Гіляров Олексій Микитович

ГІЛЯ́РОВ Олексій Микитович (20. 12. 1855(01. 01. 1856), Москва — 07. 12. 1938, Київ) — філософ, історик філософії, літературознавець. Батько Сергія, дід Меркурія Гілярових. Доктор філософії (1892). Акад. ВУАН (1922). Закін. Моск. університет (1880), де був приват-доцент (1884–87). У 1887– 1920 — в Університеті св. Володимира у Києві: приват-доцент, екстраординар. (від 1892), ординар. (від 1894), заслужений професор (від 1910) каф. філософії. Від 1894 самостійно вивчав хімію, створив лабораторію, у якій працював над орган. синтезом. Наприкінці 1922 ініціював створення при каф. філософії права ВУАН Семінару із суспільствознавства (від 1925 — Семінар соц. філософії) з трьома відділ.: заг. соц. філософії, соц. психології, соц. педагогіки. Наприкінці 1920-х рр. Г. зарахов. до складу «ворожих елементів» ВУАН, зазнав прижиттєвого забуття. Поховання Г. на Байк. кладовищі знищено. Студії Г. з філософії, історії філософії, психології, літературознавства, хімії підпорядк. ствердженню єдності духов. і матеріал. начал у руслі конкретного ідеал-реалізму. Філос. учення Г. — «синехологіч. спіритуалізм» — ґрунтується на визнанні за першооснову духу як множинності, що перебуває в єдності; на розумінні духу і матерії як двох визначень однієї першооснови — всесвіт. свідомості; на тлумаченні всесвіту як «одухотвореного організму», живої і цілісної системи. Виступаючи проти абсолютизації логіко-гносеол. функції філософії та її розуміння як науки про перші засади й вищі істини, Г. стверджує філософію як світоглядне знання, яке задає людині систему життєвих цінностей, переконань і вчинків, увиразнює люд. прагнення до гармонії зі світом і «внутр.» єдності розуму, почуття та волі. Істор. рух філософії розглядав як відображення одвіч. пошуку людиною ціліс. світогляду, спроможного відновити її єдність зі світом і примирити «істину розуму» та «істину серця». У доробку Г. — аналіз софістики як соціокультур. феномену та герменевтичне дослідж. істор.-філос. аспекту творчості Платона. Серед учнів — В. Асмус, П. Блонський, В. Зеньковський, Д. Чижевський.

Завантажити статтю