КРИМІНА́ЛЬНА ПСИХОЛО́ГІЯ — галузь юридичної психології, що досліджує закономірності та механізми психіки людини, яка вчинила злочин. Кримінальна психологія повʼязана з іншими галузями юридичної психології — правовою, судовою та пенітенціарною. Предметом кримінальної психології є психологічні закономірності обран­ня та реалізації особою злочин­ної поведінки. До них належать закономірності виникне­н­ня і формува­н­ня антисоціальних на­станов, мо­­тивів учине­н­ня злочину й обран­ня особою від­повід­ної протиправної поведінки; групової поведінки правопорушників і формува­н­ня зло­чин­них обʼ­єд­нань, обра­н­ня рольового статусу в злочин­ній групі; впли­ву на особу правопорушника (чи групу правопорушників) з ме­тою запобіга­н­ня антисоціальним тенденціям; механізми психології злочину як діяльності.

Формува­н­ня кримінальної психології як окремого наукового напряму є соціально зумовленим. Перші праці з кримінальної психології опублікували у Німеч­чині на­прикінці 18 столі­т­тя. К. Ек­картсгаузен «Ueber die Nothwendigkeit psy­­cho­logischer Kenntnisse bei Beur­teilung von Verbreehern» («Про необхідність психологічного знан­ня при обговорен­ні злочинів», Мюнхен, 1792) та Й.-Ґ. Шауман «Ideen zu einer Kriminal­psycho­logie» («Думки про кримінальну психологію», Галле, 1792). У 19 століт­ті здійснено перші спроби ви­значити природу злочин­ної поведінки. Дослідже­н­ня психології злочин­них типів започаткував італійський професор судової психіатрії Ч. Ломброзо, його теорія висвітлена у книжці «Lʼuo­mo delinquente» («Людина злочин­на», 1876).

Від 1880 Ч. року Ломб­розо та його однодумці видавали журнал «Archivo di Psichiatria, Antropologia Criminale e Scienze Penali». Ідеї вченого роз­винули його учні — Е. Феррі, Р. Ґарофало. Теорія Ч. Ломброзо (антропологічна школа кримінального права) полягає в тому, що існує т. зв. вроджений злочинець, якого можна виявити за фізичними ознаками (стигматами). У 19 — на початку 20 столі­т­тях вий­шла низка фундаментальних праць ав­стрійських і німецьких учених, що ґрунтуються на екс­периментальних дослідже­н­нях. Засновник криміналісти­ки Г. Ґросс є одним з основоположників кримінальної психології. Він започаткував журнал «Arhiv für Kriminalantropologie und Kriminalistik».

Пита­н­ня психопатології осіб, які вчинили зло­чини, ви­вчали спів­робітники Психоневрологічного ін­ституту у Санкт-Петербурзі під керівництвом В. Бехтерева, який під­­готував книжки «Об экспери­мен­таль­ном психологическом ис­следовании пре­ступников» (1902), «Объективно-психологический метод в применении к изучению пре­ступности» (1912; обидві — Санкт-Петербург). 1918 у Петро­граді (нині Санкт-Петербург) створено кабінет з ви­вче­н­ня злочин­ності й особи злочинця, зго­дом аналогічні кабінети організовано в Москві, Саратові, Рос­тові-на-Дону (обидва — РФ), Киє­ві, Харкові, Одесі. 1923 Раднарком УСРР ухвалив по­станову про заснува­н­ня в Харкові, Києві та Одесі обл. кабінетів науково-су­дової екс­пертизи, а також положе­н­ня про них; 1925 затвердив нове положе­н­ня про кабінети науково-судової екс­пертизи, що перед­бачало не лише викона­н­ня екс­пертиз у судових спра­вах, а й проведе­н­ня наукових робіт та екс­периментальних досліджень злочинів та особи злочинця. 1927 організовано лабораторію екс­периментальної психології при Московській губернській прокуратурі, у якій працював основоположник нейропсихології в СРСР О. Лурія. Вчений досліджував можливості викори­ста­н­ня асоціативного екс­перименту, фіксувальної апаратури, що реєструє реакції ви­пробовуваного. Політичні зміни в житті су­спільства 1930-х років негативно по­значилися на роз­витку юридичної психології.

