Зеров Микола Костянтинович

Визначення і загальна характеристика

ЗЕ́РОВ Микола Костянтинович (14(26). 04. 1890, м. Зіньків, нині Полтав. обл. — 03. 11. 1937, ур­очище Сандормох, Карелія, РФ) — поет, історик літератури, літературний критик, пере­кладач. Брат Дмитра, Костянтина і Михайла (див. М. Орест) Зерових. Навч. в Охтир. (нині Сум. обл.) і 1-й Київ. гімназіях (1903–08), закін. істор.-філол. факультет Університету св. Володимира (Київ, 1914), де написав працю «Григорий Грабянка и его “Исторія презільной брани” как исторический источник и литературный памятник». Перші стат­ті та рецензії З. зʼявилися 1910 у ж. «Світло» й г. «Рада». Водночас писав поезії укр. і рос. мовами, виявляючи залюбленість в антич. авторах (жартівливі пере­мовини з Геродотом і Фукідідом у циклі «Peri tu Thukididu»), а подорож Київщиною з друзями-студентами обернулася іронічно під­свіченим романт. мотивом: «По долах Київщини рівних / По горах, балках, хуторах / Йде гурт філософів мандрівних / У механічних постолах (…) Щоб бачив старець і дитина, / І подорожній весь народ, / Що то іде — іде Вкраїна / (Я не кажу вже: “Русь идет”)»; є й інтимна лірика (диптих «Amor renovatis»). Вірші вправні, але в них ще не вгадувався майбутній майстер добірних сонетів. 1914–17 З. викладав історію в гімназіях м. Златопіль (нині у складі м. Новомиргород Кіровогр. обл.), 1917 — латину в 2-й укр. гімназії ім. Кирило-Мефодіїв. братства у Києві, 1918–20 — україно­знавство у Київ. архіт. ін­ституті. Водночас 1918–19 спів­працював у редагов. П. Зайцевим квартальнику «Наше Минуле» разом з Г. Нарбутом і В. Модзалевським (тоді ж вони створили міфіч. образ Лупи Грабуздова — «українського Козьми Пруткова», словами З.); від березня 1919 до поч. 1920 редагував бібліогр. ж. «Книгарь». У жовтні 1920 з голодного Києва пере­їхав до м-ка Баришівка (нині смт Київ. обл.), ді­ставши за­проше­н­ня з місц. соц.-екон. школи, де викладав до серед. 1923 разом з О. Бурґгардтом. Цей період дуже важл. у житті й творчості З.: саме тут, у «Болотяній Лукрозі», як він жартома називав Баришівку, багато пере­кладав і писав оригін. поезії, сюди при­їздили до нього друзі, тут вони «гутенбержили» — виготовляли саморобні книжечки. 1923–25 З. — викладач Київ. кооп. технікуму; водночас 1923–34 — у Київ. ІНО: проф., від 1930 — завідувач кафедри історії укр. літ-ри 19 ст.; 1930–33 читав курс теорії пере­кладу, від 1932 очолював каф. теорії та історії пере­кладу Київ. ін­ституту лінгвіст. освіти.

Роз­ки­дані по газетах і журналах рецензії та від­гуки З. на події в літ. житті дають уявле­н­ня не лише про інтенсивність і роз­мах його літ.-крит. праці, а й про високий рівень фахової під­готовленості вже з молодих літ, і водночас і нац. самоусві­домле­н­ня та від­чу­т­тя нац. обовʼязку. Так, перший ві­домий документ з під­писом З. має символ. значе­н­ня — це ви­ступ від імені київ. студентства на похороні Б. Грінченка 9 травня 1910. У літ. ви­ступах думки молодого З. по­значені зрілістю, добрим смаком і вимогливістю, тактовно виявленою навіть від­носно ви­знаних уже авторитетів. Так, у коротенькому від­гуку на кн. «заслуженого белетриста др. Андрія Чайковського» (атестація від самого З.) «Козацька помста» (Л., 1910) читаємо: «До добрих сторін його манери треба зачислити те, що він старан­но під­черкує ідейно-національну, культурницьку сторону козач­чини, до слабких — недо­стачу артизму, роз­робле­н­ня, надужива­н­ня грубих, крикливих рис», — і це вже сформоване кредо, яке З. сповід­ував усе своє недовге творче життя: непо­ступлива естет. і етична мірка, вимоги смаку. Так було навіть тоді, коли він рецензував чи анотував якісь популярні книжечки для юнацтва або дітей. Але дедалі більше обʼєктом його уваги ставали поважні літ. твори або наук. та наук.-популярні праці, актуальна громадян. публіцистика тощо. У рецензії на 2-е вид. «Історії України» М. Аркаса (Краків, 1912) він зробив за­уваже­н­ня, якими засвідчив добру обі­знаність з предметом. У рецензії на публіцист. кн. С. Єфремова «Новий документ до старих позвів» (К., 1912) він його полеміку з П. Струве роз­глянув у контекс­ті «давнього і затяжного літературного процесу, що вже кілька десятків літ тягнеться між пред­ставниками централістично на­строєної (принаймні в більшості своїй) російської інтелігенції з інтелігенцією українською». Осн. тези С. Єфремова — це, вважає З., «символ віри» всього укр. громадянства, і лише подекуди, мовляв, автор стат­ті висловлює думки, що «належать йому чи то особисто, чи то як ідеологові певних громадських течій». І тут З. ви­ступив як молодий опонент ви­пробуваного і ви­знаного громадян. борця: заперечуючи надії, що їх покладав Струве на русифікатор. роль міста в Україні, Єфремов у свою чергу пере­більшував роль села, що в очах З. ви­глядало «певним анахронізмом»: «Де в наш час автор зна­йшов під­стави такої непохитної віри в село?», — вже тут бачимо глибокий скепсис З. щодо пер­спектив народництва, якому він прямо чи непрямо протистояв у по­глядах на різні літ. й позаліт. про­блеми. З. не втримався, щоб не закинути Єфремову надмірну щедрість на «гострі полемічні випади». Знов-таки, невипадкове за­уваже­н­ня З.: сам він, бувши (чи ставши) блискучим полемістом, завжди від­давав пере­вагу ущипливому аргументові перед емоц. осудом. До корект. полеміки з С. Єфремовим З. звернувся і пізніше у рецензії на працю «Спів­ець боротьби і контрастів» (К., 1913) — про І. Франка. Позитивно оцінюючи широкий виклад біо­графії Франка у її звʼязках з літ. жи­т­тям Галичини та на­строями галиц. молоді, погоджуючись із тезами про Франка як поета боротьби і як аналітика соц. контрастів, З. все-таки вважав таку характеристику однобічною: адже «єсть ще третя сторона в творчості Франка — особиста, часто інтимна лірика, лірика “Зівʼялого листя”, остан­ніх роз­ділів “Semper tiro”». Більше того: поряд із на­строєм пере­дового борця, вождя «серце Франка широко від­крите жалощам і сумнівам, що коріняться в субʼєктивній оцінці своїх власних сил(…) От оця боротьба з собою, недовірʼя до себе, щемлячий біль серця, — на­строї, що дали психологічну основу для таких поем, як “По­єдинок”, “Похорон”, і єсть те нове, що вніс Франко в скарбницю світової лірики і що робить його великим поетом».

