Зеньковський Василь Васильович

Визначення і загальна характеристика

ЗЕНЬКО́ВСЬКИЙ Василь Васильович (04(16). 07. 1881, м. Проскурів, нині Хмельницький — 05. 08. 1962, Париж) — релігійний філософ, психолог, церковний і громадський діяч. У 14 р. під впливом праць Д. Писарева захопився природн. науками, вче­н­ням про природну еволюцію світу та натуралізмом, пере­жив реліг.-світо­глядну кризу; почав ґрунтовно ви­вчати фіз. закони, прийняв матеріаліст. світо­гляд, від якого «вилікувався», як стверджував сам З., завдяки захоплен­ню психологією (теорією Г. Геф­фдінґа) та філософією (І. Канта, Ф. Ланґе) і згодом прийняв пере­кона­н­ня про центричність реліг. сфери для душі. 1900–04 навч. на природн. від­діл. фіз.-мат. факультету Університету св. Володимира (Київ), студіював електрохімію та електрофізіологію рослин, від 1902 від­відував психол.-філос. семінар Г. Челпанова, а від 1905 керував цим семінаром і роз­почав опрацюва­н­ня власної «християн. філософії». Захопившись творчістю М. Гоголя, від­відував семінари з історії світ. літ-ри М. Дашкевича, написав 2-томне дослідж. про релігійність письмен­ника (у повному обсязі не опубл.). 1904–09 навч. на істор.-філол. факультеті Університету (спочатку на філос., потім на класич. від­діл.); працював у семінарах О. Гілярова (філософія Платона), О. Леціуса (антична літ-ра) та Ф. Кнауера (заг. мово­знавство). Під впливом В. Солов­йова, М. Бердяєва та С. Булгакова зайнявся реліг. філософією (етикою транс­цендент. ідеалізму). Спільно з С. Булгаковим, П. Кудрявцевим і В. Екземплярським видавав г. «Народ» (ви­йшло 8 номерів). 1905 як спів­засн. Київ. реліг.-філос. товариства ім. В. Солов­йова (від 1911 очолював його) ви­ступив із про­грам. доповід­дю «Об историческом христианстве», заперечуючи нігіліст. ставле­н­ня інтелігенції стосовно Церкви. Після закінче­н­ня Університету залиш. професор. стипендіатом у галузі філософії під керівництвом О. Гілярова; водночас викладав вступ до філософії та дит. психологію на Київ. вищих жін. курсах. 1915–16 — екс­траординар. професор кафедри психології Університету. Водночас від 1910 — викладач заг. і дит. психології, від 1912 — директор Ін­ституту до­шкіл. вихова­н­ня (при якому 1917 від­крив укр. від­діл.); також від 1914 — директор Київ. Фребелів. пед. ін­ституту. 1915 у Моск. університеті захистив магістер. дис. «Про­блема психической причин­ности», яку вважав найкращою і недооціненою своєю наук. працею. Ініціатор створе­н­ня Київ. наук.-філос. товариства (1914), товариш голови Київ. єпарх. зʼ­їзду, делегат Всерос. зʼ­їзду духовенства і мирян, чл. Київ. єпарх. ради (усі — 1917), делегат і чл. Собор. ради Всеукр. православ. церк. собору (1918). Від 1917 — проф. філософії Укр. нар. університету. Як перший міністр ісповідань (15 травня — 19 жовтня 1918) уряду геть­мана П. Скоропадського здійснив низку реформ, створив Учений комітет при Мін-ві, під­тримав реформува­н­ня Київ. духов. академії, ініціював пере­клади Святого Письма та богослужб. текс­тів українською мовою; не під­тримував ідеї автокефалії, але ви­ступав за широку автономію Православ. Церкви в Україні (у межах від­новл. Моск. Патріархату). 1919 за допомогою своїх колиш. слухачів легалізов. за більшов. режиму, працював у Комісаріатах нар. освіти, соц. забезпече­н­ня та охорони здоровʼя; водночас викладав в Університеті та Ін­ституті до­шкіл. вихова­н­ня. У листопаді 1919 пере­їхав до Одеси, де видавав «Бюл­летень Союза Возрождения». 1920 емігрував. Проф. Белґрад. університету, секр. Товариства рос. учених у Югославії (ви­йшов з його складу через критику колегами «укр. минулого» — участі в уряді П. Скоропадського); 1923 — завідувач кафедри екс­перим. та дит. психології, 1924–26 — директор Рос. пед. ін­ституту в Празі. Голова Рос. студент. християн. руху (від 1924). Учасник (з рос. сторони) закритих зі­брань (усього 5) рос. та укр. інтелігенції 1925 у Празі. Від 1927 — проф. Православ. богослов. ін­ституту (Свято-Сергієвої православ. духов. академії) в Парижі та зав. Реліг.-пед. кабінету. 1938 від­відав Валаам. монастир. 31 серпня 1939 заарешт. франц. владою, пере­бував 14 міс. у таборах. Згодом після звільне­н­ня у березні 1942 рукопоклад. у сан священика митрополитом Євлогієм (Георгієвським), пізніше — у протоієрея; 1953–57 — голова Єпарх. ради. Отримав ступ. д-ра філософії за 1-й т. капітал. пр. «История рус­ской философии» (1948). Як психолог-педагог досліджував природу і своєрідність людської психіки й особистості («персоналістич. напрям»), про­блему душі (з богослов. позицій); негативно оцінював матеріалізм, заперечував теорію «обʼєктив. закономірностей»; висував концепцію христоцентр. ро­зумі­н­ня зна­н­ня, заперечував «автономію» людського ро­зуму та пропонував пере­глянути всі принципи сучас. науки; роз­вивав уче­н­ня про тварин­ність буття, центральність для людини її морал. життя, потребу одуховне­н­ня всього складу людини. Автор праць з історії філософії та світо­гляд. систем В. Солов­йова, М. Гоголя, Л. Толстого. Самоідентифікував себе з рос. культурою та наукою, у спогадах критикував укр. рух і його діячів в Україні та на еміграції (М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Вин­ниченка, П. Скоропадського, І. Кістяківського, С. Шелухіна, хоча високо оцінив інтелект В. Липинського, В. Вернадського), при цьому постулював право українців на самови­значе­н­ня та окремішність.

