Кримінальна психологія

КРИМІНА́ЛЬНА ПСИХОЛО́ГІЯ – галузь юридичної психології, що досліджує закономірності та механізми психіки людини, яка вчинила злочин. К. п. пов’язана з ін. галузями юрид. психології – правовою, судовою та пенітенціарною. Предметом К. п. є психол. закономірності обрання та реалізації особою злочин. поведінки. До них належать закономірності виникнення і формування антисоц. настанов, мотивів учинення злочину й обрання особою відповід. протиправ. поведінки; груп. поведінки правопорушників і формування злочин. об’єднань, обрання рольового статусу в злочин. групі; впливу на особу правопорушника (чи групу правопорушників) з метою запобігання антисоц. тенденціям; механізми психології злочину як діяльності.

Формування К. п. як окремого наук. напряму є соціально зумовленим. Перші праці з К. п. опублікували у Німеччині наприкінці 18 ст. К. Еккартсгаузен «Ueber die Nothwendigkeit psychologischer Kenntnisse bei Beurteilung von Verbreehern» («Про необхідність психологічного знання при обговоренні злочинів», Мюнхен, 1792) та Й.-Ґ. Шауман «Ideen zu einer Kriminalpsychologie» («Думки про кримінальну психологію», Галле, 1792). У 19 ст. здійснено перші спроби визначити природу злочин. поведінки. Дослідж. психології злочин. типів започаткував італ. проф. судової психіатрії Ч. Ломброзо, його теорія висвітлена у кн. «L’uomo delinquente» («Людина злочинна», 1876).

Від 1880 Ч. Ломброзо та його однодумці видавали ж. «Archivo di Psichiatria, Antropologia Criminale e Scienze Penali». Ідеї вченого розвинули його учні – Е. Феррі, Р. Ґарофало. Теорія Ч. Ломброзо (антропол. школа кримінал. права) полягає в тому, що існує т. зв. вроджений злочинець, якого можна виявити за фіз. ознаками (стигматами). У 19 – на поч. 20 ст. вийшла низка фундам. праць австр. і нім. учених, що ґрунтуються на експерим. дослідженнях. Засн. криміналістики Г. Ґросс є одним з основоположників К. п. Він започаткував ж. «Arhiv für Kriminalantropologie und Kriminalistik».

Питання психопатології осіб, які вчинили злочини, вивчали співроб. Психоневрол. інституту у С.-Петербурзі під керівництвом В. Бехтерева, який підготував кн. «Об экспериментальном психологическом исследовании преступников» (1902), «Объективно-психологический метод в применении к изучению преступности» (1912; обидві – С.-Петербург). 1918 у Петрограді (нині С.-Петербург) створ. кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця, згодом аналогічні кабінети організовано в Москві, Саратові, Ростові-на-Дону (обидва – РФ), Києві, Харкові, Одесі. 1923 Раднарком УСРР ухвалив постанову про заснування в Харкові, Києві та Одесі обл. кабінетів наук.-судової експертизи, а також положення про них; 1925 затвердив нове положення про кабінети наук.-судової експертизи, що передбачало не лише виконання експертиз у судових справах, а й проведення наук. робіт та експерим. дослідж. злочинів та особи злочинця. 1927 організовано лаб. експерим. психології при Моск. губерн. прокуратурі, у якій працював основоположник нейропсихології в СРСР О. Лурія. Вчений досліджував можливості використання асоціатив. експерименту, фіксувал. апаратури, що реєструє реакції випробовуваного. Політ. зміни в житті суспільства 1930-х рр. негативно позначилися на розвитку юрид. психології.

