Зеньковський Василь Васильович
ЗЕНЬКО́ВСЬКИЙ Василь Васильович (04(16). 07. 1881, м. Проскурів, нині Хмельницький — 05. 08. 1962, Париж) — релігійний філософ, психолог, церковний і громадський діяч. У 14 р. під впливом праць Д. Писарева захопився природничими науками, вченням про природну еволюцію світу та натуралізмом, пережив релігійно-світоглядну кризу; почав ґрунтовно вивчати фізичні закони, прийняв матеріалістичний світогляд, від якого «вилікувався», як стверджував сам З., завдяки захопленню психологією (теорією Г. Геффдінґа) та філософією (І. Канта, Ф. Ланґе) і згодом прийняв переконання про центричність релігійної сфери для душі. 1900–04 навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Університету св. Володимира (Київ), студіював електрохімію та електрофізіологію рослин, від 1902 відвідував психологічно-філософський семінар Г. Челпанова, а від 1905 керував цим семінаром і розпочав опрацювання власної «християнської філософії». Захопившись творчістю М. Гоголя, відвідував семінари з історії світової літератури М. Дашкевича, написав 2-томне дослідження про релігійність письменника (у повному обсязі не опубліковано). 1904–09 навчався на історико-філологічному факультеті Університету (спочатку на філософському, потім на класичному відділенні); працював у семінарах О. Гілярова (філософія Платона), О. Леціуса (антична література) та Ф. Кнауера (загальне мовознавство). Під впливом В. Соловйова, М. Бердяєва та С. Булгакова зайнявся релігійною філософією (етикою трансцендентного ідеалізму). Спільно з С. Булгаковим, П. Кудрявцевим і В. Екземплярським видавав газету «Народ» (вийшло 8 номерів). 1905 як співзасновник Київського релігійно-філософського товариства ім. В. Соловйова (від 1911 очолював його) виступив із програмною доповіддю «Об историческом христианстве», заперечуючи нігілістичне ставлення інтелігенції стосовно Церкви. Після закінчення Університету залишений професорським стипендіатом у галузі філософії під керівництвом О. Гілярова; водночас викладав вступ до філософії та дитячу психологію на Київських вищих жіночих курсах. 1915–16 — екстраординарний професор кафедри психології Університету. Водночас від 1910 — викладач загальної і дитячої психології, від 1912 — директор Інституту дошкільного виховання (при якому 1917 відкрив український відділ); також від 1914 — директор Київського Фребелівського педагогічного інституту. 1915 у Московському університеті захистив магістерську дисертацію «Проблема психической причинности», яку вважав найкращою і недооціненою своєю науковою працею. Ініціатор створення Київського науково-філософського товариства (1914), товариш голови Київського єпархіального зʼїзду, делегат Всеросійського зʼїзду духовенства і мирян, член Київського єпархіального ради (усі — 1917), делегат і член Соборної ради Всеукраїнського православного церковного собору (1918). Від 1917 — професор філософії Українського народного університету. Як перший міністр ісповідань (15 травня — 19 жовтня 1918) уряду гетьмана П. Скоропадського здійснив низку реформ, створив Учений комітет при Міністерстві, підтримав реформування Київської духовної академії, ініціював переклади Святого Письма та богослужебних текстів українською мовою; не підтримував ідеї автокефалії, але виступав за широку автономію Православної Церкви в Україні (у межах відновленого Московського Патріархату). 1919 за допомогою своїх колишніх слухачів легалізований за більшовицького режиму, працював у Комісаріатах народної освіти, соціального забезпечення та охорони здоровʼя; водночас викладав в Університеті та Інституті дошкільного виховання. У листопаді 1919 переїхав до Одеси, де видавав «Бюллетень Союза Возрождения». 