ІМУНІТЕ́Т ТВАРИ́Н І ЛЮДИ́НИ — властивість імун­ної системи тварин та людини роз­пі­знавати різницю між власними і чужорідними складовими (макромолекулами, клітинами, тканинами й органами, вірусами, бактеріями тощо), які потрапляють в організм, та протидіяти роз­по­всюджен­ню остан­ніх. Найчастіше імунітет тварин і людини спрямований проти патогенів, які викликають інфекційні захворюва­н­ня, — вірусів, бактерій, патоген­них грибкових мікроорганізмів та паразитів. Роз­різняють 2 його види — природний (вроджений, неспецифічний) та набутий (адаптивний, специфічний). Природний — еволюційно значно давніший і притаман­ний багатьом живим організмам, зокрема рослинам, комахам і навіть бактеріям, які мають захисні механізми проти вірусів-бактеріофагів. Набутий імунітет притаман­ний лише вищим тваринам — хордовим, досягає най­складнішої організації саме у теплокровних (ссавців і птахів). Природний імунітет, який діє, насамперед, проти патогенів, забезпечують декілька рівнів захисту. Перший — шкіра і слизові оболонки, які, крім барʼєрної функції, мають здатність до активного знище­н­ня більшості патогенів, напр., завдяки наявності нормальної мікрофлори, асоці­йованої зі всіма покривами організму. Другий рівень природного захисту — макромолекули (насамперед, ензими або їхні інгібітори) у біо­логічних рідинах організму, що руйнують чужорідні макромолекули, віруси або бактерії (напр., лізоцим шкіри чи сліз, що роз­щеплює оболонки бактерій; трансферин, що по­збавляє бактерії необхідних для росту заліза; інтерферони, які гальмують роз­множе­н­ня вірусів; фосфоліпаза А2, протимікробні пептиди, комплемент тощо). Патогени, що уникли перших двох рівнів захисту і почали роз­множуватися, можуть бути зне­шкоджені клітинами природного імунітету, до яких належать клітини-фагоцити (макрофаги, нейтрофіли, еозинофіли), дендритні клітини, базофіли, тучні клітини та природні клітини-кілери, всі вони становлять третій рівень захисту. Реакція системи природного імунітету на потрапля­н­ня чужорідних антигенів до внутрішнього середовища організму проявляється як запалення з місцевими ознаками — почервоні­н­ням, під­вище­н­ням температури, набряком і болем. Запале­н­ня складається з місцевої судин­ної реакції (роз­шире­н­ня артеріол і звуже­н­ня венул) та інфільтрації вогнища клітинами неспецифічного захисту — лейкоцитами. Головною функцією запале­н­ня є обмеже­н­ня роз­по­всюдже­н­ня в організмі чужорідних антигенів, що важливо для первин­ної локалізації інфекційного процесу. Основним механізмом зне­шкодже­н­ня антигенів (патогенів) у вогнищі запале­н­ня є фагоцитоз, зумовлений пере­важно нейтрофілами (на го­стрій стадії запале­н­ня) або макрофагами (на хронічній стадії запале­н­ня). Фагоцити здатні впі­знавати, по­глинати та руйнувати патогени навіть без участі системи адаптивного імунітету. Вони роз­пі­знають на поверх­ні патогенів притаман­ні остан­нім т. зв. по­вторювані мотиви (regular patterns), напр., пептидоглікани, хітин, тейхоєві кислоти, ліпополісахариди тощо, за допомогою своїх рецепторів (рецептори, що роз­пі­знають за зразком, — pattern recognition receptors). Явище фагоцитозу як захисного механізму від­крив І. Мечников. Воно стало основою клітин­ної теорії імунітету. Природний імунітет діє швидко, оскільки не залежить від клонального роз­множе­н­ня антиген-специфічних клітин, притаман­них адаптивному імунітету. Клітини природного імунітету ві­ді­грають також важливу роль у адаптивному імунітеті — деякі з них (дендритні) є антиген-презентуючими і здатні до стимуляції антиген-специфічних клітин адаптивного імунітету (Т-лімфоцитів). Наявні на поверх­ні антиген-презентуючих клітин костимуляторні молекули необхідні для ефективної ініціації специфічної імун­ної від­повіді. З іншого боку, фактори специфічної імун­ної від­повіді — антитіла — під­силюють фагоцитоз та інші прояви неспецифічного імунітету. Природний імунітет не завжди може зне­шкодити патоген або клітини організму, що стали зло­якісними. На від­міну від адаптивного імунітету, він не має структур (рецепторів) з множин­ною і тонкою специфічністю та по­збавлений імунологічної памʼяті. Специфічний імунітет роз­вивається у від­повідь на потрапля­н­ня до організму чужорідних структур і зберігається тривалий час як «памʼять» про попередній контакт організму з антигеном. В основі його специфічності лежить можливість молекулярного роз­пі­знава­н­ня чужорідних структур за допомогою специфічних рецепторів клітин імун­ної системи (В- і Т-лімфоцитів), а також роз­чин­них факторів імунітету — антитіл, які є роз­чин­ною формою В-клітин­ного рецептора. Антитіла і рецептори В- і Т-лімфоцитів мають унікальну будову активних центрів, які забезпечують їм вибіркову специфічність до певних хімічних угруповань у структурі чужорідних антигенів. В основі теорії специфічного імунітету — клонально-селекційна концепція Ф. Бернета, згідно з якою антиген є селективним чин­ником, що призводить до проліферації клонів специфічних до нього лімфоцитів. Специфічний імунітет може бути набутий активно — після контакту з антигеном (внаслідок контакту зі збудником або штучної імунізації) або пасивно (пере­несе­н­ня антитіл від одного організму до іншого). Як правило, активний імунітет зберігається протягом багатьох років, пасивний — декількох тижнів. Отже, специфічний і неспецифічний імунітет є взаємоповʼязаними ланками імун­ного захисту організму, які можуть активувати одна одну та взаємодіяти під час звільне­н­ня організму від патогена. За спрямованістю проти антигенів специфічний імунітет буває антибактеріальним, противірусним, протигрибковим, антигельмінтним, протипухлин­ним, антитоксичним, транс­плантаційним, аутоспецифічним. Остан­ній роз­глядають як прояв імунопатології.