Установи з вивчення злочинності й особи злочинця ліквідували або реорганізували. У юриспруденції домінувала концепція А. Вишинського про примат особистого признання. Відродження юрид. психології припало на 1950–60-і рр. 1964 затв. спец. постанову ЦК КПРС «Про подальший розвиток юридичної науки і поліпшення юридичної освіти в країні», а від 1965 судову психологію почали викладати в юрид. ВНЗах і на юрид. ф-тах університетів. 1966 Міністерство вищої і серед. освіти СРСР провело Всесоюз. семінар із судової психології, на якому обговорено проблеми викладання цієї дисципліни. 1971 у Москві відбулася 1-а Всесоюзна конф. із судової психології, 1986 у м. Тарту (Естонія) – 2-а Всесоюзна конф., присвячена проблемам юрид. психології.

В останні роки також проведено низку конф. із питань К. п., серед яких – Всеукр. наук.-практ. конф. «Актуал. проблеми юрид. психології» (2006), 2-а Всеукр. наук.-теор. конф. «Філос., методол. та психол. проблеми права» (2009; обидві – Київ), Міжнар. наук.-практ. конф. «Актуал. проблеми юрид. та екстремал. психології» (м. Макіївка Донец. обл., 2011). К. п. присвячені дослідж. таких учених, як О. Ратінов, А. Дулов, В. Васильєв, М. Єникеєв, В. Пирожков, В. Коновалова, В. Шепітько, А. Зелінський, М. Костицький. В Україні її нині викладають у юрид. ВНЗах у межах навч. дисципліни «юрид. психологія». Наук. школи з К. п. розвиваються у Нац. університеті «Юрид. академія України» (Харків), Нац. академії внутр. справ (Київ), Харків. університеті внутр. справ. 1998 у НДІ судових експертиз МЮ України створ. підрозділи, що спеціалізуються на впровадженні судово-психол. експертиз.

У К. п. злочин розглядають як певний акт людської поведінки, в якому виявляється взаємодія соц.-психол. чинників. Існує взаємозумовленість різних груп чинників, які призводять до розвитку дефектів соціалізації особистості, її соц. деградації. У сучас. К. п. розглядають певний причин. комплекс особи злочинця, до якого належать соц., політ., ідеол., морал., екон., соц.-побут., соц.-тех., соц.-культурні, нац., соц.-демогр., організац.-управлін., соц.-правові, генет., соц.-мед., інформ., соц.-виховні, кримінал., кримінол., військ., соц.-психол. та ін. чинники. Структур. елементами психол. механізму вчинення злочину є мотив та мета. Об’єктом пізнання в К. п. є психіка особи злочинця. Вчинення будь-якого злочин. діяння передбачає наявність суб’єкта діяльності (суб’єкта його вчинення). На його позначення використовують різні терміни: «особа злочинця», «злочинна (чи криміногенна) особа», «особа винного», «особа, яка вчинила злочин».

Незважаючи на певні відмінності, ці терміни застосовують як тотожні. Існує також думка, яка взагалі заперечує поняття особи злочинця і те, що вона має специфічні особливості. Про особу злочинця треба говорити тоді, коли йдеться про певну систему злочин. дій, оскільки особистість формується в процесі діяльності (зокрема злочинної). Вчинення злочин. дій позначається на психол. структурі особистості, виникненні у неї антисусп. спрямованості (настанови). У К. п. особу злочинця визначають як соц.-психол. поняття, яке охоплює сукупність типових психол. і морал. якостей індивіда, що формуються в результаті вчинення злочинів. Для особи злочинця характерна система психол. властивостей: спонукання, настанови, переконання, емоц. та вольові особливості тощо. Дослідж. особи злочинця передбачає вивчення психол. механізмів протиправ. поведінки, мотивацій різних видів злочинів, індивід.-психол. і соц. чинників, ситуатив. реакцій людини. Особа злочинця характеризується певними змінами (вадами) у її психол. структурі, зокрема цінніс. орієнтацій, потреб, нахилів, переконань. Виникають негативні риси характеру – жорстокість, жадібність, боягузство та ін.

