ЗЕНЬКО́ВСЬКИЙ Василь Васильович (04(16). 07. 1881, м. Проскурів, нині Хмельницький — 05. 08. 1962, Париж) — релігійний філософ, психолог, церковний і громадський діяч. У 14 р. під впливом праць Д. Писарева захопився природничими науками, вче­н­ням про природну еволюцію світу та натуралізмом, пере­жив релігійно-світо­глядну кризу; почав ґрунтовно ви­вчати фізичні закони, прийняв матеріалістичний світо­гляд, від якого «вилікувався», як стверджував сам З., завдяки захоплен­ню психологією (теорією Г. Геф­фдінґа) та філософією (І. Канта, Ф. Ланґе) і згодом прийняв пере­кона­н­ня про центричність релігійної сфери для душі. 1900–04 на­вчався на природничому від­ділен­ні фізико-математичного факультету Університету св. Володимира (Київ), студіював електрохімію та електрофізіологію рослин, від 1902 від­відував психологічно-філософський семінар Г. Челпанова, а від 1905 керував цим семінаром і роз­почав опрацюва­н­ня власної «християнської філософії». Захопившись творчістю М. Гоголя, від­відував семінари з історії світової літератури М. Дашкевича, написав 2-томне дослідже­н­ня про релігійність письмен­ника (у повному обсязі не опубліковано). 1904–09 на­вчався на історико-філологічному факультеті Університету (спочатку на філософському, потім на класичному від­ділен­ні); працював у семінарах О. Гілярова (філософія Платона), О. Леціуса (антична література) та Ф. Кнауера (загальне мово­знавство). Під впливом В. Солов­йова, М. Бердяєва та С. Булгакова зайнявся релігійною філософією (етикою транс­цендентного ідеалізму). Спільно з С. Булгаковим, П. Кудрявцевим і В. Екземплярським видавав газету «Народ» (ви­йшло 8 номерів). 1905 як спів­засновник Київського релігійно-філософського товариства ім. В. Солов­йова (від 1911 очолював його) ви­ступив із про­грамною доповід­дю «Об историческом христианстве», заперечуючи нігілістичне ставле­н­ня інтелігенції стосовно Церкви. Після закінче­н­ня Університету залишений професорським стипендіатом у галузі філософії під керівництвом О. Гілярова; водночас викладав вступ до філософії та дитячу психологію на Київських вищих жіночих курсах. 1915–16 — екс­траординарний професор кафедри психології Університету. Водночас від 1910 — викладач загальної і дитячої психології, від 1912 — директор Ін­ституту до­шкільного вихова­н­ня (при якому 1917 від­крив український від­діл); також від 1914 — директор Київського Фребелівського педагогічного ін­ституту. 1915 у Московському університеті захистив магістерську дисертацію «Про­блема психической причин­ности», яку вважав найкращою і недооціненою своєю науковою працею. Ініціатор створе­н­ня Київського науково-філософського товариства (1914), товариш голови Київського єпархіального зʼ­їзду, делегат Всеросійського зʼ­їзду духовенства і мирян, член Київського єпархіального ради (усі — 1917), делегат і член Соборної ради Всеукраїнського православного церковного собору (1918). Від 1917 — професор філософії Українського народного університету. Як перший міністр ісповідань (15 травня — 19 жовтня 1918) уряду геть­мана П. Скоропадського здійснив низку реформ, створив Учений комітет при Міністерстві, під­тримав реформува­н­ня Київської духовної академії, ініціював пере­клади Святого Письма та богослужебних текс­тів українською мовою; не під­тримував ідеї автокефалії, але ви­ступав за широку автономію Православної Церкви в Україні (у межах від­новленого Московського Патріархату). 1919 за допомогою своїх колишніх слухачів легалізований за більшовицького режиму, працював у Комісаріатах народної освіти, соціального забезпече­н­ня та охорони здоровʼя; водночас викладав в Університеті та Ін­ституті до­шкільного вихова­н­ня. У листопаді 1919 пере­їхав до Одеси, де видавав «Бюл­летень Союза Возрождения». 1920 емігрував. Професор Белґрадського університету, секретар Товариства російських учених у Югославії (ви­йшов з його складу через критику колегами «українського минулого» — участі в уряді П. Скоропадського); 1923 — завідувач кафедри екс­периментальної та дитячої психології, 1924–26 — директор Російського педагогічного ін­ституту в Празі. Голова Російського студентського християнського руху (від 1924). Учасник (з російської сторони) закритих зі­брань (усього 5) російської та української інтелігенції 1925 у Празі. Від 1927 — професор Православного богословського ін­ституту (Свято-Сергієвої православної духовної академії) в Парижі та завідувач Релігійно-педагогічного кабінету. 1938 від­відав Валаамський монастир. 31 серпня 1939 заарештований французькою владою, пере­бував 14 місяців у таборах. Згодом після звільне­н­ня у березні 1942 рукопокладений у сан священика митрополитом Євлогієм (Георгієвським), пізніше — у протоієрея; 1953–57 — голова Єпархіальної ради. Отримав ступінь доктора філософії за 1-й том капітальної праці «История рус­ской философии» (1948). Як психолог-педагог досліджував природу і своєрідність людської психіки й особистості («персоналістичний напрям»), про­блему душі (з богословських позицій); негативно оцінював матеріалізм, заперечував теорію «обʼєктивних закономірностей»; висував концепцію христоцентричного ро­зумі­н­ня зна­н­ня, заперечував «автономію» людського ро­зуму та пропонував пере­глянути всі принципи сучасної науки; роз­вивав уче­н­ня про тварин­ність буття, центральність для людини її морального життя, потребу одуховне­н­ня всього складу людини. Автор праць з історії філософії та світо­глядних систем В. Солов­йова, М. Гоголя, Л. Толстого. Самоідентифікував себе з російською культурою та наукою, у спогадах критикував український рух і його діячів в Україні та на еміграції (М. Грушевського, Д. Дорошенка, В. Вин­ниченка, П. Скоропадського, І. Кістяківського, С. Шелухіна, хоча високо оцінив інтелект В. Липинського, В. Вернадського), при цьому постулював право українців на самови­значе­н­ня та окремішність.