Суто політ. матерії не дуже зваблювали З., але часом мусив і їх торкатися. І тут він більше роз­важливий та прозірливий, ніж запальний, і прагнув обʼєктивності ідеол. суджень. Так, у рецензії на брошуру Д. Донцова «Модерне москвофільство» (К., 1913) З., виклавши коротко її зміст, що полягав у го­стрій критиці рос. культури та від­ки­дан­ні орієнтації на неї, дав свій стриманий іроніч. коментар і від­значив про властиві Донцову спроще­н­ня, що будуть характерні для нього і в майбутньому: «В висновках автора пере­важають прості лінії. Автор воліє пита­н­ня ставити руба і роз­вʼязувати з одного маху(…) Ця прямота і рішучість надає брошурі Д. Донцова деякої пікантності, загострює її тезиси, але разом з тим значно послаблює вартість її висновків». Можна подивуватися, як молодий рецензент у ран­ній праці майбутнього класика бо­йового націоналізму «вгадав» риси, невід­ʼємні від усього його образу. І ще цікаво: у цій невеличкій рецензії є зародок того по­гляду на про­блему Росія–Захід–Україна (у вимірі культур), який З. роз­вивав у голосних дис­кусіях 1920-х рр.

Рецензії та від­гуки З. перед 1-ю світ. війною, коли укр. преса мала можливість вільніше роз­виватися, охоплюють велике коло тем і предметів: від дит. літ-ри до наук. публікацій. І, звичайно ж, уважно рецензував він літ. твори. Зокрема, слід згадати його проникливу рецензію на зб. оповідань А. Тесленка «З книги життя» (К., 1912), в якій уловлено гол. мотив: «почу­т­тя роз­ладу між спокійним, гармонійним жи­т­тям, вічною красою природи і дис­гармонійним, повним страж­да­н­ня і неправди існува­н­ням людини». Звідси, мовляв, і «улюблений образ Тесленка» — «образ страдальця чи страдалиці, жертви ненормальних об­ставин нашого життя... Їх автор оточує всією ніжністю свого змученого серця, окружає ореолом героїзму. Він любить рисувати цей тип, бо, зу­стрічаючись з ним, полюбив його, бо й сам до нього належав; через те, може, в його оповіда­н­нях так багато ліризму, зворушливого і щирого, далекого від усякої афектації».

На той час З. уже зарекомендував себе як досконалий пере­кладач, насамперед з латини; став ві­домим і як поет. 1920 у Києві ви­йшла «Антологія римської поезії» — 22 пере­клади З. творів Катул­ла, Вергілія, Горація, Проперція, Овід­ія, Марціала та коментарі до них. Тоді ж З. написав цикл «Сонетоїди» — низку своєрід. дружніх послань та вірш. «порт­ретів» укр. поетів (П. Тичини, П. Филиповича, М. Вороного, О. Олеся, В. Самійленка, М. Філянського), а у порівнян­ні з ними — водночас і ви­пробува­н­ня форми та іронічне самови­значе­н­ня: «Плету собі — ка­стальський пілігрим — / Банальне плетиво банальних рим / Та сонетоїда мотузні грати». В «Олександрійських віршах» 1921–24 З. продовжив «спілкува­н­ня» з колегами (зверта­н­ня до М. Рильського, О. Бурґгардта, Б. Якубського), що дало йому впевненість у вартості своїх (та їхніх спільних) естет. пере­конань і навіть схилило до саркаст. полеміки: «Хай про сучасність нам на­співує схоласт, / Хай культів і фактур неважений баласт / У човен свій бере футуристичний тривій, / — Ми самотою йдем по хвилі білогривій / На мудрім кораблі, стовесельнім Арго…» («Аргонавти», з присвятою М. Рильському). І хоч раніше З. жартівливо за­стерігався: «Мої поезії — тьма тем і просто тьма, А збірника не ждіть, бо “лірики” нема», — але 1924 таки видав у Києві зб. оригін. поезій і пере­кладів «Камена» (ре­принтне вид. — К., 1990), у рецензії на яку О. Білецький у ж. «Червоний шлях» (1925) писав, що збірка містить «найкращі українські вірші, які нам доводилося читати остан­німи часами», і від­значав «високу майстерність вірша, добірну мову». Це був під­сумок першого етапу поет. та пере­кладац. творчості З., який уже став авторитет. по­ста­т­тю в неформал. літ. угрупован­ні, за яким закріпилося на­йме­н­ня — «неокласики»: З., М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бурґгардт, — «гроно пʼятірне нездолан­них спів­ців», як пізніше висловився М. Драй-Хмара в алегор. сонеті «Лебеді».

Термін «неокласики» не був самона­звою, як, приміром, терміни «гартованці», «плужани», «футуристи» та багато ін., що від­бивали роз­маї­т­тя ідейно-твор. орієнтацій доби становле­н­ня укр. рад. літ-ри. Самі учасники угрупова­н­ня не дуже радо прийняли це означе­н­ня — як не­адекватне, — але мусили з ним змиритися. «Неокласики» чи не єдині в тогочас. літ. житті, хто обі­йшовся без маніфестів, універсалів і про­грам; не створили вони і своєї організації: їх обʼ­єд­нували не честолюбство, не во­йовничий догматизм і не обовʼязкові формал. принципи, а глибший і тонший культур. на­стрій, не­прийня­т­тя вульгар. ідеологізму, роботи на «соцзамовле­н­ня», естет. де­структивізму, неуцтва, провінціалізму. Перші гуртові публічні ви­ступи, літ. вечори «неокласиків» припали на осінь 1923, коли вони всі зʼїхалися до Києва. У грудні того ж року З. по­зна­йомився з М. Хвильовим, і не­вдовзі вони стали спільниками у проти­стоян­ні «пролетарській халтурі», в об­стоюван­ні високих естет. критеріїв, орієнтації на цін­ності європ. культури. Пізніше цю спільність по­ставили їм обом у тяжку політ. провину, а поки що вони набули літ. ворогів з-поміж халтурників і при­стосуванців. «Неокласикам» закидали аполітичність і культ «мистецтва для мистецтва». Цей стереотип пере­тривав не одне десятилі­т­тя, і вже в перед­мові до «Ви­браного» З. 1966 М. Рильський мусив дати роз­ʼясне­н­ня: «Хоч і пишеться в наших довід­кових ви­да­н­нях, ніби українські неокласики проголосили культ “чистого мистецтва”, заявляю з повною від­повід­альністю, що ніхто з учасників групи ніде й ніколи такого гасла не під­носив, — ні Зеров, ні Филипович, ні Драй-Хмара, ні тодішній Рильський(…) Естетичною платформою, що їх обʼ­єд­нувала, була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури». Звідси закоханість З. в античну поезію, звідси орієнтація на франц. «парнасців», але це «був не так заклик до наслідува­н­ня, як протест проти “старосвітчини” і “сентиментальної кваші” старших епігонських поколінь з одного боку, а з другого — реакція на всілякі “ліві” “ізми”, яких так багато роз­плодилося було у нас в двадцяті роки». Водночас Рильський делікатно обі­йшов не менш важл. момент: естет. позиція «неокласиків» повʼязана була і з їхнім небажа­н­ням під­порядковувати свою творчість більшов. агіт­пропу, уника­н­ням т. зв. соцзамовле­н­ня — на­скільки це ще було можливим у 1-й пол. 1920-х рр.