Водночас говорять про формування особи злочинця стосовно типу злочин. діяльності (насильниц., корисливий і т. зв. білокомірцевий типи). Крім того, розрізняють особи вбивці-маніяка, хулігана, шахрая, хабарника, кишенькового злодія та ін. У К. п. існують різні підходи до типізації особи злочинців. Дослідж. особи злочинця передбачає виявлення типового, визначення критеріїв градації кримінал. типів, установлення особливостей кримінал. відносин. Спробу визначити злочинні соц.-психол. типи зробив Ч. Ломброзо, який вивчав представників місць позбавлення волі й своєрідність татуювань на їхньому тілі. Він виокремив такі типи злочинців: вроджені; злочинці внаслідок божевілля, психопати та з ін. псих. аномаліями; злочинці з пристрасті; випадкові; звичні. Ч. Ломброзо стверджував, що злочин. тип особи можна діагностувати за специфіч. фіз. і псих. ознаками (ця школа виникла у 1870–80-х рр.).

Заслуговує на увагу класифікація, запропонована О. Лазурським. У визначенні типів він враховував природні психол. можливості, особливості соц. пристосування особистості до дійсності. Відповідно до цих ознак установив 3 рівні особистостей: нижчий, серед. та вищий. На кожному рівні визначаються т. зв. чисті, змішані й спотворені типи. Для К. п. важливе значення мають спотворені типи особистості нижчого рівня. У 1920-х рр. різні типи злочинців досліджував С. Познишев. Усіх правопорушників він поділив на 2 категорії – октогенні та екзогенні (залежно від співвідношення об’єктив. обставин і внутр. особистіс. готовності до вчинення злочину). Класифікацію особистостей злочинців запропонувала Г. Петрова.

Поняття особистості вона розглядала як тип реакції, зумовленої психол. конституцією (будовою) людини. З огляду на це розрізняла «примітиви» (нормал. людина, але внаслідок несприятливих умов нерозвинена, людина низького культур. рівня) і «непримітиви» (властива висока культура). О. Ковальов виокремив типи особи злочинців залежно від ступ. кримінал. «зараженості» особистості: глобал. злочин. тип, парціал. тип, передкримінал. тип. М. Єникеєв за ступ. соц. дезадаптації розрізнив 2 типи особи злочинця – антисоц. і асоціальний. К. п. вивчає посткримінал. поведінку особи злочинця, зміни психіки після вчинення злочину. У зв’язку з цим існує певний зв’язок між кримінал. та пенітенціар. психологією. Відбування покарання у місцях позбавлення волі пов’язане зі зміною людської поведінки та її подальшого життя.

Соц. ізоляція негативно впливає на психіку особи: загострюються міжособистісні конфлікти, виявляються агресивність і ворожість у стосунках, виникають фрустрац. стани. Суворий побут закладу, система заборон і обмежень, екстремал. умови існування, свавілля міжособистіс. спілкування сприяють формуванню своєрід. регуляторів стосунків – звичаїв і традицій злочин. сфери. Систему злочин. поглядів та ідей називають кримінал. ідеологією. Вона проявляється у субкультурі злочин. світу (сукупності духов. і матеріал. цінностей злочин. елемента) й реалізується через злочинні інститути («злодій. закон», «коронування», «стигматизація» та ін.) – стійкі традиції, ритуали, обряди, правила поведінки. Кримінал. субкультура відображається у соц. стигматизації (своєрідне таврування представників місць позбавлення волі – нанесення татуювань, наділення речовими атрибутами) або стигмі (встановлення певних відмінностей).

Літ.: Ковалев А. Г. Психологические основы исправления правонарушителя. Москва, 1968; Еникеев М. И. Юридическая психология: Учеб. Москва, 1999; Зелинский А. Ф. Криминальная психология. К., 1999; Пирожков В. Ф. Криминальная психология. Москва, 2001; Коновалова В. О., Шепітько В. Ю. Юридична психологія: Підруч. Х., 2004; 2008; Познышев С. В. Криминальная психология. Преступные типы. Москва, 2007.

В. Ю. Шепітько

Рекомендована література