ІМУ́Н­НА СИСТЕ́МА — система органів, тканин, клітин та молекул, яка виконує функції захисту організму від захворювань, зумовлених зовнішніми та внутрішніми чин­никами. Разом з нервовою та ендокрин­ною належить до найважливіших регуляторних систем багатоклітин­них організмів, що під­тримують гомео­стаз. І. с. забезпечує сталість хімічного (антиген­ного) складу організму. Для успішної реалізації цієї функції в процесі еволюції сформувалися механізми специфічного роз­пі­знава­н­ня та зне­шкодже­н­ня чужорідних структур. 

У складі І. с. — такі анатомічні структури, як лімфоїдна тканина та система лімфатичних судин. До лімфоїдної тканини належать первин­ні лімфоїдні органи — тимус і кістковий мозок, у яких утворюються клітини І. с., та вторин­ні лімфоїдні органи — селезінка, лімфовузли, апендикс, мигдалики, Пеєрові бляшки, дифузна лімфоїдна тканина шкіри та слизових оболонок, у яких від­буваються взаємодія лімфоцитів з чужорідними антигенами та ініціація специфічної імун­ної від­повіді. До клітин І. с. — білі клітини крові — лейкоцити (моно-, грануло- і лімфоцити), серед яких Т- і В-лімфоцити виконують функцію специфічного роз­пі­знава­н­ня чужорідних структур. Молекули І. с. — структури, здатні специфічно взаємодіяти з молекулами антигенів (антитіла, рецептори Т- і В-лімфоцитів), а також регулювати імун­ні реакції (інтерлейкіни, хемокіни, інтерферони, компоненти комплементу тощо). Ефективна реалізація захисних функцій І. с. призводить до формува­н­ня імунітету до певних антигенів (див. Імунітет тварин і людини), а поруше­н­ня її функціонува­н­ня — до роз­витку імунопатологій. Реакції імунітету, спрямовані на роз­пі­знава­н­ня, зне­шкодже­н­ня та виведе­н­ня чужорідних структур, називають імун­ною від­повід­дю. 

Головною метою імун­ної від­повіді є нейтралізація можливого шкідливого впливу антигена і в кінцевому результаті — повне звільне­н­ня організму від нього (елімінація антигена). Його зне­шкодже­н­ня може від­буватися різними шляхами. 

  • Перший шлях — опсонізація антигена роз­чин­ними рецепторами В-клітин (антитілами), які звʼязують його частки і таким чином нейтралізують біо­логічний вплив. 
  • Другий шлях — лізис корпускулярних антигенів (клітин бактерій, грибів, паразитів, пере­роджених (зло­якісних) або уражених вірусом власних клітин організму), в реалізації якого головну роль ві­ді­грають цитотоксичні Т-лімфоцити, клітини-кілери та протеїни системи комплементу. Для зне­шкодже­н­ня власних клітин, що ви­йшли з-під контролю організму, І. с. індукує в них за­про­грамовану загибель — апоптоз. 
  • Третій шлях — по­глина­н­ня (фагоцитоз) антигена спеціалізованими фагоцитарними клітинами з на­ступним його роз­щепле­н­ням у фагосомах, а також пере­травлюва­н­ня великих антигенів за межами клітини-фагоцита. Попередня опсонізація антигена антитілами значно під­силює його фагоцитоз. Якщо І. с. довго не вдається знищити антиген, вона обмежує його пошире­н­ня в організмі шляхом формува­н­ня навколо нього гранульоми — спеціального утворе­н­ня, яке виникає внаслідок зли­т­тя багатьох клітин. 

Механізми, що беруть участь в елімінації антигена, називають ефекторними механізмами імун­ної від­повіді. Їх поділяють на клітин­ні та гуморальні, від­повід­но до чого роз­різняють клітин­ну та гуморальну ланки імун­ної від­повіді, які функціонують у тісній взаємодії. Клітин­ні ефекторні механізми зумовлені клітинами І. с. (фагоцитоз, позаклітин­ний лізис, клітин­на цитотоксичність тощо); гуморальні ефекторні механізми спричиняють роз­чин­ні чин­ники (опсонізація, аглютинація, утворе­н­ня імун­них комплексів, незалежний від клітин лізис корпускулярних антигенів тощо).