Карпенко-Карий Іван

Визначення і загальна характеристика

КАРПЕ́НКО-КА́РИЙ Іван (справж. — Тобілевич Іван Карпович; ін. псевд.: Гнат Карий, Неплюй, Тугай, Адаменко, Т…ъ; 17(29). 09. 1845, с. Арсенівка Бобринец. пов. Херсон. губ., нині у складі с. Веселівка Новомиргород. р-ну Кіровогр. обл. — 02(15). 09. 1907, Берлін, похов. на х. Надія побл. с. Миколаївка, нині Кіровогр. р-ну Кіровогр. обл.) — письмен­ник, драматург, актор, режисер, театральний і громадський діяч. Брат М. Садовського, М. Садовської-Барілот­ті та П. Саксаганського, чоловік С. Тобілевич. Навч. 1859 у Бобринец. повіт. училищі. Від­тоді працював писарчуком у канцелярії поліц. при­става (м. Мала Виска, нині Дні­проп. обл.), канцеляр. служителем, писарем кріпос. справ Бобринец. повіт. суду. Від 1865 — у м. Єлисавет­град (нині Кірово­град): у поліц. упр., колез. реєстратор, губерн. і колез. секр. Працюючи 1868–69 секр. Херсон. міського поліц. упр., по­зна­йомився з товаришем Т. Шевченка Д. Пильчиковим. Спілкувався з В. Менчицем, В. Антоновичем, Є. Чикаленком, О. Русовим та ін. Був активним учасником громад. рухів. 1869 одружився з Н. Тарковською, се­строю О. Тарковського. 1871 неподалік Єлисавет­града заклав садибу на землі дружини, яку після її смерті 1881 на­звав х. Надеждівка; нині «Хутір Надія» Державний музей-заповід­ник Івана Карпенка-Карого (Тобілевича).

За словами І. Франка, «…він був одним із батьків новочасного українського театру, ви­значним артистом та при тім великим драматургом, якому… щодо ширини та багатства творчості, артистичного викінче­н­ня і глибокого продума­н­ня тем, би­строї обсервації життя та ясного і широкого світо­гляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших словʼянських народів» (ст. «Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)» // Франко І. «Зі­бра­н­ня творів» у 50-ти т., т. 37, К., 1982). Театр. зацікавле­н­ня К.-К. сформувалися у драм. гуртку в Бобринці, де він грав у пʼєсах Т. Шевченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основʼяненка, М. Гоголя, О. Островського та ін. Як актор К.-К. — один із найвидатніших майстрів укр. «театру корифеїв»: виконував комедійні, героїко-романт., драм. ролі. Його актор. майстерність — тонка художня гра майстра-аристократа мистецтва, по­значена філос. ро­зумі­н­ням і узагальне­н­ням сусп. життя, гранич. простотою, правдивістю почут­тів, психол. за­глибленістю, без­посередністю, щирістю. Із М. Кропивницьким організував аматор. драм. гурток, у якому ставили укр. і рос. пʼєси. Член Товариства для пошире­н­ня ремесел і грамотності, нелег. українофіл. гуртків. 20 листопада 1880 під­готував листа (під­писали М. Кропивницький, Є. Чикаленко, О. Тарковський та ін.) до О. Пипіна з проха­н­ням порушити в пресі пита­н­ня про права і статус української мови. 1883 за на­да­н­ня притулку С. Русовій, яка пере­бувала під глас. на­глядом поліції, К.-К. звільнено з роботи й роз­почато слідство. Тоді ж вступив до укр. трупи М. Старицького; гастролював із нею у Києві, Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону (Росія). 1884 засланий на 3 р. до м. Новочеркаськ (нині Ростов. обл., РФ) під глас. на­гляд поліції. Тут одружився удруге. Після арешту членів українофіл. гуртка в Єлисавет­граді 1885 за К.-К. продовжено глас. на­гляд поліції, що тривав до грудня 1888, від­тоді до 1895 був під неглас. на­глядом із забороною жити в обох столицях та С.-Петербур. губ. 1887 до­зволили пере­їхати до х. Надеждівка. Від 1888 — актор трупи М. Садовського. 1890 разом із П. Саксаганським ви­йшли з неї та створили Товариство рос.-малорос. артистів під керівництвом П. Саксаганського, на базі якого 1900 виникла обʼ­єд­нана трупа корифеїв укр. театру — Малорос. трупа М. Кропивницького під керівництвом П. Саксаганського і М. Садовського за участі М. Заньковецької; після виходу з неї М. Кропивницького, М. Заньковецької і М. Садовського — Товариство малорос. артистів під керівництвом П. Саксаганського за участі К.-К. (1905–07).

