ІМУНІЗА́ЦІЯ (від лат. immunis — вільний, неза­йманий) — створе­н­ня штучного імунітету тварин і людини. Вперше здійснив 1796 Е. Джен­нер. Згодом вагомий внесок у роз­робле­н­ня методів імунізації зробили Л. Пастер, В. Хавкін, Г. Рамон та інші. Поділяють на активну і пасивну. 

Активна імунізація полягає у введен­ні в організм імуногена (антигена), яке здійснюють різними шляхами (шприцом, інгаляцією, з їжею). Активну імунізацію за допомогою штучно створеного антигена (чи по­єд­на­н­ня антигенів) з метою профілактики або лікува­н­ня захворювань називають вакцинацією, а препарат, який містить такий антиген, — вакциною. Найпоширенішими прикладами активної імунізації є вакцинація проти поліомієліту, дифтерії, скарлатини, кашлюка, кору, віспи, сказу, грипу, гепатиту В, правця. Імунітет, викликаний вакцинацією проти різних антигенів, від­різняється за силою (напруженістю) та тривалістю, тому існують загально­прийняті схеми (графіки) первин­ної та по­вторної вакцинацій для дітей і дорослих проти різних, здебільшого інфекційних, захворювань. Вакцинація нині залишається єдиним надійним профілактичним заходом у боротьбі з більшістю інфекційних захворювань (див. Імунопрофілактика). В онкологічній практиці набувають пошире­н­ня протипухлин­ні вакцини. Ви­пробува­н­ня проходять вакцини, що регулюють метаболізм клітин. Активна імунізація може пригнічувати імунітет, зокрема введе­н­ня малих доз імуногенів призводить до специфічної десенсибілізації і зня­т­тя гіперчутливості — алергії. Активну імунізацію використовують також в екс­периментальній імунології та у фармацевтичній промисловості для отрима­н­ня препаратів антитіл. 

На від­міну від активної імунізації, при якій імун­на система реципієнта сама формує імун­ну від­повідь та імун­ну памʼять, пасивна імунізація ґрунтується на введен­ні в організм реципієнта під­готовлених заздалегідь специфічних компонентів імун­ної системи (найчастіше — антитіл). Прикладом пасивної імунізації є введе­н­ня реципієнту антитіл проти зміїної отрути чи дифтерійного токсину. Пасивна імунізація антитілами дає можливість швидко нейтралізувати патологічні чин­ники. Серед недоліків — нетривала дія, що залежить від часу існува­н­ня введених в організм антитіл, антитіла, що є сторон­німи для реципієнта, можуть викликати ускладне­н­ня. Прикладом пасивної імунізації є також транс­плацентарне пере­дава­н­ня антитіл IgG класу від матері до плода або антитіл-димерів IgА класу немовляті з материнським молоком. Такі антитіла захищають плід і немовля до формува­н­ня власної імун­ної системи. Вони ж можуть стати причиною патології плода, якщо спрямовані проти власних антигенів матері (аутоімун­ні антитіла).