К
К – п’ятнадцята літера української абетки. Є в алфавітах більшості індоєвроп. мов, зокрема в усіх створених на основі слов’яно-кирилич. графіки. Назва літери [ка] вживається як іменник серед. роду. Буває велика й мала, має рукописну й друковану форми. Походить від кирилич. літери «к» («како»), утвор. на основі греко-візант. k («каппа»). У староукр. графіці мала варіанти написання, зумовлені типом письма та належністю писаря до писем. школи, що разом із ін. ознаками допомагає визначити час і місце написання пам’ятки. У 16 ст. з’явилася друкована форма літери. У сучас. укр. літ. мові позначає шумний глухий задньоязиковий зімкнений приголосний звук, що може бути твердим або напівпом’якшеним. Має корелята за дзвінкістю/глухістю – звук [ґ]. У старослов’ян. кирилич. писемності мала числове значення «двадцять». Нині використовується у класифікац. поділові зі значенням «п’ятнадцятий»: пункт «К» розділу Б. При цифр. нумерації вживається як додатк. диференц. ознака, коли низка предметів має однаковий номер: шифр № 24-к тощо. Велике «К» використовують у Міжнар. температур. шкалі – °К (градус Кельвіна).
М. Г. Железняк