберт), хоча природа цього Пакту, так само як і всіх ін. спроб визначити місце та роль вій­ни в міжнар. праві у період між двома світ. вій­нами, засн. на індивід. міжнар. праві, що зобов’язувало тільки їх учасників і демонструвало лише добрий намір, як це було з Пактом Бріана–Келлоґа, а не встановлення реал. міжнар. зо­бов’язань, узятих перед міжнар. співтовариством. Порушення нацист. Німеччиною саме міжнар. договорів визнано злочином проти миру на Нюрнберзькому проце­сі 1945–46. Фактично на користь безмежно широкого тлумачення права на самооборону висловився й МС ООН у справі воєн і воєн. характеру діяльності в Нікараґуа та проти неї 1984 і 1986. У своєму рішенні він сформулював вельми сумнівне, з погляду договір. норм міжнар. права, положення, згідно з яким Статут ООН, усупереч думкам деяких його коментаторів, не може замінити звичаєве право у сфері застосування сили. Така практика та її доктринне обґрунтування суперечать Статуту ООН, положення якого у сфері заборони сили є найбільш справедливими й ефективними в сучас. міжнар. праві. Після 2-ї світ. вій­ни договір. характер цієї заборони (визначал. фактор дотримання державами основоположних засад міжнар. порядку, встановлених у Статуті ООН) є незмінним, незважаючи на кризові ситуації, що не раз ставили під загрозу мир і безпеку у світі. Яскравий прояв цього – Віден. конвенція про право міжнар. договорів 1969, в якій підтверджено договір. характер принципів міжнар. права, втілених у Статуті ООН, зокрема й заборони погрози силою або її застосування. Згідно з цією конвенцією, звернення до норм міжнар. звичаєвого права можливе з питань, що стосуються характеристики виключно змісту права міжнар. договорів. Враховуючи це, трактування права на самооборону як норми міжнар. звичаєвого права не може бути нічим ін., ніж цілковитим анахронізмом, що демонструє викривлення норм міжнар. права у сфері заборони застосування сили. Для підтримання миру та безпеки у світі цей підхід вкрай небезпеч., оскільки здійснення права на самооборону стає повністю залежним від індивід. припущення (гіпотези), що неможливо перевірити. Таке тлумачення здійснюють винятково для отримання необхід. результату. Факти, що супроводжують цей вид звернення до сили, можуть бути неправдивими, невизначеними і навіть такими, що не підлягають емпірич. перевірці. Таке тлумачення законності застосування сили перебуває в руслі гіпотетико-дедуктив. методу, що виник у 19 ст. у Великій Британії в межах ідей індуктив. логіки. Його розроблення пов’язують з ім’ям філософа та економіста Дж. С. Мілля – прихильника утилітарист. філософії І. Бентама, яку він, однак, в останні роки свого життя жорстко критикував. Британ.-амер. доктрина міжнар. права віддає належне цьому підходу як найзручнішому способу виправдання односторон. дій у сфері застосування сили. Не менш широкий спектр односторон. застосування сили пропонує доктрина природ. права в значенні, в якому вона виникла у 18 ст. Піднесення природ.-правових ідей у цей період значно сприяло створенню ідеол. основи для підготовки та здійснення Франц. революції 1789–94 і віддзеркалило процес становлення в Європі нац. держав та поширення його на весь світ. Політико-правова основа цього процесу – вчення франц. правознавця Ж. Бодена про суверенітет, представлений у категоріях повної самостійності держави в її внутр. справах і зовн. відносинах, зокрема у сфері застосування сили. У цей період під впливом швейцар. правознавця Е. Ваттеля, який також працював у переддень Франц. революції, в теорію та практику міжнар. права активно впроваджено його версію концепції справедливої вій­ни, згідно з якою держава як єдиний суддя влас. долі в стосунках з ін. державами має право діяти із застосуванням сили, виходячи з влас. міркувань безпеки. Засобом політизації міжнар. права в Е. Ваттеля