Тим часом З. продовжував активно працювати як літературо­знавець і критик. Істор. нарис «Нове українське письменство» (вип. 1, К., 1924; Мюнхен, 1960) був першою моно­граф. працею З. з історії укр. літ-ри. Він по­став з досвіду його поперед. дослідниц. та пед. роботи. Перша давала багатий фактич. матеріал, друга — схильність до чіткого, про­зорого і лаконіч. викладу. Третій чин­ник — продумана методологія: істор.-культур. та соц.-психол. критерій у по­єд­нан­ні з естетичним. Це зумовило особл. під­хід З. до зʼясува­н­ня причини народже­н­ня нової укр. літ-ри, її стимулів та характеру. Він роз­глядав її як від­повідь на докорін­ні зміни в укр. су­спільстві: втягува­н­ня колиш. козац. еліти в рос. імпер. проект, занепад старого вогнища укр. культури — Києво-Могилян. академії, а з тим і старої, словʼяно-укр. книжної мови; таким чином, 2-а пол. 18 ст. по­стала як «доба рішучої, невільної і доброю волею, русифікації привіле­йованих українських груп». З. окреслив сумну картину цієї доби: здавалося, все скільки-небудь талановите й енергійне поривається до столиць або в пошуках карʼєри, або прилучаючись до рос. наук. та літ. життя. Однак певні групи людності «зо­сталися осторонь од цього потужного русифікаційного руху»: дрібно­власниц. дворянство, провінц. чиновництво, сільс. священики, — для них не втратили чару зневажені «грубі слова» нар. мови та «козацькі по­двиги», від­биті в нар. пісні. Цей можливий читац. контингент не від­значався добірним смаком і високими інтелект. потребами, але він не був зовсім ві­дірваний від багатоміль­йон. селянства з його традиц. культурою. На цьому ґрунті, вважає З., виро­стали перші паростки нової укр. літ-ри, і звідси як обмеженість її ідей та форм, так і майбутні можливості, повʼязані з еволюцією укр. життя. З. чи не перший чітко по­ставив процес народже­н­ня і роз­витку нової укр. літ-ри у від­повід­ність із якістю читац. запиту до неї (хоча, здається, менше уваги звернув на «зворотний» вплив письмен­ника на читача, на його «випереджальність», яка теж бувала). Від­повід­но по-своєму пі­ді­йшов він і до про­блеми періодизації історії укр. літ-ри, заперечивши соціол. принцип під­порядкува­н­ня етапів літ. процесу змінам соц.-політ. життя, але дотримуючись ін. вимоги соціол. методу: «роз­гля­да­н­ня літературних зʼявищ в їх історично-соціальній об­станові», що вимагало і врахува­н­ня сусп. «замовле­н­ня» на літ. ідеї та форми. Тож не від­кидав З. і класового критерію (що тоді було б не­припустимим), але від­водив йому допоміжну роль, цілком доречну і продуктивну в конкрет. аналізі: «Ні на хвилину я не спускав з ока класового, групового облич­чя українського письменства і українського читача. Мені цікаво і важно було стежити за змінами в цьому облич­чі і внаслідок цього за змінами в тих літературних “замовле­н­нях”, які ставали перед українськими авторами». Поня­т­тя нового укр. письменства охоплювало великий істор. час — умовно від 1798 (поява «Енеїди» І. Котляревського) до поч. 20 ст. «На пере­гоні цих 125 років значно від­міняється соціально-психічний склад українського літератора, поширюється і збагачується коло читачів, у літературний оборот втягається велика сила ідей, одбиваючись на виборі сюжетів і ді­йових осіб, по­значаючись на методах і засобах художнього пі­зна­н­ня». З. не перший спробував дати наук. періодизацію історії нового укр. письменства. Акад. М. Петров у 1880-х рр. за­пропонував такий поділ його роз­витку: 1. Період псевдокласицизму та пародій. реакції проти нього (І. Котляревський, С. Гулак-Артемовський, їхні попередники і послідовники); 2. Доба сентименталізму (починаючи з Г. Квітки-Основʼяненка); 3. Період «романт.-худож. літ-ри» (А. Метлинський, В. Забіла, О. Афанасьєв-Чужбинський та ін.); 4. Період «нац. літ-ри», що в свій час трактувалася як «по­єд­на­н­ня класицизму та романтизму в принципі народності, а направду була від­битком темних словʼянофільських стремлінь» (М. Максимович, О. Бодянський, М. Гоголь і Є. Гребінка як істор. повістярі, О. Стороженко); 5. 1840–60-ті рр. — укр. словʼянофільство (М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко); 6. Від 1860-х рр. — період «найновішого українофільства» з його «демократ. напрямком». Ця схема не задовольнила З. «дрібʼязковістю поділу» та неясністю істор.-літ. термінології. Більше рації бачив він у «геогр.» точці по­гляду на укр. літературу О. Грушевського: полтав.-харків. період (від І. Котляревського до А. Метлинського); 1-й київ. період (часи Кирило-Мефодіїв. товариства); с.-петербур. період (часи «Основи» і «гегемонії Куліша»); 2-й київ. період (від поч. 1860-х рр. до Емського указу 1876, коли стало неможливим ви­да­н­ня укр. книжок); київ.-львів. період з пере­вагою Львова (1876–1906), коли майже вся літ. продукція «емігрувала» за кордон; київ.-львів. період з пере­вагою Києва (від 1906, коли революція полегшила умови укр. друку в Росії, до 1919–20). Такий поділ має ту слушність, що дає змогу в одній схемі охопити всі сторони літ. життя, проте лежить осторонь від осн. предмета істор.-літ. студій — «зміни напрямків, еволюції літературних понять та художніх засобів». І вже зовсім не задовольняє З. періодизація, якою керувався С. Єфремов у своїй «Історії українського письменства» (у 2-х т., К., 1911) — трохи утрируючи, З. характеризував її як «чисто механічний роз­поділ письмен­ників по десятилі­т­тях», тоді як «границі десятилі­т­тя у нас, здається, ніколи не мали значе­н­ня ідеологічних етапів». Легенька ущипливість цього за­уваже­н­ня не випадкова: З. не спри­ймав «народницької» методології С. Єфремова, хоч ставився до нього з повагою. Натомість З. подав власну періодизацію, вважаючи, що «подібно до нового російського або ново- го польського письменства, українська література на протязі ХIХ–ХХ століть являє картину послідовного панува­н­ня пʼяти літературних течій — класичної, сентиментальної, романтичної, реалістичної та новоромантичної». Однак у їх тривалості й характері були особл. риси — запізне­н­ня й затримки, неоднакова міра виявленості. Тому 1-й період, від 1798 до кін. 1830-х рр., він на­звав «добою класичної травестії та сентиментальної повісті», що включає О. Лобисевича, І. Котляревського, повість «Маруся» Г. Квітки-Основʼяненка. Тобто, цей період у нього охоплює і класичну, і сентимент. течії, з огляду на їх запізненість і нероз­виненість. 2-а доба — «романтична течія зʼявилася у нас на­прикінці 20-х рр. — почасти під впливом наукових студій над народною творчістю, а почасти під впливом чита­н­ня російських та польських романтиків». Ця «доба романтичних по­глядів і форм (фантастична та історична повість, балада, романс)» тривала до кін. 1860-х рр. Потім до серед. 1890-х рр. — 3-я доба: «наївного реалізму, побутово-описового, нао­станку з нахилом в бік натуралізму». 