Літ. діяльність почав у серед. 1870-х рр. як критик, фейлетоніст і публіцист. Творчість К.-К. національна за суттю, сповнена заг.-люд. мотивів, засн. на християн. етич. цін­ностях. В оповідан­ні «Ново­бранець» (опубл. 1883 в альманасі «Рада») зображено тяжку долю селян. родини, яка пере­буває у по­стій. боротьбі із без­зако­н­ням. Оповіда­н­ня тяжіє до драматург. стилю напруженістю сюжету, насиченістю подіями, виразністю й лаконізмом діалогіч. мови персонажів. Російськомов. фейлетон «Сказка» вміщено 1884 у г. «Одес­ский вестник». Значну цін­ність мають стат­ті К.-К., а також «Записка до зʼ­їзду сценічних діячів» (1897), де описано без­правне становище укр. театру, засуджено уряд. утиски та цензуру.

Пʼєсам К.-К. притаман­на двоплановість: роз­гортаючи сюжети в реал. об­ставинах і порушуючи су­спільно-морал. про­блеми, актуал. й зро­зумілі сучасникам, автор проводив узагальнювально-філос. ідею. Його персонажі — реалістичні, психологічно пере­конливі образи-характери. У драматург. спадщині К.-К. — 18 оригінал. пʼєс і кілька пере­робок. У першій драмі з елементами сатири «Чабан» (написана 1884, опубл. 1895, за­знала цензур. заборони, до­зволена до друку й по­становки в Росії 1897 у пере­робленому ви­гляді під на­звою «Бурлака») створив цікавий образ бунтаря, борця за правду Опанаса Зінченка, який пов­став проти не­справедливості, намагався роз­будити в людях гідність та активність в об­стоюван­ні ідеалів заг. добра. І. Франко на­звав цю драму «найбільш політичною з усіх пʼєс Карпенкових», побачивши в ній «вельми живий і драматичний малюнок без­правʼя, яке царює в Росії від гори до низу». Викривальна та гостросюжетна лінія пʼєси «Бурлака» — в упокорен­ні та увʼязнен­ні простих людей хитрішими й під­ступними. У трагедії «Наймичка» (1885, на сцені від 1886, ви­дано 1887; екранізов. 1964, реж. І. Молостова, В. Лапокниш) К.-К. показав страж­да­н­ня й без­вихідне становище най­пригнобленішої і без­прав. частини селянства, роз­крив проти­стоя­н­ня хазяїна Цокуля й наймички Харитини. На типовий сюжет про покритку накладається тема антич. трагедії, оскільки Цокуль (як і Едіп) — мимовіл. винуватець крово­зміша­н­ня. Якщо Харитина близька до трагедій. героїнь фольклору (балади), то в Цокулі — від­лу­н­ня антич. сюжетики (фатал. невід­воротність злочину) та християн. морал. імператив (усві­домле­н­ня Божої кари за злочини проти своєї доньки та її матері).

1886 у Херсоні ви­дано перший «Збірник драматичних творів» К.-К., у якому вміщено драму «Хто винен? (Без­талан­на)», трагедію «Бондарівна», комедію «Ро­зумний і дурень». У драмі «Без­талан­на» (кін. 1883 або поч. 1884; одна з найрепертуарніших пʼєс) матеріал жит­тєвих буднів осмислено з позицій соц. аналізу. В основі сюжету трагікомедії «Мартин Боруля» (1886, на сцені від 1887, опубл. 1891 у ж. «Зоря»; екранізов. 1953, реж. О. Швачко) справж. факт — багаторічні клопота­н­ня батька К.-К. Ви­значал. мотиви поведінки Борулі — захист люд. гідності, прагне­н­ня вберегти дітей від тяжкої селян. праці та бідності. Комедій. ефект створ. по­дробицями заведе­н­ня Мартином «панських порядків» у родині з метою вибитися у пани. Сюжетні мотиви драм і комедій К.-К. — із фольклору та реал. життя. Новим було ро­зумі­н­ня автором суті соц. явища та його першо­причин, новаторськими — засоби худож. зображе­н­ня. У його творах простежується звʼязок із заг.-європ. традицією та своєрідне осмисле­н­ня у власному нац. стилі «вічних» образів. У оригінал. варіаціях драматург роз­крив грані й наслідки поклоні­н­ня людей багатству («Ро­зумний і дурень», 1885, на сцені від 1886; «Чумаки», «Сто тисяч», «Хазяїн»). Пʼєси К.-К. стали першими психол. творами в укр. драматургії 19 ст. Він створив новий тип комедії, роз­виваючи гоголів. літ. традицію принципово «без­геройної» (без позитив. героя) комедії, зна­йшов своєрід. аспект худож. аналізу соц. явища.