виступають принципи індивідуалізму, що невдовзі стали складовою Амер. революції (Декларація незалежності 1776) і Франц. революції. Для виправдання односторон. застосування сили проводять навіть аналогію зі справедливою вій­ною (на противагу несправедливій вій­ні), що нібито практикували в Давньому Римі. Прихильники цього істор. досвіду оригінально тлумачать поняття справедливої вій­ни: «Згідно з римським правом держава могла вести вій­ну лише у випадку, якщо супротивник відхиляв можливість задовольнити вимоги Риму» (Д. Армстронґ, Т. Фаррелл, Г. Ламберт). Цей висновок насправді є яскравим підтвердженням заг.-відомого істор. факту, що всі вій­ни Риму періоду імперії були чітко підпорядк. політиці без­застереж. підкорення ним народів тогочас. світу. Тому поширення такої концепції в сучас. міжнар. відносинах – ідеол. прикриття месіан. ідеї створення світ. держави. Зазнач. концепції є відмовою від Н. с. або п. с. п., що заборонив застосування сили або погрозу її застосування; поставив вій­ну поза міжнар. законом разом із будь-яким поняттям справедливої вій­ни, що ґрунтується винятково на індивід., суб’єктив. підході до його визначення; охопив і безпосереднє застосування на цій основі сили або погрози її застосування як односторон. дії. У такому контексті ключове для Н. с. або п. с. п. значення належить забороні нападу першим, що безпосередньо випливає з пункту 4 статті 2 Статуту ООН і означає автомат. ідентифікацію такої дії як акту агресії. З огляду на зміст Н. с. або п. с. п., не можна також визнати законною доктрину випереджал. нападу. Насамперед це стосується нових викликів – розповсюдження зброї масового знищення, тероризм тощо, стосовно яких деякі автори постулюють допустимість таких ударів. Найбільш чітко така доктрина виражена в промові пре­м’єр-міністра Великої Британії Т. Блера, виголошеній ним у березні 2004 як виправдання вторгнення в Ірак із метою усунення від влади С. Хусейна та позбавлення Іраку зброї масового знищення. У розумінні Т. Блера доктрина випереджал. удару є зразком усе тієї ж індикатив. логіки, притаман. гіпотетико-дедуктив. методу, для якого застосування сили ґрунтується на односторон. оцінці поведінки ін. держави, що не потребує перевірки. У межах цієї логіки одностороннє застосування сили, зазвичай, пов’язують із заг. посиланнями на неефективність РБ ООН, що не має нічого спільного з реальністю. Зреш­тою, сам Т. Блер під впливом жор­сткої критики змушений був ви­знати бездоказовість своєї оцінки ситуації в Іраку. Безпідставними також є спроби представити зміст пункту 4 статті 2 Статуту ООН як цілком абстрактну норму, що не може ефективно діяти як заборона погрози силою або її застосування. Це свідоме чи несвідоме ігнорування характеру рев. змін, що відбулися в міжнар. співтоваристві в результаті розгрому нацист. Німеччини у 2-й світ. вій­ні. У Статуті ООН саме пункт 4 статті 2 становить основу міжнар. правопорядку, встановленого за результатами цієї вій­ни. Тому будь-які спроби переглянути його, незалежно від приводу, можна вважати спробами змінити правопорядок, створення якого коштувало народам світу щонайменше 50 млн життів. За даними наук. дослідж., «ядерна зима», що може настати в результаті прагнень до зміни існуючого правопорядку, призведе до знищення всього живого на Землі. Однак у панів. еліт великих держав і досі є ілюзія можливості досягнення воєн. перемоги над супротивником шля­хом реалізації концепції виперед­жал. самооборони. Вона розрахована на тотал. знищення ядер. потенціалу супротивника під час випереджал. удару з використанням високоточної зброї, що повинно мати одномомент. ефект досягнення вказаної цілі та зробити неможливим удар у відповідь тим самим способом. У прак­тиці та доктрині присутня також тенденція вважати законним застосування сили в межах