Каяльський регіоярус

Визначення і загальна характеристика

КАЯ́ЛЬСЬКИЙ РЕГІОЯ́РУС (за на­звою літопис. р. Каяла) — регіональний стратон Страти­графічної шкали камʼяновугільних від­кладів України. Встановлений на­прикінці 1980-х рр. Д. Айзенвергом і В. Полєтаєвим як верх. регіо­ярус башкир. ярусу серед. карбону Доно-Дні­пров. прогину, що складається з зуїв., макіїв. і краснодон. горизонтів. Прототипом К. р. є каял. ярус, ви­окремлений 1957 А. Ротаєм замість Донбас. ярусу (за­пропонований 1941 ним же). Він обі­ймав світи С₁² –С₁⁴ та низи світи С₁⁵ (від вапняку F₁ до вапняку К₃). За А. Ротаєм, Каяла — це нинішня р. Кальміус (протікає в Донец. обл.; за твердже­н­ням ін. дослідників — Берда у Запоріз. обл., Крайня Балаклійка у Харків. обл.; Бистра, Калитва у Ростов. обл., Поту­дань у Воронез. обл., Чир у Ростов. і Волгогр. обл.; усі — РФ). На думку А. Ротая, каял. ярус мав роз­починати серед. карбон, за­ймаючи в стратигр. схемі місце між зх.-європ. намюрським і сх.-європ. московським ярусами. Згодом намюр. ярус у стратигр. схемі карбону колиш. СРСР був скасований, а нижній ярус серед. карбону ви­значено як башкирський, біо­стратигр. обсяг якого значно більший за обсяг каял. ярусу. Проте у регіон. стратигр. схемі карбону Доно-Дні­пров. прогину, частиною якого є Донбас, був збережений К. р. у дещо скороченому обсязі (від вапняку G₁ до вапняку К₃). К. р. охоплює верх­ню ре­гресивну третину башкир. мегациклу Доно-Дні­пров. прогину, для якої властиві потужні верстви пісковику та досить потужні шари вугі­л­ля. Біо­страти­графічно складений пізньобашкир. комплексами форамініфер, конодонтів, коралів, брахіопод, рослин та міоспор. Заг. потуж. від­кладів К. р. у Донбасі сягає 2000 м. Див. також Камʼяновугільний період і камʼяновугільна система та Палеозойська ера і група.

Літ.: Ротай А. П. Итоги работ в пределах обнажен­ного Донбас­са // Большой Донбасс: Сб. статей. Москва; Ленин­град, 1941; Полєтаєв В. І., Вдовенко М. В., Щоголєв О. К., Бояріна Н. І., Макаров І. А. Стратотипи регіональних страти­графічних під­роз­ділів карбону і нижньої пермі Доно-Дні­провського прогину. К., 2011.

В. І. Полєтаєв

Завантажити статтю