4-а — «неореалізму та неоромантизму»: «з середини 90-х рр. до наших днів» (тобто поч. 1920-х рр.). Ця схема простіша й чіткіша за ті, що їх З. «ревізував», але й вона лишає чимало запитань. Скажімо: чи можливо кудись одно­значно «вписати» непід­владного схемам і напрямкам Т. Шевченка? Невипадково у добі романтизму З. згадував лише його поему «Сон». І І. Франко не вкладається цілком у жоден із цих періодів, і В. Стефаник — у «лінію натуралізму». А як бути із символізмом? Зрештою, сам З. за­стеріг: «Але й цієї схеми не можна прийняти без кількох обмежень та уваг». Головне: схему порушує «явище запізнюва­н­ня, від­става­н­ня — і не тільки від сусід, а й від свого брата, від українських письмен­ників, що ведуть перед, — це характерна риса нашого літературного роз­витку». Звідси неоднорідність, часом пістрявість картини кожного періоду. Отже: «Наша схема вимальовує тільки ту лінію роз­витку, яка окреслюється діяльністю літературних корифеїв». Таким чином, З. не дотримався жорстко навіть власної періодизац. схеми і в істор. нарисі «Нове українське письменство», і в лекціях з історії укр. літ-ри, читаних 1928–29 у Київ. університеті (запис. студентами, правлені автором у циклостил. варіанті, але вид. книжкою лише 1977 Канад. ін­ститутом укр. студій, Торонто: «Лекції з української літератури»). Хоча, здається, без­умовне від­несе­н­ня І. Котляревського і Г. Квітки-Основʼяненка до «рубрики» «Доба класичних пере­житків та сентименталізму» (Котляревський — «травестія», Квітка-Основʼяненко — «сентиментальна повість») усе-таки при­звело до деякої недооцінки обох, надто ж Котляревського, його «Енеїди», якій З. приділив багато уваги, порівнюючи з текс­том Вергілієвої поеми, показав усілякі спроще­н­ня, упуще­н­ня, різного роду профанації в травестії тощо (це та робота, якої, здається, так скрупульозно ніхто в укр. літературо­знавсті не зробив і не міг би зробити), а також з інтер­претацією «Вергилиева Энейда, выворочен­ная наи­знанку» М. Осипова, за якою Котляревський слідував (категоричність цього твердже­н­ня не раз оспорювано). З. невисокої думки і про громадян. зміст «травестії» Котляревського, і про її поет. та мовно-стиліст. якості. Певно, тут від­билися і смаки пе­дантич. «антика» й «парнасиста». Пізніше укр. літературо­знавство не сприйняло цієї надто критич. оцінки (почасти близький до неї хіба що Ю. Шевельов); свого роду антитезою їй (мимовільною, звісно) може бути блискуча ста­т­тя О. Білецького «“Энеида” И. П. Котляревского» (1961) з її широким істор.-культурол., а не лише філол. по­глядом на знаменитий твір. Зрештою, це звичайна річ: з від­стані часу багато що прочитується інакше, і сьогодні в літературо­знавстві є багато ґрунтов. праць про Котляревського, які вносять корективи в критичні оцінки П. Куліша, М. Євшана, З. чи й Шевельова.

Слід сказати, що й «Нове українське письменство» З. стало предметом критич. оцінок; чи не най­ґрунтовнішою стала докладна рецензія С. Єфремова в «Записках історично-філологічного від­ділу Всеукраїнської академії наук» (кн. 7/8, 1926), у якій він по­ставив під сумнів звужену формал. схему, в яку З. вкладав факти роз­витку укр. письменства; вважав не­прийнят. поясне­н­ня «факту ужива­н­ня української мови самою “провінціяльною закутністю” тих людей і груп», які її трималися, і по­гляд З. на творців 1-го періоду укр. письменства «згори вниз, як на недорослих, недороз­винених, запізнілих провінціялів, весь час міряючи їх міркою не органічно взятою з свого письменства, а припадковими аналогіями з сусідніми, пере­важно з російськими». Зокрема, не­справедливою вважав Єфремов занижену оцінку Котляревського, «справжнє облич­чя» якого пропало у З. за «невмотивованими дрібницями». Водночас Єфремов від­дав належне З. як «тонкому і досвідченому критикові з добрим художнім чу­т­тям», і його праця, «поза від­значеними і невід­значеними огріхами, дає все ж добру вкладку в наші історично-літературні досліди». Рецензією на книгу З. від­гукнувся і О. Білецький («Червоний шлях», 1924, № 1–2). Крім міркувань про за­пропоновану З. періодизацію укр. літ. процесу, про що вже згадувалося, він, загалом схвально від­гукуючись про книжку як «свіжу й цікаву», «других випусків якої можна чекати з нетерпі­н­ням», — вважав, що в критич. за­уваже­н­нях на адресу Котляревського й Квітки-Основʼяненка «автор дещо згустив фарби». У «Новому українському письменстві» та в лекціях з історії укр. літ-ри З. не оминув, здається, жодного факту з літ. життя 1820–30-х рр., заг. картина якого не дуже яскрава, воно ще тільки починало виходити з тіні рос. літ-ри та сервілізму, з подиву гідної «мішанини в їхніх писа­н­нях монархічних на­строїв та української патріотики», — але в ньому були про­блиски того, що витворило укр. романтизм як уже запоруку само­стій. роз­витку укр. письменства — «як певної і в певний бік скерованої громадської сили». Ще однією запорукою було пробудже­н­ня інтересу до багатющої нар. словесності — цій темі присвячена була 14-а лекція З. у Київ. університеті. В окремій лекції він роз­глянув «українські теми в російській літературі 20–30-х рр.», а ще в 2-х — докладно про «українську школу» в польс. поезії та літ-рі. В усіх випадках З., від­даючи належне інтересові рос. та польс. авторів до України та їхньому внескові у пі­зна­н­ня її, водночас коректно від­значив і обмеженість, а подекуди й небезкорисливість цього «українофільства». Дві лекції присвятив літ. життю й нац. від­роджен­ню в Галичині, уважно зʼясовуючи складні су­спільно-політ. об­ставини та між­нац. від­носини в Австро-Угор. імперії й Польщі, участь галичан у словʼян. русі 1848, літ. діяльність попередників «руської трійці» та її самої, успіхи й невдачі галиц. українства, зумовлені слабкістю його інтелігенції та корисливою політикою австр. уряду, який від­мовився від своїх по­ступок рев. пори, чим викликав русофіл. орієнтацію серед частини православних. Треба сказати, що така увага до нац.-політ. і літ.-мов. процесів у Галичині тоді в укр. літературо­знавстві не була узвичаєною і свідчила про бажа­н­ня продовжити традицію «Основи», яка ще на поч. 1860-х рр. намагалася формувати ро­зумі­н­ня єд­ності нац.-культур. життя на всіх укр. теренах. У романтизмі З. вирізняв 3 пори: Харків. (від 1-ї пол. 1830-х рр. до 1843–44), Київ. (від поч. 1840-х рр. до арешту кирило-мефодіїв. братчиків навесні 1847) і С.