Установи з ви­вче­н­ня злочин­ності й особи злочинця ліквідували або реорганізували. У юриспруденції домі­нувала концепція А. Вишинсь­ко­го про примат особистого при­зна­н­ня. Від­родже­н­ня юридичної психології припало на 1950–60-і роки. 1964 затверджено спеціальну по­станову ЦК КПРС «Про подальший роз­виток юридичної науки і поліпше­н­ня юридичної освіти в країні», а від 1965 судову психологію почали викладати в юридичних вищих на­вчальних закладах і на юридичних факультетах університетів. 1966 Міністерство вищої і середньої освіти СРСР провело Всесоюзний семінар із судової психології, на якому обговорено про­блеми ви­­кла­да­н­ня цієї дисципліни. 1971 у Москві від­булася 1-а Всесоюзна конференція із судової психології, 1986 у м. Тарту (Естонія) — 2-а Всесоюзна конференція, присвячена про­блемам юридичної психології.

В остан­ні роки також проведено низку конференцій із питань кримінальної психології, серед яких — Всеукраїнська науково-практична конференція «Актуальні про­блеми юридичної психології» (2006), 2-а Всеукраїнська науково-теоретична конференція «Філософські, методологічні та психологічні про­блеми права» (2009; обидві — Київ), Між­народна науково-практична конференція «Актуальні про­блеми юридичної та екс­тремальної психології» (м. Макіївка Донецької області, 2011). Кримінальній психології присвячені дослідже­н­ня таких учених, як О. Ратінов, А. Дулов, В. Васильєв, М. Єникеєв, В. Пирожков, В. Коновалова, В. Шепітько, А. Зелінський, М. Костицький. В Україні її нині викладають у юридичних вищих на­вчальних закладах у межах на­вчальної дисципліни «юридична психологія». Наукові школи з кримінальної психології роз­виваються у Національному університеті «Юридична академія України» (Харків), Національній академії внутрішніх справ (Київ), Харківському університеті внутрішніх справ. 1998 у Науково-дослідному ін­ституті судових екс­пертиз Міністерства юстиції України створено під­роз­діли, що спеціалізуються на впроваджен­ні судово-психологічних екс­пертиз.

У кримінальній психології злочин роз­глядають як пев­ний акт людської поведінки, в якому виявляється взаємодія соціально-психологічних чин­ників. Існує взаємозумовленість різних груп чин­ників, які призводять до роз­витку дефектів соціалізації особистості, її соціальної де­градації. У су­­часній кримінальній психології роз­глядають певний причин­ний комплекс особи злочин­ця, до якого належать соціальні, політичні, ідеологічні, моральні, економічні, соціально-побутові, соціально-технічні, соціально-культур­ні, національні, соціально-демо­графічні, організаційно-управлінські, соціально-правові, генетичні, соціально-медичні, інформаційні, соціально-виховні, кримінальні, кримінологічні, військові, соціально-психологічні та інші чин­ники. Структурними елементами психологічного механізму вчине­н­ня злочину є мотив та мета. Обʼєктом пі­зна­н­ня в кримінальній психології є психіка особи злочинця. Вчине­н­ня будь-якого злочин­ного дія­н­ня перед­бачає наявність субʼєк­та діяльності (субʼєкта його вчи­нен­­ня). На його по­значе­н­ня ви­­ко­­ристовують різні терміни: «осо­­ба злочинця», «злочин­на (чи кри­міноген­на) особа», «особа вин­ного», «особа, яка вчинила зло­чин».

Не­зважаючи на певні від­мін­ності, ці терміни за­стосовують як тотожні. Існує також думка, яка взагалі заперечує поня­т­тя особи злочинця і те, що вона має специфічні особливості. Про особу злочинця треба говорити тоді, коли йдеться про певну систему злочин­них дій, оскільки особистість формується в процесі діяльності (зокрема злочин­ної). Вчине­н­ня зло­чин­них дій по­значається на психологічній структурі особистості, виникнен­ні у неї антису­спільної спрямованості (на­станови). У кримінальній психології особу злочинця ви­значають як соціально-психологічне поня­т­тя, яке охоплює сукупність типових психологічних і моральних якостей індивіда, що формуються в результаті вчине­н­ня злочинів. Для особи злочинця характерна система психологічних властивостей: спонука­н­ня, на­станови, пере­кона­н­ня, емоційні та вольові особливості тощо. Дослідже­н­ня особи злочинця перед­бачає ви­вче­н­ня психологічних механізмів протиправної поведінки, мотивацій різних видів злочинів, індивідуально-психологічних і соціальних чин­ників, ситуативних реакцій людини. Особа злочинця характеризуєть­ся певними змінами (вадами) у її психологічній структурі, зокрема цін­нісних орієнтацій, потреб, нахилів, пере­конань. Виникають негативні риси характеру — жорстокість, жадібність, боягузство та ін.