гуманітар. інтервенції без санкції РБ ООН. З цією метою обґрунтовано т. зв. доктрину надзвич. обставин, згідно з якою група держав може здійснювати примус. контр­заходи, адекватні кризовій ситуації. Поява цієї доктрини пов’я­зана з кризою в Косові та прийняттям НАТО в жовтні 1998 рішення про повітр. удари по тер. Югославії. Заг. заборона застосування сили або погрози вдатися до неї, закріплена в пункті 4 статті 2 Статуту ООН, стала результатом виникнення нового за своїм характером і змістом міжнар. договір. права, осн. метою якого було і залишається підтримання миру та безпеки у світі на нових засадах. Отже, договірне право є визначал. у сучас. ієрархії норм міжнар. права. Звичаєве право значно впливає на регулювання тих чи ін. сфер міжнар. відносин: в одних випадках його роль досить велика, в ін. – зведена до мі­німуму. Як самост. джерело міжнар. права звичаєве право має певну специфіку, пов’язану з визнанням згоди держав на обо­в’язковість його норм, що нерідко надає їм абстракт. характеру, вираженого в суб’єктив. змісті. «Звичай укорінюється не на вищому рівні позитивізму, щодо яко­го лише формальні юридичні органи (суди та легіслатури) можуть створювати право, а більше у внутрішньому історицизмі, згідно з яким право належить духу народу та спільності і звичай є вираженням їх волі» (Д. Бедерман). По­діб. неправовий підхід часто поширюють і на розуміння права на самооборону. Однак якщо розглядати цю норму суто в значенні звичаєвого права, то вона має від­повідати заг.-прийнятим критеріям доведення її існування, а саме бути доказом як заг. практик, так і визнаної правової норми (пункт 1 статті 38 Статуту МС ООН). Проте й тут останній елемент часто називають суб’єктив. або навіть пси­хол. дослідженням. А втім, лише проходження цього складного й суперечливого процесу дає законну підставу для висновку про існування відповід. норми звичаєвого права з характер. для неї змістом. З дотриманням цих елементів визнання в міжнар. праві звичаєвої норми необхідно розуміти складові поняття сили, що характеризують Н. с. або п. с. п. Події, пов’язані з анексією 2014 РФ Криму та зброй. агресією на Донбасі, що триває донині, ще раз підкреслюють важливість дотримання Н. с. або п. с. п.

Літ.: J. L. Kunz. The Changing Law of Nations. Essays on International Law. Ohio, 1968; L. Goodrich, E. Hambro, A. P. Simons. Charter of the United Nations. Commentary and Documents. New York; London, 1969; C. W. Jenks. A New World of Law? A Study of Creative Imagination in International Law. London, 1969; E. Jimenez de Arechaga. Inter­national Law in the Past Third of a Century // Recuel des Cours. 1979. T. 159; B. Roling. The Ban of the Use of Force and UN Charter // The Сurrent Legal Regulation of the Use of Force. Boston, 1986; Денисов В. Н. Правовые проблемы разоружения в ракетно-ядерную эру. К., 1990; А. Cassese. Ex iniuria jus oritur: Are We Moving Towards International Legitimation of Forcible Humanitarian Countermeasures in the World Community? // European J. of International Law. 1999. Vol. 10; Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом. X., 2000; Международное право. Москва, 2000; D. Bederman. The Spirit of International Law. Athens; London, 2002; А. Cassese. International Law. Oxford, 2005; Зиновьев А. А. Фактор понимания. Мос­ква, 2006; A. Carty. Philosophy of Inter­na­tional Law. Edinburgh, 2007; D. Armstrong, T. Farrell, H. Lambert. International Law and International Relations. Cambridge, 2007; Толстых В. Л. Курс международного права. Москва, 2009.

В. Н. Денисов

́
Статтю оновлено: 2021

Покликання на статтю
В. Н. Денисов . Незастосування сили або погрози силою принцип // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2021. URL: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=72924 (дата звернення: 27.09.2021)