Екуменізм

Визначення і загальна характеристика

ЕКУМЕНІ́ЗМ (від грец. οἰϰουμένη — населений світ, всесвіт). 1) У широкому ро­зумін­ні — це теорія та практика, спрямов. на примире­н­ня усіх релігій світу. Кінцевою метою Е. є подола­н­ня догмат., богослов., істор., культур. роз­біжностей між різними релігіями шляхом їх релятивізації та створе­н­ня єдиної планетар. релігії, яка обʼ­єд­нає все людство. Теорія Е. ґрунтується на фундам. тезі про від­носність усіх віро­сповідань щодо Абсолюту. Жодна релігія не може претендувати на абсолютну істину, володіючи лише її фрагментом. 2) У вужчому значен­ні, Е. — це ідеологія примире­н­ня та єд­на­н­ня різних конфесій християн. світу. Екумен. ініціатива зародилася у проте­стант. середовищі на поч. 20 ст. у звʼязку з по­сталими пита­н­нями місіонер. діяльності в колоніях і базувалася на еклезіол. уявле­н­нях про «невидиму» Церкву, яка історично складається з різних деномінацій, але містить єдину Христову істину. Ключовою проте­стант. ро­зумі­н­ня Е. була думка, що жодна з існуючих конфесій не може претендувати на іменува­н­ня апостол. Церквою. Причини роз­діле­н­ня християн (богослов., догмат., політ., обряд.) ліберал. екуменісти вважали пере­житками середньовіч. фанатизму й нетерпимості. Екумен. діяльність від­бувалася в рамках рухів «Віра та устрій Церкви» та «Життя і діяльність». До екумен. ініціатив проте­стантів РКЦ по­ставилася спочатку різко негативно. Так, 1928 папа Пій ХІ у своїй енцикліці засудив Е. як «хибну теорію». Водночас намісник Вселен. престолу Дорофей (Мам­меліс) 1920 заявив про необхідність християн. зближе­н­ня. РПЦ від 2-ї пол. 19 ст. вела активні екумен. пере­мовини з англіканами, старокатоликами, лютеранами та реформатами. Після більшов. пере­вороту 1917 діалог продовжили богослови рос. еміграції, зокрема православну позицію най­активніше ре­презентував Г. Флоровський та пред­ставники Св.-Сергіїв. богослов. Ін­ституту в Парижі. Участь в екумен. русі стала викликом для православ. богословʼя, де сформувалося 2 під­ходи: усві­домле­н­ня Е. онтологічно новим явищем, що вимагає пере­оцінки православ. еклезіології на шляху ви­зна­н­ня «духовної», «невидимої» церк. єд­ності (С. Булгаков, Л. Зандер, М. Зернов та ін.); ви­зна­н­ня важливості екумен. діалогу, але заперече­н­ня можливості пере­гляду еклезіології сотеріол. винятковості православʼя (цю думку об­стоював Г. Флоровський, який, одначе, порушив пита­н­ня про еклезіал. природу неправослав. спільнот, що у православʼї сприйнято дуже неодно­значно). Участь Православ. Церкви в екумен. русі та Всесвіт. раді Церков (ВРЦ; засн. 1948 в Амстердамі) православні екуменісти пояснюють необхідністю свідчити світові про спасі­н­ня у православ. вірі: Православна Церква в екумен. діалозі вважає себе не однією з християн. віро­сповідань, а єдиною істин­ною Церквою Христовою, яка не при­ймає жодних ком­промісів у пита­н­нях віри (ця теза була заявлена на Лозан. конф. 1927). Умовою участі Православ. Церкви в екумен. русі було ви­зна­н­ня ВРЦ еклезіол. екс­клюзивності православʼя всупереч проте­стант. доктрині «невидимої» Церкви. Нес­прийня­т­тя Православ. Церквою деномінац. паритету та богослов. ком­промісів від­образилося в «Торонт. декларації» 1950, у якій за­значено, що ВРЦ не планує пере­творюватися на «над-Церкву». РПЦ в СРСР спочатку критично по­ставилася до екумен. руху, але від 1961 активно включилася в нього після вступу до ВРЦ (таким чином рад. держава сподівалася викори­стати Церкву для посиле­н­ня впливу на світ. арені), істотно змінивши баланс позицій у Раді. Під тиском РПЦ ВРЦ прийняла тринітар. догмат як богослов. основу своєї діяльності. З боку РПЦ провід­ником ідей християн. Е. був ленінгр. митрополит Нікодим (Ротов), який вважав зав­да­н­ням Е. формува­н­ня заг.-християн. позиції щодо нагальних про­блем сучас. су­спільства. У пізньому СРСР символом екумен. на­строїв була по­стать протоієрея О. Меня (1935–90). Найбільшим досягне­н­ням богослов. Е. став документ 1982 «Хреще­н­ня. Євхаристія. Священство», що був спробою зʼясувати та узгодити по­гляди різних християн. конфесій з приводу цих таїнств. Ще однією формою христи- ян. Е. є діяльність створ. 1964 Конф. європ. Церков, особливість якої — спільний «богослов. базис», побудов. на нікей. Символі віри (див. Догмати релігійні), строго ортодокс. христології та тріадології. Досить потуж. у сучас. християн. Е. є ліберал. модернізатор. течія, яка ви­ступає за можливість жін. священства, церк. благослове­н­ня одно­статевих шлюбів, скороче­н­ня літургії, скасува­н­ня постів та припине­н­ня ін. аскет. практик, і натомість посиле­н­ня соц. активності християн. Через екумен. рух до Православ. Церкви проникають такі явища, як харизматизм, і такі тенденції провокують зро­ста­н­ня незадоволе­н­ня помісних православ. Церков, які порушують пита­н­ня доцільності свого пере­бува­н­ня у складі ВРЦ (її лави 1997–98 покинули Груз. та Болгар. Православні Церкви). Проти екумен. політики Кон­стантиноп. патріархату 1974 по­став афон. монастир Есфігмен. У певних колах існує категор. не­прийня­т­тя Е. як «зрада Христу» (архі­єпис­коп Серафим (Соболєв; 1881–1950), ієромонах Серафим (Роуз; 1934–82), колишній єпис­коп Анадирський і Чукотський РПЦ Діомид (С. Дзюбан; по­збавл. священ. сану 2008) та ін.). Критики Е. за­уважують, що допуще­н­ня можливості спасі­н­ня поза християнством нівелює унікальність жертви Христової. Осередками антиекумен. на­строїв є православні монастирі г. Афон (Греція), РФ, Грузії, України, США та ін. країн, де роз­глядають Е. у світлі євангел. та патрист. есхатології, яка на­вчає, що в «остан­ні часи» при­йде Антихрист і вимагатиме обʼ­єд­на­н­ня усіх релігій довкола власного культу. ВРЦ антиекуменісти вважають інструментом створе­н­ня релігії Антихриста в руках всесвіт. таєм. уряду. Послідовним противником Е. є Рос. Зарубіжна Православна Церква («карловацького напрямку») та старообрядці. Після 2-го Ватикан. собору (1962–65) в екумен. процес включилася РКЦ, ви­знавши, що від­окремлені від Риму християни «теж наділені значе­н­ням та вагою у справі спасі­н­ня», хоча в РКЦ пере­буває «повнота спасительних засобів» («Декрет про екуменізм»). Екумен. позиція папського престолу полягає в тому, що не лише християни, але й усі люди на землі так чи інакше належать до Катол. Церкви. Проте формально РКЦ не є чл. ВРЦ, пере­буваючи там лише в статусі спо­стерігача. Натомість у Римі активно діє Папська рада зі сприя­н­ня християн. єд­ності. Порівняно з серед. 20 ст. позиція сучас. католиків щодо Е. принципово не змінилася і базується на дещо видо­зміненій тезі про духовні пере­ваги католицизму над ін. християн. віро­сповіда­н­нями.