Водночас говорять про формува­н­ня особи злочинця стосовно типу злочин­ної діяльності (насильницький, корисливий і т. зв. білокомірцевий типи). Крім того, роз­різняють особи вбивці-маніяка, хулігана, шахрая, хабарника, кишенькового злодія та ін. У кримінальній психології існують різні під­ходи до типізації особи злочинців. Дослідже­н­ня особи злочинця пере­д­бачає виявле­н­ня типового, ви­значе­н­ня критеріїв градації кримінальних типів, установле­н­ня особливостей кримінальних від­носин. Спробу ви­значити злочин­ні соціально-психологічні типи зробив Ч. Ломбро­зо, який ви­вчав пред­ставників місць по­збавле­н­ня волі й своєрідність татуювань на їхньому тілі. Він ви­окремив такі типи злочинців: вроджені; злочинці внаслідок божеві­л­ля, психопати та з іншими психічними аномаліями; злочинці з пристрасті; випадкові; звичні. Ч. Ломброзо стверджував, що злочин­ний тип особи можна діагностувати за специфічними фізичними і психічними ознаками (ця школа виникла у 1870–80-х роках).

Заслуговує на увагу класифікація, за­пропонована О. Лазурським. У ви­значен­ні типів він враховував природні психологічні можливо­­сті, особливості соціального при­стосува­н­ня особистості до дійсно­сті. Від­повід­но до цих ознак установив 3 рівні особистостей: ниж­чий, середній та вищий. На кожному рівні ви­значаються т. зв. чисті, змішані й спотворені типи. Для кримінальної психології важливе значе­н­ня мають спотворені типи особистос­ті нижчого рівня. У 1920-х роках різні типи злочинців досліджував С. Познишев. Усіх правопорушників він поділив на 2 категорії — октоген­ні та екзоген­ні (залежно від спів­від­ноше­н­ня обʼєк­тивних об­ставин і внутрішньої особистісної готовності до вчине­н­ня злочину). Класифікацію особистостей зло­чинців за­пропонувала Г. Петрова.

Поня­т­тя особистості вона роз­глядала як тип реакції, зумовленої психологічною кон­ституцією (будовою) людини. З огляду на це роз­різняла «примітиви» (нормальна людина, але внаслідок не­сприятливих умов нероз­винена, людина низького культурного рівня) і «не­примітиви» (властива висока культура). О. Ковальов ви­окремив типи особи злочинців залежно від ступеня кримінальної «зараженості» особистості: глобальний злочин­ний тип, парціальний тип, пере­дкримінальний тип. М. Єникеєв за ступенем соціальної дезадаптації роз­різнив 2 типи особи злочинця — антисоціальний і асоціальний. Кримінальна психологія ви­­в­чає посткримінальну поведінку особи злочинця, зміни психіки після вчине­н­ня злочину. У звʼяз­­ку з цим існує певний звʼязок між кримінальною та пенітенціарною психологією. Від­бува­н­ня покара­н­ня у місцях по­збавле­н­ня волі повʼя­зане зі зміною людської поведінки та її подальшого життя.

Соціальна ізоляція негативно впливає на психіку особи: загострю­ються між­особистісні конфлікти, виявляються агресивність і ворожість у стосунках, виникають фрустраційні стани. Суворий побут закладу, система заборон і обмежень, екс­тремальні умови іс­нува­н­ня, сваві­л­ля між­особистісного спілкува­н­ня сприяють формуван­ню своєрідних регуляторів стосун­ків — звичаїв і традицій злочин­ної сфери. Систему злочин­них по­глядів та ідей називають кримінальною ідеологією. Вона проявляється у субкультурі злочин­ного світу (сукупності духовних і матеріальних цін­но­стей злочин­ного елемента) й реалізується через злочин­ні ін­ститути («злодійський закон», «коронува­н­ня», «стигматизація» та ін.) — стійкі традиції, ритуали, обряди, правила поведінки. Кримінальна субкультура від­ображається у соціальній стигматизації (своєрідне тавру­ва­н­ня пред­ставників місць по­збавле­н­ня волі — нанесе­н­ня та­тую­вань, наділе­н­ня речовими атрибутами) або стигмі (встановле­н­ня певних від­мін­ностей).