Нестримну жадобу до збагаче­н­ня зображено у пʼєсах «Сто тисяч» (1890, тоді ж до­зволено до по­становки, опубл. 1891; екранізов. 1957, реж. В. Іванов) та «Хазяїн» (1900, на сцені від 1901, опубл. 1902; екранізов. 1976, реж. Ю. Некрасов, А. Ріпко). Ці твори є літ. класикою і золотим фондом репертуару укр. театру. У трагікомедії «Сто тисяч» виникають ознаки анекдоту й авантюр. драми, де внаслідок своєї довірливості герой — Герасим Калитка — опиняється у сміш. ситуації. Про­блема захлан­ності й ненажерливості набуває роз­витку у сатирі «Хазяїн»: обережність і ризик, скупість та жадібність характеризують Терентія Пузиря, всі прагне­н­ня якого під­порядковані збагачен­ню.

На матеріалі істор. минулого та фольклор. сюжетів створ. різностильові (романт., реаліст., символіст.) пʼєси «Бондарівна» (1884), «Паливода XVIII столі­т­тя» (1893, опубл. 1897), мелодрама «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896, 1-а ред. під на­звою «Сербин» опубл. тоді ж у ж. «Зоря»), «Чумаки» (1897, опубл. 1898 у ж. «Літературно-науковий вісник», по­ставлено 1907), «Ґандзя» (1902, опубл. 1906 у ж. «Киевская старина», на сцені від 1903). Пафос і багато­значність символізму притаман­ні романт. драмі «Ґандзя», що у динаміці пере­слідувань, викрадень, по­єдинків створює трагіч. образ роз­шарпаної України у складній су­спільно-політ. ситуації 1660-х рр. — доби Руїни.

Вершиною драматургії стала реаліст. трагедія «Сава Чалий» (1899, опубл. тоді ж, на сцені від 1900), гол. герой якої — істор. особа, учасник і один з очільників нац.-визв. війни українського народу під проводом і за участі запороз. козацтва проти польс.-шляхет. поневоле­н­ня на поч. 18 ст. Картини визв. боротьби, від­творе­н­ня істор. духу по­єд­нано з майстерністю драматурга у роз­крит­ті люд. характерів. У творах К.-К. на теми героїч. історії України виявлено його жит­тєву позицію та біль за істор. не­справедливість. Істор. драма «Мазепа» (на сцені від 1896, опубл. 2010) написана з викори­ста­н­ням сюжету поеми «Полтава» О. Пушкіна. Образ геть­мана трагедійний, оскільки І. Мазепі не вдалося виконати істор. місію.

Комедія «Суєта» (1903, по­ставлено 1904, опубл. 1905) і драма «Житейське море» (1904, по­ставлено й опубл. 1905) — частини незавершеної трилогії про взаємини батьків і дітей, інтелігенції та народу, про обовʼязки й при­значе­н­ня людей мистецтва. Комедія «Суєта» — без гол. героя; низка сцен, що характеризують спосіб життя й мисле­н­ня замож. селянина та його дорослих дітей, які пред­ставляють різні верстви су­спільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці). Сатир. нотки у зображен­ні чиновників, які, ви­йшовши з селянства, стали морал. покручами; висміяно дрібʼязкове і далеке від високого при­значе­н­ня людини прагне­н­ня до багатства, карʼєри й чинів.

