Імунітет тварин і людини

ІМУНІТЕ́Т ТВАРИ́Н І ЛЮДИ́НИ — властивість імун­ної системи тварин та людини роз­пі­знавати різницю між власними і чужорідними складовими (макромолекулами, клітинами, тканинами й органами, вірусами, бактеріями тощо), які потрапляють в організм, та протидіяти роз­по­всюджен­ню остан­ніх. Найчастіше І. т. і л. спрямований проти патогенів, які викликають інфекц. захворюва­н­ня, — вірусів, бактерій, патоген. грибк. мікроорганізмів та паразитів. Роз­різняють 2 його види — природ. (вроджений, неспецифіч.) та набутий (адаптив., специфіч.). Природний — еволюційно значно давніший і притаман­ний багатьом живим організмам, зокрема рослинам, комахам і навіть бактеріям, які мають захисні механізми проти вірусів-бактеріофагів. Набутий імунітет притаман­ний лише вищим тваринам — хордовим, досягає най­складнішої організації саме у теплокровних (ссавців і птахів). Природ. імунітет, який діє, насамперед, проти патогенів, забезпечують декілька рівнів захисту. Перший — шкіра і слиз. оболонки, які, крім барʼєр. функції, мають здатність до актив. знище­н­ня більшості патогенів, напр., завдяки наявності нормал. мікрофлори, асоці­йов. зі всіма покривами організму. Другий рівень природ. захисту — макромолекули (насамперед, ензими або їхні інгібітори) у біол. рідинах організму, що руйнують чужорідні макромолекули, віруси або бактерії (напр., лізоцим шкіри чи сліз, що роз­щеплює оболонки бактерій; трансферин, що по­збавляє бактерії необхід. для росту заліза; інтерферони, які гальмують роз­множе­н­ня вірусів; фосфоліпаза А2, протимікробні пептиди, комплемент тощо). Патогени, що уникли перших двох рівнів захисту і почали роз­множуватися, можуть бути зне­шкоджені клітинами природ. імунітету, до яких належать клітини-фагоцити (макрофаги, нейтрофіли, еозинофіли), дендритні клітини, базофіли, тучні клітини та природні клітини-кілери, всі вони становлять третій рівень захисту. Реакція системи природ. імунітету на потрапля­н­ня чужорідних антигенів до внутр. середовища організму проявляється як запалення з місц. ознаками — почервоні­н­ням, під­вище­н­ням температури, набряком і болем. Запале­н­ня складається з місц. судин. реакції (роз­шире­н­ня артеріол і звуже­н­ня венул) та інфільтрації вогнища клітинами неспецифіч. захисту — лейкоцитами. Гол. функцією запале­н­ня є обмеже­н­ня роз­по­всюдже­н­ня в організмі чужорідних антигенів, що важливо для первин. локалізації інфекц. процесу. Осн. механізмом зне­шкодже­н­ня антигенів (патогенів) у вогнищі запале­н­ня є фагоцитоз, зумовлений пере­важно нейтрофілами (на го­стрій стадії запале­н­ня) або макрофагами (на хроніч. стадії запале­н­ня). Фагоцити здатні впі­знавати, по­глинати та руйнувати патогени навіть без участі системи адаптив. імунітету. Вони роз­пі­знають на поверх­ні патогенів притаман­ні остан­нім т. зв. по­вторювал. мотиви (regular patterns), напр., пептидоглікани, хітин, тейхоєві кислоти, ліпополісахариди тощо, за допомогою своїх рецепторів (рецептори, що роз­пі­знають за зразком, — pattern recognition receptors). Явище фагоцитозу як захис. механізм від­крив І. Мечников. Воно стало основою клітин. теорії імунітету. Природ. імунітет діє швидко, оскільки не залежить від клонал. роз­множе­н­ня антиген-специфіч. клітин, притаман­них адаптив. імунітету. Клітини природ. імунітету ві­ді­грають також важливу роль у адаптив. імунітеті — деякі з них (дендритні) є антиген-презентуючими і здатні до стимуляції антиген-специфіч. клітин адаптив. імунітету (Т-лімфоцитів). Наявні на поверх­ні антиген-презентуючих клітин костимуляторні молекули необхідні для ефектив. ініціації специфіч. імун. від­повіді. З ін. боку, фактори специфіч. імун. від­повіді — антитіла — під­силюють фагоцитоз та ін. прояви неспецифіч. імунітету. Природ. імунітет не завжди може зне­шкодити патоген або клітини організму, що стали зло­якісними. На від­міну від адаптив. імунітету, він не має структур (рецепторів) з множин. і тонкою специфічністю та по­збавлений імунол. памʼяті. Специфіч. імунітет роз­вивається у від­повідь на потрапля­н­ня до організму чужорідних структур і зберігається тривалий час як «памʼять» про поперед. контакт організму з антигеном. В основі його специфічності лежить можливість молекуляр. роз­пі­знава­н­ня чужорідних структур за допомогою специфіч. рецепторів клітин імун. системи (В- і Т-лімфоцитів), а також роз­чин. факторів імунітету — антитіл, які є роз­чин. формою В-клітин. рецептора. Антитіла і рецептори В- і Т-лімфоцитів мають унікал. будову актив. центрів, які забезпечують їм вибіркову специфічність до певних хім. угруповань у структурі чужорідних антигенів. В основі теорії специфіч. імунітету — клонал.-селекц. концепція Ф. Бернета, згідно з якою антиген є селектив. чин­ником, що призводить до проліферації клонів специфіч. до нього лімфоцитів. Специфіч. імунітет може бути набутий активно — після контакту з антигеном (внаслідок контакту зі збудником або штуч. імунізації) або пасивно (пере­несе­н­ня антитіл від одного організму до ін.). Як правило, актив. імунітет зберігається протягом багатьох років, пасив. — декількох тижнів. Отже, специфіч. і неспецифіч. імунітет є взаємоповʼязаними ланками імун. захисту організму, які можуть активувати одна одну та взаємодіяти під час звільне­н­ня організму від патогена. За спрямованістю проти антигенів специфіч. імунітет буває антибактеріал., противірус., протигрибк., антигельмінтним, протипухлин., антитоксич., транс­плантац., аутоспецифічним. Остан­ній роз­глядають як прояв імунопатології.

Завантажити статтю