-Петербур. (1855–63), — це ніби фрагмент модифіков., згадуваної раніше, «геогр.» періодизації О. Грушевського. У харків. добу ви­значал. є по­статі І. Срезнєвського, А. Метлинського і М. Костомарова. Остан­ньому присвяч. окрема лекція, в якій роз­глянуто його поет., проз. та драм. твори тієї пори, а також зга­дано про драм. еволюцію його по­глядів — від укр. месіанізму в «Книгах буття українського народу» до по­гляду на укр. літературу як літературу для хатнього вжитку у 1880-х рр. У лекції про Кирило-Мефодіїв. братство та «Книги буття українського народу» З. осн. увагу зосередив на зі­ставлен­ні текс­ту Костомарова з текс­том «Księgi narodu polskiego i pielgrzymstwa polskiego» А. Міцкевича, натомість про особл. місце ідеології кирило-мефодіївців у словʼян. світі сказав і мало, і досить невиразно, що трохи дивує: адже на той час тема ця не була недослідженою. Втім, доводиться брати до уваги і нехіть З. до «політизації», і його очевидний «вчений пе­дантизм» — якості справж. науковця, що, одначе, теж потребують самоконтролю. Скажімо, принципово важл. і корис. для укр. літературо­знавства була «негласна» від­мова З. від шевченкоцентризму: зосередже­н­ня в Шевченкові чи навколо нього всіх ліній роз­витку і всіх потенцій. можливостей укр. літ-ри. Літ. життя він роз­глядав широко, у багатьох моментах і по­статях, і нова укр. література починалася для нього не від Шевченка і не від Котляревського тільки. Однак у 7-ми лекціях, присвяч. Шевченкові, З. хоч і подав насичену характеристику його життя й творчості, хоч і скрупульозно згрупував його текс­ти за темами та формами, все ж якось побіжно сказав про поеми «Неофіти», «Марія», політ. лірику й сатиру остан. років; у деяких випадках, коли треба було говорити про речі драстичні (в поемі «Гайдамаки» зокрема), які, можливо, не зовсім до смаку З., — він обходився думками ін. дослідників (О. Лісовського, напр.). Про рос.-мовні повісті Шевченка З. сказав, що вони в його літ. доробку «важать небагато», і погодився з оцінками П. Куліша та С. Аксакова. Взагалі ж склалося враже­н­ня, що вулкан. темперамент Шевченка-поета, його екс­пресії і «не­сповід­имі» пере­ливи емоцій не сповна від­гукнулися в душі поета класич. ясності й чіткості вислову, — хоч як критик та історик літ-ри З. прагнув макс. «поро­зумі­н­ня» з обʼєктом дослідж. і ще не раз звертався до окремих питань ви­вче­н­ня Шевченка (зокрема, рос. пере­кладів його поезії).

Про П. Куліша З. говорив охоче і проникливо. На його думку, «Куліш — центральна по­стать у ви­вчен­ні українського письменства 40–60-х рр.». Він найкраще ро­зумів чергові зав­да­н­ня укр. літ. життя, і навіть М. Драгоманов уважав, що Куліш — єдиний з українофілів, що може по­ставити укр. справу на всю її широту. «Стоячи довгий час в центрі українського літературно-громадського життя, а потім, в 70–80-і рр., зайнявши позицію самотню й бічну, Куліш від­гукується на силу справ ста­т­тями, замітками, листами. Архів Куліша — зосібна його листува­н­ня, ще і досі не зі­бране, — має першорядне для нас значе­н­ня». З. не виправдовував плутаних і хибних кроків пізнього Куліша, що при­звели до глибокого конфлікту його з київ. громадою, не заперечував слушності осудів його, але наголошував, що треба бачити й обʼєктивні причини тих кроків, щоб «ви­вчити генезу Куліша як історично-культурного явища»: «Пере­оцінюючи ролю й значе­н­ня в українській літературі багатьох її діячів, нашій добі ді­сталася поважна задача внести певну обʼєктивність та наукову без­сторон­ність і в студії над Кулішем, пробуючи його зро­зуміти в звʼязку з добою та з тим середовищем соціальним, в якому він зріс». Власне, це зав­да­н­ня і виконував З. (також він посилався на праці О. Маковея, В. Шенрока, книги Д. Дорошенка, І. Ткаченка, досліди В. Петрова та О. Дорошкевича). В об­становці нагніта­н­ня більшов. офіціозом політ. боротьби з «поміщицько-куркульською» природою укр. націоналізму (а Куліша вже проти­ставляли Шевченку як «націоналіста» — «революційному демократові») досить сміливо звучало ви­значе­н­ня соц. статусу Куліша як декласов. різночинця-інтелігента, для якого «хутір» (так хибно трактов. казен­ною публіцистикою) не госп. поня­т­тя, а сховок для твор. праці (хоча, як скаже З. далі, жилося в ньому Кулішеві часами сутужно), а аристократизм — категорія не станова, а «змага­н­ня до певного суто-громадського ідеалу, як заповідь самоудосконале­н­ня». Неважко помітити, що Куліш цим своїм «аристократизмом», як і широким по­глядом на справи укр. культури, ближчий З., ніж, може, будь-хто ін. з укр. письмен­ників, і це від­гукнулося і в його ви­ступах у літ. полеміках 1920-х рр. Літ. продукцію Куліша З. роз­глядав докладно і так само, як завжди, при­скіпливо. Аналіз роману «Чорна рада» належить, мабуть, до найкращого, що про цей твір сказано в укр. критиці. Поет. ж творчість Куліша викликає у З. повагу мас­штабністю й різноманітністю задумів, але мало тішить рівнем мист. викона­н­ня: він від­значив у його епіч. поемах слабкість композиції, багатослівну оповід­ність, «без­криле ре­продукува­н­ня зворотів та образів народної пісні». Зуси­л­ля вийти «поза мережі Шевченкових тем і форм поетичних», зна­йти для укр. літ-ри нові дороги не дуже вдавалися, і Куліш як поет в очах сучасників і нащадків залишився епігоном Шевченка, хоч це і не зовсім справедливо. Окрема річ — Кулішеві пере­клади «Біблії» та зі світ. літ-ри, істор. праці й публіцистика, але про це З. говорив побіжно, натомість часто звертався до його листува­н­ня. У лекції 38-й «Літературне життя 60-х років. “Основа”» він від­значив публіцист. стат­ті Костомарова, сказав про молодше поколі­н­ня авторів, що гуртувалися навколо «Основи», засвідчуючи приплив нових сил. І чи не перший з дослідників роз­глянув докладно прозу й поезію «Основи» в усьому обсязі. Крім того, дві лекції присвятив Марку Вовчку, одну — О. Стороженку. 1860-ми рр. і закінчив цикл лекцій З., хоч принагідно, в разі трива­н­ня якогось явища, він «зазирав» і в на­ступні десятилі­т­тя. Усього лекцій було 45, що склали продуманий і систем. істор.-літ. курс. Унікальність їх у тому, що якихось під­готов. автор. текс­тів не збереглося або й не було (хоч важко уявити таку грандіозну «ім­провізацію» — за нею стояла велика дослідн. праця). Протягом усього курсу лекцій З. строго дотримувався певного канону, керувався періодизацією, яку сам виробив. Коли йшлося про літ. напрямки, насамперед подавав бібліо­графію, історію ви­вче­н­ня, власні оцінки та корективи. Коли йшлося про окремі літ. по­статі, починав із жит­тєпису, попередньо роз­глядав усталені критичні оцінки, висловлював своє ставле­н­ня до них, узагальнюючи на­прикінці лекції. Конкрет. твор. матеріал класифікував (часом обговорюючи і класифікації поперед. дослідників), схематизував, групував за тематикою, жанрами, формал. особливостями. Звісно, це не просто лектор. при­йом, для зручності викладу, а й певна аналіт. функція наук. класифікації. З. виявляв нечасті у лекторів охочість і смак до текс­тології, нерідко порівнюючи різні варіанти текс­тів та «докопуючись» до автентичного. По­стійно простежував він історично зумовлену діахронію укр. літ. життя, дис­гармонію випереджень і запізнень, коли в ньому одночасно уживалися явища нові й пере­житкові, причому деякі з них, самі собою цінні, не могли сповна роз­винутися через свою запізненість (як-от, фольклорно-фантаст. проза О. Стороженка або нар.-пісен­на лірика Я. Щоголева).