Автор дидакт. драм: «Під­панки» («Що було, те мохом поросло», 1887, опубл. 1890 у ж. «Правда», до по­становки до­зволено 1904) — про аморальність панів і їхніх прислужників перед скасува­н­ням неволі, «Батькова казка» (1892, опубл. у ж. «Зоря» 1893, на сцені від 1893 під на­звою «Гріх і покая­н­ня») — про руйнівні для людей наслідки доби кріпацтва, «Понад Дні­пром» (1897, опубл. 1899 у ж. «Киевская старина») — «драматичні картини» про тяжкі про­блеми селянина-хлібороба, намага­н­ня селянина-інтелігента Мирона Серпокрила організувати хлібороб. спілку після не­вдалої спроби ви­їхати до Сибіру.

У драматург. спадщині К.-К. є пере­робки: комедія «З Івана — пан, а з пана — Іван» (з комедії «Мужики-аристократи» В. Анчиця, 1884, опубл. 1961); «Чортова скала» (разом із С. Тобілевич, з драми «Чортівська лава» Я. Голосевича, 1884, по­ставлено 1886, опубл. 1961); «Судженої конем не обʼїдеш» (з мелодрами «Друг Фріц» Еркмана-Шатріана, 1892, на сцені від 1893, опубл. 1961).

Творчість К.-К. під­сумувала роз­виток укр. драматургії нового часу, під­нявши її ідейно-худож. рівень. Темат. і жанр. багатство, світо­гляд. універсалізм письмен­ника забезпечили глибину думки, цілісність багато­гран. картини життя України упродовж кількох століть. 1945 з нагоди 100-річчя від дня народж. К.-К. його імʼя присвоєно Київ. ін­ституту театр. мистецтва (нині Київ. університет театру, кіно і телебаче­н­ня); встановлено памʼятник на його могилі.

Тв.: Твори. Л., 1897; Драми і комедії: У 5 т. О.; П., 1897–1905; Твори: У 6 т. X.; К., 1929–31; Твори: У 3 т. К., 1960–61; 1985; Ви­брані твори. К., 1989; Драматичні твори. К., 1989.

Ролі: Макогоненко («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Назар («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Прокіп Шкурат («Свата­н­ня на Гончарівці» Г. Квітки-Основʼяненка), Сторож («По ревізії» М. Кропивницького), Боруля, Калитка, Пузир, Терешко Сурма («Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» І. Карпенка-Карого).

Літ.: Єфремов С. Карпенко-Карий (Ів. К. Тобілевич). К., 1924; Антонович Д. Триста років українського театру. 1619–1919. Прага, 1925; Мамонтов Я. Драматургія І. Тобілевича // Тобілевич І. Твори: У 6 т. Х.; К., 1931. Т. 6; Ткаченко Г. В. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). X.; К., 1933; Піскун І. Драматургія Тобілевича. К., 1941; Тобілевич С. Життя Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). К., 1945; Борщаговський О. Драматургія Тобілевича. К., 1948; Тобілевич С. Мої стежки і зу­стрічі. К., 1957; Стеценко Л. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). К., 1957; Падалка Н. І. Життя і творчість І. Карпенка-Карого. К., 1957; Рильський М. Т. Гордість української драматургії // Рильський М. Т. Наша кровна справа. К., 1959; Шнайдер Б. І. Трагедія «Сава Чалий» Карпенка-Карого і українська історична драма ХІХ столі­т­тя. К., 1959; Скрипник І. Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич). К., 1960; Мороз З. П. Про­блема конфлікту в драматургії. К., 1961; Цибаньова О. С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого (І. Тобілевича). К., 1967; Сахновський-Панкєєв В. О. Карпенко-Карий і російська культура. К., 1969; І. К. Карпенко-Карий. 1845–1907 // Корифеї укр. театру. К., 1982; Коломієць Р. Театр Саксаганського і Карпенка-Карого. К., 1984; Спогади про Івана Карпенка-Карого. К., 1987; Пилипчук Р. Іван Карпенко-Карий // Карпенко-Карий І. Драматичні твори. К., 1989; Демʼянівська Л. С. Іван Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич): Життя і творчість. К., 1995; Панченко В. Він був одним із батьків українського театру // День. 2004, 2 лип.; І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий) в Одесі: Бібліогр. покажч. О., 2004; Мороз Л. З. Іван Тобілевич (Іван Карпенко-Карий) // Історія укр. літ-ри ХІХ ст. К., 2006. Кн. 2; Неві­домий Іван Тобілевич (Карпенко-Карий): Листи, пʼєси. Кр., 2010.

Л. З. Мороз

Завантажити статтю