Пр.: Современ­ное со­стояние психофизической про­блемы. К., 1905; Имперсонализм в религии Толстого // Религия Толстого. С.-Петербург, 1911; Принципы индивидуальности в психологии и педагогике. К., 1911; Про­блема бес­смертия у Л. Н. Толстого. К., 1912; Про­блема психической причин­ности. К., 1914; Дети и война. К., 1916; Рос­сия и православие. К., 1916; Социальное воспитание, его задачи и пути. Москва, 1918; Значение семьи в жизни ребенка. К., 1919; Православие и культура. Берлин, 1923; Психология детства. Лейпциг, 1924; Москва, 1994; 1996; Рус­ские мыслители и Европа: Критика европ. культуры у рус. мыслителей. Париж, 1926; 1933; 1955; Мичиган, 1952; Москва, 1997; Об иерархическом строе души // Науч. тр. Рус. нар. університета в Праге. Т. 2. Прага, 1929; Про­блема воспитания в свете христианской антропологии. Париж, 1933–34; Москва, 1993; 1996; Про­блема философской антропологии // Соврем. зап. Париж, 1936. Кн. 66; История рус­ской философии. Т. 1–2, в 4 кн. Париж, 1948–50; 1989; Ленин­град, 1991; Москва, 1992; Знание и вера // Православие в жизни. Нью-Йорк, 1954; Наша эпоха. Париж, 1955; О мнимом материализме рус­ской науки и философии. Париж, 1956; Апологетика. Париж, 1957; 1961; Москва, 1993; Из истории эстетических идей в Рос­сии в ХІХ и ХХ вв. Мюнхен, 1958; Рус­ская педагогика в ХХ веке. Париж, 1960; Н. В. Гоголь. Париж, 1961; Основы христианской философии. Т. 1–2. Франкфурт; Париж, 1961–64; Москва, 1992; Из воспоминаний // Вест. Рус. студенчес. христиан. движения. Париж, 1983. № 139; Единство личности и про­блема пере­воплощения. Москва, 1993; Мои встречи с выдающимися людьми. Ч. 1: Киев // Зап. Рус. Академ. груп­пы в США. Т. 26. Нью-Йорк, 1994; Пять месяцев у власти (15 мая — 19 октября 1918 г.): Воспоминания. Москва, 1995.

Літ.: Верховский С. О В. Зеньковском // Новый журн. 1962. № 70; Памяти отца Василия Зеньковского. Париж, 1984; О Рос­сии и рус­ской философской культуре: Философы рус. послеоктябр. зарубежья. Москва, 1990; Асмус В. Ф. В. В. Зеньковский в Киевском университете // Вопр. философии. 1990. № 8; К био­графии В. В. Зеньковского // Начала. 1993. № 3; Ульяновський В. І. Церква в Українській Державі 1917–20 рр. (доба Павла Скоропадського). К., 1997; Ткачук М. Київський період творчості В. В. Зеньковського // Магістеріум: Істор.-філос. студії. К., 1998; Летцев В. М. В. В. Зеньковский: Психическая причин­ность как метафизика личности // Практ. філософія. 2000. № 3/4; Його ж. Христианская интуиция личности как исходное основание персоналистической метафизики В. В. Зеньковского // Христиан. мысль. К., 2004. № 1; Його ж. Жизнен­ный и творческий путь В. В. Зеньковского (киевский период) // Человек. История. Весть. К., 2006.

В. І. Ульяновський

Завантажити статтю