ЗАХАРЖЕ́ВСЬКИЙ Валерʼян Петрович (13. 03. 1887, м. Камʼянець-Подільський, нині Хмельн. обл. — 16. 04. 1977, Київ) — прозаїк, ортопед-травматолог. Кандидат медичних наук (1938). Член СПУ (1946). Закін. Камʼянець-Поділ. гімназію (1909), мед. факультет Університету св. Володимира в Києві (1916). Працював військ. лікарем під час 1-ї світової війни, 1919–23 — у Червоній армії. 1938 роз­робив новий метод остеосинтезу — плоско-дірчасте скріпле­н­ня діафізар. пере­ломів. Під час 2-ї світової війни — гол. хірург шпиталів. Після — за­ступник директора з наук. частини Укр. НДІ ортопедії (Київ), викл. Київ. мед. ін­ституту. Під впливом А. Макаренка, з яким товаришував, почав писати художні твори. Дебютував 1940 повістю «Глиняная девушка» (альманах «Молодой большевик»), присвяч. вічній красі і творчості. Автор філос.-психол. романів «Белый дом. Страницы из жизни одной клиники» (К., 1941), «В клинике» (Москва, 1957), зб. повістей, оповідань і новел «Видеть и не видеть» (1965), «Страницы из несож­жен­ного дневника» (1968; 1985), «Ученые» (1988; усі — Київ). Створив низку літ. істор. новел-фресок про О. Пушкіна, М. Лермонтова, Л. Толстого, А. Чехова, О. Блока, Т. Шевченка («Последнее утешение Тараса» у зб. «Страницы из несож­жен­ного дневника»). Наук.-естет. тематика творів З. роз­криває порухи людської душі. Друкував наук. праці з ортопед. травматології, фізіології.