Укр. Церква від часу прийня­т­тя християнства пере­бувала в осередку між­церк. боротьби між двома світ. центрами — Римом і Кон­стантинополем. Однак тривалий час вона лише засвоювала візант. спадщину через кирило-мефодіїв. традицію, не сформувавши власного оригін. богословʼя. Про­блематика греко-латин. дебатів (з приводу філіокве, опрісноків, целібату, папського примату, згодом чистилища та ін.) від­ображалася в роз­витку руської (укр.) богослов. думки лише на рівні компіляції грец. текс­тів. Недо­статня артикульованість догмат. сві­домості ієрархії Укр. Церкви проявилася на Фер­раро-Флорентій. соборі 1439, коли Київський митрополит Ісидор прийняв рим. умови унії (римо-катол. віро­сповіда­н­ня). 1476 Київський митрополит Мисаїл написав посла­н­ня до папи Сикста ІV, запевняючи у вірності Римському престолу та готовності сповід­увати філіокве. Аморфність догмат. сві­домості православ. ієрархії в Україні кін. 16 ст. проявилася у під­писан­ні Берестей. артикулів віри, за якими Укр. Церква при­ймала катол. віру при збережен­ні сх. обряд. особливостей. Укр. церк. ієрархія не була спроможною вести з Римом рівноправний богослов. діалог, від­так легко від­мовилася від православ. догмат. уче­н­ня. У сучас. історіо­графії поширені ідеалізовані оцінки Флорентій. та Берестей. уній як виявів християн. Е., проте вони не від­повід­ають дійсності: Флорентій. унія — наслідок ката­строф. становища Візантії, яка просила під­тримки Риму та зх. світу перед лицем турец. за­грози, а Берестей. — результат організац. та інтелект. кризи православʼя, його упослідженого становища в Речі Посполитій, конфліктів між братствами та єпис­копами, уряд. політ. тиску. В обох істор. випадках — це капітуляція слабшої сторони перед сильнішою, а не наслідок паритет. екумен. угод. Унія 15–16 ст. не роз­глядалася Римом як екумен. єд­на­н­ня «Церков-сестер», а лише як поверне­н­ня «заблудлих» до істин­ного пастиря — папи. Строго екумен. були хіба що унійні проекти світських осіб Речі Посполитої, напр., С. Оріховського, А. Моджевського, князя К. Острозького, але вони мали романт.-утоп. характер (вселен. унія усіх християн). Також ініціативи П. Могили, з яким повʼязують інтелект. та культур. злет Православ. Церкви від 30-х рр. 17 ст., були не проявом Е., а пошуком миру й поро­зумі­н­ня православних з уніатами. У синодал. структурах 18–19 ст. Укр. Церква не мала самост. позиції з приводу Е. Ставле­н­ня імпер. син­одальної Церкви до християн. Е. сформулював митрополит Московський Філарет (Дроздов; 1783–1867), вважаючи таїнство хреще­н­ня чин­ним навіть у неправослав. Церквах, якщо воно було здійснене за правильною тринітар. формулою. Думка, що за межами православʼя існує християн. світ, стала загальнови­знаною в офіц. РПЦ. Вона різко контрастувала з ізоляціоніст. позицією Рос. Церкви 16–17 ст., коли католиків, проте­стантів і навіть православних з укр.-білорус. земель вважали єретиками і пере­хрещували. У 18–19 ст. склалася практика ви­зна­н­ня дієвості таїнств РКЦ, священики якої могли пере­ходити до Православ. Церкви в «сущому сані». Пізніше у Рос. імперії поширеними були філокатол. уніональні на­строї, найбільш яскравий виразник яких — філософ В. Солов­йов (концепція «двох легенів» Вселен. Церкви). Попри взаємне ви­зна­н­ня чин­ності церк. таїнств, євхарист. со­причастя між Православ. і Катол. Церквами не досягнуто. Нині в Україні в екумен. русі та ВРЦ бере участь УПЦ МП; УПЦ КП не є чл. ВРЦ, але нещодавно подала заявку на участь у Конф. європ. Церков. Серед сучас. православ. єпис­копату, священства та мирян існує різне ставле­н­ня до Е.: від радикал. нес­прийня­т­тя до ліберал. по­блажливості. Помітними є екумен. тенденції в УГКЦ, зокрема при Укр. катол. університеті (Львів) 2004 засн. Ін­ститут екумен. студій, метою якого проголошено сприя­н­ня «рухові за обʼ­єд­на­н­ня християн, ширити Е. любові та Е. істини».