1920-і рр. — це період під­несе­н­ня укр. книгови­да­н­ня та літературо­знавства; зокрема, виходило багато ви­дань класиків укр. та світ. літ-р. З. як уже авторитет. фахівця залучали до редагува­н­ня й написа­н­ня перед­мов до них. Частина з них потім уві­йшла до його кн. «До джерел» (1926) та «Від Куліша до Вин­ниченка» (1929; обидві — Київ). Це були найплідніші часи роботи З. як науковця. Його перед­мови мали свій стандарт: біо­графія письмен­ника; огляд найважливіших джерел чи критич. суджень про нього; змістовно-естет. аналіз творів; узагальн. оцінка його місця в літ. процесі (часто з ревізією усталеного по­гляду на письмен­ника). Функцію перед­мови як вступ. роз­мови з читачем З. уміло по­єд­нував з аналіт. роботою, що виводило перед­мову за межі популяризації та робило її окремим фактом літературо­знав. науки. Такою стала, напр., перед­мова З. до вид., за його ж ред., «Поезії» І. Франка (К., 1925) — «Франко — поет», у якій він коректно полемізував з усталеним по­глядом на Франка як на поета лише соц. боротьби та громадян. поривань (С. Єфремов), а також із уявле­н­ням про нібито недовершеність, недосконалість форми його поезії: «Половину цих характеристик Франкової форми збудовано на похапцем взятих, похапцем сформульованих вражі­н­нях. Від уважного роз­гляду частина їх роз­віюється цілком, частина — знаходить своє поясне­н­ня, виправ­да­н­ня, а часом і значне обмеже­н­ня». Такий «уважний роз­гляд» і здійснив З., показавши еволюцію мотивів і форм Франкової поезії, по­ступовий пере­хід від пере­важа­н­ня громадян. пафосу (поет. сили якого зовсім не заперечував, на від­міну від деяких сучас. авторів) до складнішої картини свого внутр. життя, до інтим. лірики, до роз­чарувань і сумнівів та подола­н­ня їх. Усе це, у тлумачен­ні З., повʼязане і з об­ставинами особистого життя й політ. боротьби Франка, його стосунками з укр. і польс. громадами. Це особливо від­билося в таких творах зі складним автобіогр. «кодом», як поеми «По­єдинок» і «Похорон». Аналіз їх належить до блискучих зразків інтер­претатив. хисту З., як і роз­гляд «ліричної поеми» «Зівʼяле листя». Але це лиш один із моментів його самопочува­н­ня, і далеко не остаточний. Ще є синтез: «Каменярські на­строї “Вершин і низин”, їх сувора й молода простолінійність, що ставить перед людиною вимогу героїчної служби громаді до самовід­да­н­ня і саможертви, про­йшовши в добу “Зівʼялого листя” і “Днів журби” жорстоку школу жит­тьову, етапи щемлячого болю людини, що падає під ярмом прийнятих на себе обовʼязків, — в “Semper tiro” до­стоюється нарешті в сосудах гуман­ності і філософічного спокою». І ще є увінча­н­ня поет. шляху — поема «Мойсей»: подола­н­ня «духа сумніву й зневіри», або, словами самого Франка, — «спів повний віри», «хоч гіркий та вільний»; Мойсей Франка знає, що його народ піде в майбу­т­тя «з мого духа печа­т­тю», — і в цьому теж автобіо­графічність поеми. З. не міг не звернутися до обговоре­н­ня впливу Драгоманова на Франка. Про це було багато сказано і писано, але З. зробив важл. за­стереже­н­ня: на від­міну від тих учнів Драгоманова, що не пішли далі за нього, а догматично по­вторювали його ідеї (як-от, М. Павлик), Франко весь час світо­глядно роз­вивався. І тому означив новий рівень самоусві­домле­н­ня укр. су­спільства, нові інтелект. пер­спективи його. Про це З. писав і в нарисі «Леся Українка» (Х.; К., 1924): його героїня також про­йшла велику науку Драгоманова, але не зупинилася на ній. Вплив Драгоманова по­значився насамперед на не­прийнят­ті провінціалізму й від­рубності, в орієнтації на світ. літературу. Але, на думку З., лірич. хист Лесі Українки роз­вивався дуже повільно, на 1-му етапі вона залишалася в рамках «ординарної пошевченківської поезії». 2-й період почався циклом «Мелодії» (на якому по­значилася робота над пере­кладами поезій Г. Гайне), а потім були «Невільничі» (1895–96) та «Невільницькі» (1899–1901) пісні, зб. «Думи і мрії» (1899), «Від­гуки» (1902), — її лірика ді­стала глибоку громадян. наснаженість і водночас картин­ну виразність та легку плин­ність почут­тів. 3-й період — поч. 20 ст., коли Леся Українка, словами М. Славинського, «помалу від­ходить од невпокійної, неод­стояної сучасності і зосереджується на роз­вʼязуван­ні загальнолюдських колізій трагічних, що постають на ґрунті сутички основних елементів людської стихії». Власне, в обговорен­ні лірики Лесі Українки З. не набагато ви­йшов за межі того, що вже було сказане ін. дослідниками, на яких він і посилався. Своє головне він висловив, пере­йшовши до драматургії Лесі Українки. Рахуючись із думками попередників, він рішуче коригував їх власними. Скажімо, обговорюючи пита­н­ня про екзотичність сюжетів, від­хилив версію А. Ніковського про брак по­стій. припливу вражень від укр. життя і версію Д. Донцова про «тугу за чимсь міцним, стильовим» як осн. причини її зверта­н­ня до чужини. Натомість солідно об­ґрунтував власний по­гляд (нині загальнови­знаний, а тоді ще дис­кусійний): справжній екзотизм із його замилува­н­ням у далекому був Лесі Українці чужий, «кінець-кінцем її вавілоняни й єгиптяни мають сучасну психологію, а її Американські пущі, Середньовічна Еспанія, Рим і Єгипет — то тільки більш-менш про­зорі псевдоніми її рідного краю». Не менш важливе й інше: «Справжнім патосом її творчості було роз­вʼязува­н­ня загальнолюдських про­блем та вічних колізій, най­улюбленішою її сферою був світ ідей. Мандрівні образи через те й були її по­стійними супутниками, що більше простору давали її думці, го­стрій, сильній, вразливій, мимо якої не проходило без від­гуку ні одно значне ідейне зворуше­н­ня сучасності». Здавалося б, ця теза — про мандрівні образи як про­стір Лесиної думки — суперечить попередній: ніби ті образи — псевдоніми рідного краю. Але на­справді вони взаємоповʼязані: виводячи укр. про­блеми в нібито ін. світи, поетеса роз­кривала в них загальнолюдське. До творчості Лесі Українки З. ще не раз повертався у різних ста­т­тях, рецензіях, від­гуках («З листува­н­ня Лесі Українки», «Леся Українка і читач», «Леся Українка та її “Лісова пісня”», «“Руфін і Прісціл­ла” (до історії задуму та викона­н­ня)» й ін.), роз­криваючи нові грані її образу та по­глиблюючи його. Кожну ви­значну по­стать укр. літ-ри З. бачив у мас­штабі ширшого літ. процесу. Так, перед­мові до зб. оповідань Марка Черемшини «Село вигибає» (Х., 1925) він дав назву «Марко Черемшина і галицька проза». У ній згадав ще про В. Стефаника та Л. Мартовича як най­значніших пред­ставників цієї прози (власне, її «покутської групи»), мало ві­домих тоді читац. громаді України, дав огляд їхніх ви­дань, не дуже числен­них, а також дослідниц. праць та публікацій про них, думок І. Франка і М. Грушевського; простежив народже­н­ня нових тенденцій у «галицькій старосвітчині», від Ю. Федьковича починаючи, творе­н­ня нової галиц. літ-ри. Докладний аналіз творчості Марка Черемшини привів З. до висновку: «Він під­хопив “золоту нитку” народної роз­повіді і звʼязав її з найновішими здобутками літературної техніки. Він виткав майстерний, гарячий кольорами килим і зробив те, немов сам не помічаючи своєї сили, своєї небуден­ної оригінальності». 