1920 емігрував. Професор Белґрадського університету, секретар Товариства російських учених у Югославії (вийшов з його складу через критику колегами «українського минулого» — участі в уряді П. Скоропадського); 1923 — завідувач кафедри експериментальної та дитячої психології, 1924–26 — директор Російського педагогічного інституту в Празі. Голова Російського студентського християнського руху (від 1924). Учасник (з російської сторони) закритих зібрань (усього 5) російської та української інтелігенції 1925 у Празі. Від 1927 — професор Православного богословського інституту (Свято-Сергієвої православної духовної академії) в Парижі та завідувач Релігійно-педагогічного кабінету. 1938 відвідав Валаамський монастир. 31 серпня 1939 заарештований французькою владою, перебував 14 місяців у таборах. Згодом після звільнення у березні 1942 рукопокладений у сан священика митрополитом Євлогієм (Георгієвським), пізніше — у протоієрея; 1953–57 — голова Єпархіальної ради. Отримав ступінь доктора філософії за 1-й том капітальної праці «История русской философии» (1948). Як психолог-педагог досліджував природу і своєрідність людської психіки й особистості («персоналістичний напрям»), проблему душі (з богословських позицій); негативно оцінював матеріалізм, заперечував теорію «обʼєктивних закономірностей»; висував концепцію христоцентричного розуміння знання, заперечував «автономію» людського розуму та пропонував переглянути всі принципи сучасної науки; розвивав учення про тваринність буття, центральність для людини її морального життя, потребу одуховнення всього складу людини. Автор праць з історії філософії та світоглядних систем В. Соловйова, М. Гоголя, Л. Толстого. Самоідентифікував себе з російською культурою та наукою, у спогадах критикував український рух і його діячів в Україні та на еміграції (М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Винниченка, П. Скоропадського, І. Кістяківського, С. Шелухіна, хоча високо оцінив інтелект В. Липинського, В. Вернадського), при цьому постулював право українців на самовизначення та окремішність.
Додаткові відомості
- Основні праці
- Современное состояние психофизической проблемы. К., 1905; Имперсонализм в религии Толстого // Религия Толстого. С.-Петербург, 1911; Принципы индивидуальности в психологии и педагогике. К., 1911; Проблема бессмертия у Л. Н. Толстого. К., 1912; Проблема психической причинности. К., 1914; Дети и война. К., 1916; Россия и православие. К., 1916; Социальное воспитание, его задачи и пути. Москва, 1918; Значение семьи в жизни ребенка. К., 1919; Православие и культура. Берлин, 1923; Психология детства. Лейпциг, 1924; Москва, 1994; 1996; Русские мыслители и Европа: Критика европ. культуры у рус. мыслителей. Париж, 1926; 1933; 1955; Мичиган, 1952; Москва, 1997; Об иерархическом строе души // Науч. тр. Рус. нар. університета в Праге. Т. 2. Прага, 1929; Проблема воспитания в свете христианской антропологии. Париж, 1933–34; Москва, 1993; 1996; Проблема философской антропологии // Соврем. зап. Париж, 1936. Кн. 66; История русской философии. Т. 1–2, в 4 кн. Париж, 1948–50; 1989; Ленинград, 1991; Москва, 1992; Знание и вера // Православие в жизни. Нью-Йорк, 1954; Наша эпоха. Париж, 1955; О мнимом материализме русской науки и философии. Париж, 1956; Апологетика. Париж, 1957; 1961; Москва, 1993; Из истории эстетических идей в России в ХІХ и ХХ вв. Мюнхен, 1958; Русская педагогика в ХХ веке. Париж, 1960; Н. В. Гоголь. Париж, 1961; Основы христианской философии. Т. 1–2. Франкфурт; Париж, 1961–64; Москва, 1992; Из воспоминаний // Вест. Рус. студенчес. христиан. движения. Париж, 1983. № 139; Единство личности и проблема перевоплощения. Москва, 1993; Мои встречи с выдающимися людьми. Ч. 1: Киев // Зап. Рус. Академ. группы в США. Т. 26. Нью-Йорк, 1994; Пять месяцев у власти (15 мая — 19 октября 1918 г.): Воспоминания. Москва, 1995.