Літ.: Жуковський А. Петро Могила й пита­н­ня єд­ності Церков. Париж, 1969; К., 1997; Булгаков С., прот. Православие: Очерки учения Православ. Церкви. К., 1991; Воронов Л., прот. Богословские основы православного понимания экуменизма // Христиан. чтения. 1991. № 1; Соловьев В. О христианском единстве. Москва, 1994; Дмитрієв М. Концепції унії в церковних і державних колах Речі Посполитої кінця ХVІ ст. // Історичний контекст, укладе­н­ня Берестейської унії і перше поунійне поколі­н­ня. Л., 1995; Основні документи Берестейської унії. Л., 1996; Опаріна Т. Сприйня­т­тя унії в Росії ХVІІ ст. // Держава, су­спільство і Церква в Україні у ХVІІ ст. Л., 1996; Со­причастя. Східні Церкви // Між­нар. богослов. часопис. Уж.; Л., 1997. № 1; Кураев А., диакон. Вызов экуменизма. Москва, 1998; Гудзяк Б. Криза і реформи. Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії. Л., 2000; Роуз С., иером. Православие и религия будущего. К., 2002; Основные принципы отношения РПЦ к инославию // Хрестоматия по сравнительному богословию. Москва, 2005; Тимошенко Л. Криза церковного життя Київської православної митрополії на­прикінці ХVІ ст.: інтер­претації істориків і свідче­н­ня джерел // Дрогоб. крає­знав. зб. Дрогобич, 2008. Вип. 11–12.

С. В. Савченко

Завантажити статтю