ІВА́Н-ПАВЛО́ ІІ (лат. Joannes Paulus II; світське імʼя — Войтила Кароль-Юзеф; Wojtyła Karol Józef; 18. 05. 1920, м. Вадовиці, нині Малопольського воєводства, Польща — 02. 04. 2005, Ватикан) — Папа Римський 1978–2005. На­вчався у Яґел­лонському університеті (Краків, 1938–39), на курсах під­пільної Краківської духовної семінарії (1942–44). У листопаді 1946 кардиналом А.-С. Сапєґою рукопокладений у пресвітери, направлений на богословські студії в Папський університет св. Томи Аквінського, де 1948 захистив докторську дисертацію. 1949 при­значений на парафію св. Флоріана у Кракові. 1953 захистив докторську дисертацію у Яґел­лонському університеті, де викладав моральну богословʼю й етику, як також у Краківській духовній семінарії та Люблінському католицькому університеті (Польща). Від 1958 — єпис­коп-помічник Краківської митрополії (висвячений архі­єпис­копом Краківським Є. Базяком), від 1963 — архі­єпис­коп Краківський, від 1967 — кардинал. Активний учасник 2-го Ватиканського собору (1962–65). 16 жовтня 1978 обраний римським архієреєм (став першим папою-словʼянином). Активно подорожував світом, проповід­уючи, зокрема, важливість дотрима­н­ня релігійних свобод, незалежності націй і людських прав. Був апологетом екуменізму, доклав зусиль до подола­н­ня доктринальних від­мін­ностей між християнськими конфесіями. 13 травня 1981 у Ватикані на життя І.-П. ІІ вчинив замах 23-річний мусульманин-екс­треміст, якого він згодом простив, а 2000 домігся звільне­н­ня з тюрми. Уперше в історії папства від­відав Кентерберійський собор (Велика Британія, 1982), лютеранський костел (1983) і синагогу (1986) в Римі, мечеть у Дамаску (2001). Проголосив нові Кодекс канонічного права (1983) та Катехизис Католицької Церкви (1992), установив Кодекс канонів Східних Церков (1990). За його понтифікату пере­глянуто ставле­н­ня РКЦ до інквізиції, вче­н­ня Ч. Дарвіна, реабілітовано Дж. Бруно, Я. Гуса, Ґ. Ґалілея (1992), канонізовано 482-х осіб і беатифіковано 1343-х. У рік 2000-літнього ювілею Різдва Христового 12 березня публічно просив проще­н­ня за провини Католицької Церкви перед пред­ставниками інших віро­сповідань. Ви­знав необхідність захисту довкі­л­ля невід­ʼємною вимогою католицького богословʼя, декларувавши 1999, що знище­н­ня природи може бути смертним гріхом. Більшість позицій соціального вче­н­ня Католицької Церкви 1980 — початок 90-х років спрямовані на критику комуністичних і капіталістичних су­спільств, зокрема в енцикліці «Laborem exercens» І.-П. ІІ висловив думку про комунізм як форму державного капіталізму; в енцикліці «Centesimus annus» зупинився на питан­ні, чи може капіталізм після краху комунізму стати єдиною соціальною системою для країн, що хочуть від­новити свою економіку? Від­крито говорив про поруше­н­ня людських прав у комуністичних країнах і об­стоював існува­н­ня Католицької Церкви, зокрема й УГКЦ, в СРСР. У березні 1979 надіслав листа кардиналові Йосифові Сліпому з нагоди під­готовки до ювілею 1000-ліття хреще­н­ня Київської Русі; у березні 1980 ви­знав закон­ність звичайних і виборних синодів українських католицьких єпис­копів. Того ж року на пропозицію Синоду єпис­копів УГКЦ при­значив М. Любачівського архі­єпис­копом-коадʼютором Йосифа Сліпого (із правом на­ступництва), а 1985 — кардиналом. 1982 номінував архі­єпис­копа М. Марусина секретаря Конгрегації для Східних Церков. Досяг лібералізації у ставлен­ні до Католицької Церкви в СРСР після зу­стрічі 1 грудня 1989 з М. Горбачовим, і, зрештою, долучився до легалізації УГКЦ. Під­тримуючи діяльність РКЦ в Україні, 1985 вручив від­знаки митрополита Апостольському адміністраторові Львівської архідієцезії, єпис­копу М. Яворському; 1996 доручив обовʼязки особистого секретаря священикові Львівської архідієцезії М. Мокшицькому. 23–27 червня 2001 від­відав з офіційним візитом Україну, під час якого від­правив у Києві та Львові Службу Божу українською мовою, вшанував памʼять жертв комуністичного і нацистського режимів біля памʼятника Неві­домому воїну, у Биківні та Бабиному Яру; у Львові оголосив беатифікацію 27-ми українських католиків-мучеників. Зу­стрічався з українськими вірянами, до яких звертався з посла­н­нями, наголошуючи на важливості збереже­н­ня обрядів, традицій і національної культури. Автор поетичних збірок «Księga słowiańska» (1939), «Pieśń o Bogu ukrytym» (1946), «Pieśń o blasku wody» (1950), «Myśl jest przestrzenią dziwna» (1952), «Kamieniołom» (1957), «Rozważanie o śmierci» (1975), «Tryptyk Rzymski» (2003), а також драми про св. Альберта Хмельовського «Brat naszego Boga» (1979; екранізований 1997, реж. К. Занус­сі). Діє Фонд І.-П. ІІ (від 1981). Памʼятники І.-П. ІІ встановлено в багатьох містах світу, зокрема в Одесі (2008), На­двірній (Івано-Франківська обл., 2009), Тернополі та Немирові (Він­ницька обл.; обидва — 2010), Житомирі (2011); також на його честь на­звано одну з площ Львова. 1 травня 2011 Папа Римський Бенедикт ХVI проголосив І.-П. ІІ блажен­ним.