1930 ви­йшла кн. «Ви­брані твори» Марка Черемшини, і знову перед­мову написав З., мовби доповнюючи те, чого не сказав раніше. І знову йому довелося з прикрістю говорити про питоме укр. не­дбальство щодо своїх культур. скарбів: «Український читач має нахил низько роз­цінювати свої літературні здобутки. Вихований на росіянах та поляках — на росіянах тут, а на поляках (нехай і не цілком) по той бік кордону, — він немов засліплений тим блискучим сусідством і кожне із досягнень свого письменства приміряє на ті великі мас­штаби, забуваючи часом про порівнюючу бідність, уривчастість своєї культурної традиції, не беручи на облік тієї великої праці, яка пішла і йде на саме створе­н­ня літературної мови. Ми не­вдоволені з себе, а тим часом не завжди цей на­стрій виправдується фактами: ми маємо не одну по­стать письмен­ницьку, яка помітна була б і в інших, багатших письменствах. Чи багато тонких мініатюристів може по­ставити російське письменство проти Стефаника? Що покаже польське письменство проти краєвого колориту та мальовничості Черемшини, — і чи не природніший його верховинський діалект та спосіб оповіді, аніж штучно плеканий “закопанський” стиль поляків?». Цей жаль за недобача­н­ня скарбів власної літ-ри, прагне­н­ня показати її багатство — як і суто дослідниц. інтерес, по­єд­наний з читац. втіхою, — були «причинами», стимулами не­втом. зверта­н­ня З. до багатьох і багатьох явищ укр. письменства. Писав про В. Самійленка, якого «мʼ­якість і спо­глядальність українського гумору приводять до утворе­н­ня своєрідної української редакції традиційного Барбіє-Лермонтовського ямбу»; але «не менше здатний він і як творець сатиричного куплету, неперевершений досі майстер віршового фейлетону, пред­ставник злободен­ної версифікації, як акліматизатор куплетної манери старого Беранже». Писав про великі втрати, зокрема про А. Свидницького: «В лавах української літератури, взагалі не бідних на всякого роду невдах, Анатоль Свидницький був невдаха найбільший і найтиповіший. Ніхто-бо — навіть сам бурлака-поет Манжура — не вражає нас такою го­строю невід­повід­ністю великої природної обдарованості та злощасної літературної долі»; про Я. Щоголева — житейськи благополучнішого, але «не­привітаного», не сприйнятого сучасниками, «жертву роз­віяності, уривчатості українського літературного життя»; про багатьох ін. — «нереалізованих».

Характерним для З. є орган. по­єд­на­н­ня критеріїв літ. критика з критеріями історика літ-ри. На перших по­значається його вишуканий і вимогливий естет. смак, на других — ро­зумі­н­ня змін­ності функцій та сутності літ. явищ, читац. потреб і смаків. Культурологія й літературо­знавство 20 ст. при­йшли до роз­кри­т­тя феномена «приро­ста­н­ня» змісту та значе­н­ня ви­значних літ. творів в історії сприйня­т­тя їх читачами різних поколінь (та й у дослідниц. рецепції). У З. ще не було такої теоретично сформульов. позиції (хоч уже в 1920-х рр. вона зʼявилася у О. Білецького), але вгадувалася вона в багатьох його коригуючих судже­н­нях про оцінки окремих явищ у критиці. Йдеться про зважений історизм оцінок — з по­гляду роз­витку і літ-ри, і су­спільства, про мінливість долі тих чи тих літ. творів у читац. сві­домості та в «самосві­домості» літ-ри. Так, він не раз повертався до прози Г. Квітки-Основʼяненка, а в ст. «Квітка і пізніша українська проза» (ж. «Життя й революція», 1928, ч. 12) істотно доповнив те, що писав про нього у кн. «Нове українське письменство» та говорив у лекціях з історії укр. літ-ри, показав зміну сприйня­т­тя його творчості: захоплені оцінки у 1830–40-х рр. (а Куліша й пізніше); «від­штовхува­н­ня від Квітки як від чогось пере­старілого та пере­житого», що почалося в 1860-х рр.; «повільна реабілітація Квітки» від 1890-х рр. «Так ви­значається перед нами Квітчине “батьківство” в українській прозі. Це батьківство не самий лише образ. В ньому міститься недво­значна вказівка на сорокалітній, а може і пів­столітній слід Квітки в українській художній прозі та популярній літературі. Квітка як законодавець гуморист. оповіда­н­ня; Квітка як дидактичний автор, що дав зразок оповіда­н­ня — ілюстрованої проповіді; Квітка як винахідник роз­повід­ної манери; нарешті Квітка як поет жіночої душі та письмен­ник-патріот з етно­графічною аргументацією», — цей Квітка втратив свою актуальність «як засіб літературної ви­учки», але вагомо пере­йшов в історію літ-ри. По-інакшому звертався З. до мінливості літ. долі у випадку поет. репутації О. Олеся, чия перша зб. «З журбою радість обнялась» ви­йшла 1907 у С.-Петербурзі, а через десять років, 1917, — у Києві. В рецензії на це ви­да­н­ня З. звернув увагу, як швидко при­йшла до О. Олеся слава, і ви­знав за ним неабиякий «дар поетичної форми». 1924 у Празі ви­йшла зб. «Вибір поезій. 1903–1923» зі вступ. статею М. Грушевського. Нова рецензія З.: серед трійки найві­доміших поетів початку столі­т­тя — Олесь–Філянський–Чу­принка — саме Олесь най­продуктивніший і найталановитіший. Він «заворожив українського читача» своєю «великою силою природного ліризму». Але громадян. поезія його, «спʼяніла минулим, швидше красива, ніж сильна», і не під­носиться до «грандіозних картин та широких узагальнень» Тичининих «Скорбної матері» або «Ярославни». Зрештою Олесь виробив свій шаблон і став сам себе по­вторювати. Але й на цьому тема літ. долі поета не вичерпана. З. повернувся до неї у ст. «Поезія Олеся і спроба нового її трактува­н­ня» (зб. «До джерел», К., 1926). Колишній улюбленець укр. публіки втратив свій ореол в очах нового поколі­н­ня читачів і критики; більше того, лунали навіть голоси про «повну моральну і художню смерть Олеся». Вислуховуючи ці голоси, З. заперечив: «Ні, хоронити Олеся, як поета взагалі, ще рано. Коли ж і хоронити його, то в кожнім разі не нам, свідкам багатьох скоро­спілих і скороминущих поетичних репутацій»; шлях обʼєктив. істор.-літ. пере­вірки «приводить нас до при­зна­н­ня в ньому поета талановитого і обдарованого, що подарував українській літературі нові для неї образи, ритми і звукову гру, але який через різні причини не утворив собі високого і од­стояного стилю і кінець-кінцем дав не так багато речей, що витримали огняну пробу остан­нього десятилі­т­тя». Тут ще і ще раз бачимо зразок корект. узгодже­н­ня З. своїх високих естет. критеріїв з конкрет. істор.-літ. об­ставинами.

