Гіляров Олексій Микитович

Визначення і загальна характеристика

ГІЛЯ́РОВ Олексій Микитович (20. 12. 1855(01. 01. 1856), Москва — 07. 12. 1938, Київ) — філософ, історик філософії, літературо­знавець. Батько Сергія, дід Меркурія Гілярових. Доктор філософії (1892). Акад. ВУАН (1922). Закін. Моск. університет (1880), де був приват-доцент (1884–87). У 1887– 1920 — в Університеті св. Володимира у Києві: приват-доцент, екс­траординар. (від 1892), ординар. (від 1894), заслужений професор (від 1910) каф. філософії. Від 1894 само­стійно ви­вчав хімію, створив лабораторію, у якій працював над орган. синтезом. На­прикінці 1922 ініціював створе­н­ня при каф. філософії права ВУАН Семінару із су­спільство­знавства (від 1925 — Семінар соц. філософії) з трьома від­діл.: заг. соц. філософії, соц. психології, соц. педагогіки. На­прикінці 1920-х рр. Г. зарахов. до складу «ворожих елементів» ВУАН, за­знав прижит­тєвого забу­т­тя. Похова­н­ня Г. на Байк. кладовищі знищено. Студії Г. з філософії, історії філософії, психології, літературо­знавства, хімії під­порядк. стверджен­ню єд­ності духов. і матеріал. начал у руслі конкретного ідеал-реалізму. Філос. уче­н­ня Г. — «синехологіч. спіритуалізм» — ґрунтується на ви­знан­ні за першооснову духу як множин­ності, що пере­буває в єд­ності; на ро­зумін­ні духу і матерії як двох ви­значень однієї першооснови — всесвіт. сві­домості; на тлумачен­ні всесвіту як «одухотвореного організму», живої і цілісної системи. Ви­ступаючи проти абсолютизації логіко-гносеол. функції філософії та її ро­зумі­н­ня як науки про перші засади й вищі істини, Г. стверджує філософію як світо­глядне зна­н­ня, яке задає людині систему жит­тєвих цін­ностей, пере­конань і вчинків, увиразнює люд. прагне­н­ня до гармонії зі світом і «внутр.» єд­ності ро­зуму, почу­т­тя та волі. Істор. рух філософії роз­глядав як від­ображе­н­ня одвіч. пошуку людиною ціліс. світо­гляду, спроможного від­новити її єд­ність зі світом і примирити «істину ро­зуму» та «істину серця». У доробку Г. — аналіз софістики як соціокультур. феномену та герменевтичне дослідж. істор.-філос. аспекту творчості Платона. Серед учнів — В. Асмус, П. Блонський, В. Зеньковський, Д. Чижевський.

Пр.: Платонизм как основание современ­ного мировоз­зрения в связи с во­просом о задачах и судьбе философии. Москва, 1887; Греческие софисты, их мировоз­зрение и деятельность в связи с общей политической и культурной историей Греции. Москва, 1888; Источники о софистах: Платон как исторический свидетель. К., 1891; Гипнотизм по учению школы Шарко и Психологической школы. К., 1894; Предсмертные мысли ХІХ века во Франции. К., 1901; Введение в философию. К., 1907; Философия в ее существе, значении и истории: В 2 т. К., 1918–19; Схема історії філософії в освітлен­ні історичного матеріалізму // Зап. соц.-екон. від­діл. ВУАН. К., 1926– 27. Т. 2–6.

Літ.: Ткачук М. Філософія світла і радості: Олексій Гіляров. К., 1997.

М. Л. Ткачук

Завантажити статтю