Інститути соціальні

ІНСТИТУ́ТИ СОЦІА́ЛЬНІ  — стійкі в часі способи впорядкування, підтримки і забезпечення безпеки сумісного життя людей, що склалися історично. У соціології існують декілька відносно автоном. трактувань І. с. Родоначальник одного з них Г. Спенсер розглядав інститути як найбільш заг. структурні елементи суспільства, покликані задовольняти п’ять типів фундаментал. потреб: у продовженні роду (інститут сім’ї та шлюбу); в безпеці й соц. порядку (інститути держави та права); у засобах існування (інститути приват. власності, ринку, економіка загалом як інститут); у соціалізації нових поколінь, виробленні та трансляції знань, підготовці кадрів (інститути освіти й науки); у сенсі індивід. і колектив. існування (інститути релігії та мистецтва). При цьому всі вони перебувають між собою у відносинах координації й субординації. За домінуванням І. с. можна встановити тип суспільства: домінування інституту сім’ї — родове суспільство, Церкви — феодальне, держави — соціаліст. (тоталітарне), ринку і приват. власності — капіталіст. (демократ.). Структурні елементи І. с.: система цінностей, ідеалів і цілей, яка інтегрує індивідів у відносно єдине сусп. ціле; норми та правила поведінки й спілкування, що конкретизують цінності та ідеали; система соц. контролю — сукупність прийомів спостереження за поведінкою індивідів і спільнот, а також набір санкцій, що примушують дотримуватися встановлених норм і правил; організації — ієрархічно структурована сукупність статусів і ролей, осн. цільовою функцією якої є відтворення соц. порядку в сфері відповідальності І. с. та вирішення постій. і вперше виникаючих соц. проблем. Автор ін. трактування Е. Дюркгайм запропонував називати І. с. усі зразки, наслідуючи які індивіди сприймають навколишню дійсність, пояснюють її для себе й інших, вірування, звички та звичаї, переконання і упередження, способи поведінки — те, що поступово склалося та утвердилося в групах і співтовариствах як нормальне, типове, передбачуване й очікуване. У структурно-функціонал. соціології І. с. — системат. взаємодія між індивідами, яка здійснюється відповідно до культурно та соціально легітим. (суспільно визнаних і санкціонов.) зразків і моделей поведінки, зафіксов. у звичаях, традиціях, міфах, легендах, ідеології або праві. М. Вебер на прикладі утвердження «духу капіталізму» довів, що процес інституціоналізації (становлення) І. с. може бути успішним при виконанні низки обов’язкових умов: наявності комплексу найбільш заг. цінностей, значень і сенсів (у випадку «духу капіталізму» — уявлення про покликання людини в її земному житті, запропоноване протестант. етикою); формування в ході соціалізації такої прихильності до І. с., що вони не ставляться під сумнів у найнесприятливіших обставинах (справжні носії «духу капіталізму» продовжують робити заощадження навіть в умовах реал. загрози конфіскації накопиченого, діючи ірраціонально з погляду наявних можливостей і обмежень життєдіяльності); ухвалення правових норм (рамок дозволеного і забороненого в контексті заг. цінностей та сенсів, які й підтверджують законність відповід. практик і поведінки); стійкого відтворення соц. спільнот, фактич. носіїв цінностей, норм і правил цілеспрямов. та суспільно корисної дії; виникнення неформал. об’єднань індивідів і формал. організацій, що сприяють досягненню соціально значущих цілей.

У сучас. умовах ефективність роботи І. с. із відтворення умов і форм спіл. життя, вирішення поточ. і вперше виникаючих соц. проблем все частіше ставиться під сумнів. В Україні становлення відсутніх до отримання незалежності І. с. (держава, ринок, приватна власність) супроводжується інерц. присутністю колиш. інституц. утворень у вигляді звичок, звичаїв, переконань, схем дії і поведінки. На фоні процесів глобалізації послаблюються роль і значення окремих традиц. І. с., напр., нац. держави, яка втрачає здатність контролювати і регулювати деякі важливі процеси та явища (економіка, циркуляція культур. зразків і моделей у мас-медіа). Суспільствознавці все частіше наголошують на проблематизації заг. цінностей та ідеалів, що явно втрачають можливості й ресурси об’єднувати людей та бути джерелом солідарності; непридатності раніше засвоєних норм і правил до ситуацій і обставин, які швидко змінюються; на тому, що в нових умовах І. с. в кращому випадку фіксують або тільки артикулюють проблеми індивідів, груп, прошарків насел., а в гіршому — зумовлюють їх.

Завантажити статтю