Недоброзичливці «неокласиків» та ін. опоненти звинувачували З. у байдужості до рад. дійсності та будівництва соціаліст. культури, у нехтуван­ні фактів новочас. літ. життя й зневазі до нових талантів. На­справді ж З. по­стійно пере­бував у колі найрізноманітніших літ. інтересів; важко на­звати якесь помітне явище літ. життя 1920-х рр., на яке б він не від­гукнувся (тільки в журналі «Життя й революція» 1925 вміщено 17 різних публікацій). В оглядах «Українське письменство в 1918 році», «Українська література в 1922 році», «Українська література в 1923 році» обговорював книжк. та журнал. продукцію, наголошував на наболілих потребах (напр., бібліогр.), з-поміж молодих авторів вирізнив у 1-му огляді Я. Савченка, В. Ярошенка, Д. Загула (окрема мова про М. Рильського і П. Тичину), в 2-му й 3-му — вже йшлося про ширше коло тих, хто починав формувати яскраве облич­чя молодої рев. (саме таке ви­значе­н­ня дав З.) літ-ри (епітета «рад.» він ще не вживав): М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, Т. Осьмачка, М. Івченко, В. Під­могильний, Я. Мамонтов, Б. Антоненко-Давидович, М. Доленго, Гео Шкурупій, М. Терещенко, А. Головко, Г. Косинка, — кожному з них дано стислу, але точну характеристику, знов-таки — часто з урахува­н­ням думок ін. критиків (В. Коряка, О. Білецького, Ю. Меженка, Б. Якубського та ін.). Водночас окремі стат­ті та рецензії З. присвятив М. Рильському, П. Тичині, Д. Загулу; коротенькі від­гуки-анотації — багатьом із на­званих вище поетів та прозаїків. Фактично весь про­стір нової, ран­ньорад. укр. літ-ри був у полі його уваги, і все цікаве й талановите або обнадійливе він під­тримував. З цього по­гляду його можна порівняти з тодіш. О. Білецьким. А ст. «Літературний шлях Максима Рильського (1910–1925)» (зб. «До джерел», К., 1926) давала чи не най­глибший по­гляд на тогочасну творчість поета і від­водила спрямовані в нього соціол. критичні стріли (поки що таке було можливе). На думку З., Рильського з-поміж більшості укр. поетів вирізняла висока культура слова, вимогливість до себе і по­стійне зро­ста­н­ня. «Здебільшого поети у нас роз­починають шумно, яскраво, привертаючи до себе очі, збуджуючи сподіва­н­ня. Але друга-третя книжка їх незрідка уже роз­холоджує, а з четвертою, витративши весь запас крові і соків, вони починають бліднути і від­цвітати». Так сталося з Г. Чу­принкою, це за­грожувало В. Сосюрі; навіть від П. Тичини він побоювався занепаду. «Натомість Рильський, ви­ступивши в літературі поезіями явно слабенькими, — суворим і нена­стан­ним самовивіря­н­ням добився того, що з кожною новою книжкою його крок ставав упевненішим, а його тон все твердішим». На такій оцінці по­значилася і близькість естет. уподобань З. й Рильського, в якому З. з його недовірою до «стихій.» таланту, культом стиліст. дисципліни, опрацьованості, чіткості думки зна­йшов авторитет. спільника по «неокласицизму».

Тим часом З., як і ін. «неокласикам», попри всю їхню нехіть до внутр.-літ., а тим більше політ. колотнечі, часто доводилося брати участь у літ. дис­кусіях, які дедалі більше набували ідеол. гостроти: адже йшлося про шляхи роз­витку укр. літ-ри, а отже, і її долю. Такою була Літературна дис­кусія 1925–28. Зокрема 24 травня 1925 у залі б-ки ВУАН від­бувся дис­пут на тему «Шляхи роз­витку української літератури», де ви­ступ З. з-поміж ін. мав особл. резонанс. З. під­тримав заклик М. Хвильового вчитися у культур. Європи і доповнив його гаслом «Ad fontes!» (з лат. «До джерел!»), ро­зуміючи це вельми широко: «…Ми хочемо уважного від­ноше­н­ня до всякої культурної цін­ності. Ми повин­ні заявити, що ми хочемо такої літературної об­становки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письмен­ника, і не убога суперечка на теоретичні теми — по­вторе­н­ня все тої ж пластинки з хрипучого грамофона, — а жива й сер­йозна студія літературна, не письмен­ницький карʼєризм “человека из организации”, а художня вибагливість автора, перш за все до самого себе». Закликав до «під­вище­н­ня нашої культурної кваліфікації», боротьби проти «вопіющого неуцтва», проти «гуртківства й гурткового патріотизму, гурткової виключності», проти «приналежності до гуртка як критерію істини»: «Ви маєте патент на істину — щось вроді льготного квитка на воду, що видається у проф­спілці», — це було сказане на адресу тих літ. організацій, які пере­бирали на себе роль провід­ників політики більшов. партії в літ-рі. Вони цей закид зро­зуміли, і саме заклик до продуктив. праці та до рівноправ. конкуренції замість пільгового адмініструва­н­ня викликав особливе обуре­н­ня проти З. Так, «критик-марксист» В. Десняк (пізніше ре­прес. разом з «ворогами», яких сам і викривав) дав промовисту «від­січ»: «Привіле­йоване становище молодої пролетарської літератури, як наше досягне­н­ня, воно буде завжди, гадаємо, в наших руках. У всякому разі будемо за нього боротися. Так що даремні сподіва­н­ня тов. Зерова і інших, що на­став час “мирної літературної конкуренції”». З. доводилося від­повід­ати на політикан. інсинуації опонентів на адресу його самого та однодумців, і тут виявився ще один його хист — блискучого полеміста, зброєю якого були велика ерудиція, без­доган­на логіка і коректна, але в разі потреби й ущиплива манера суперечки, елегантна іронія (ст. «Наші літературо­знавці і полемісти» // ж. «Червоний шлях», 1926, № 4; «Перед судом методолога» // ж. «Життя й революція», 1926, № 7, та ін.). М. Хвильовий у своїх памфлетах, спрямов. проти малорос. раболіпства, міщан. неуцтва та «просвітян.» назадництва не випадково роз­раховував і на під­тримку З., до культур. авторитету якого апелював. З. вагомо під­тримав Хвильового не лише на поч. дис­кусії, а й у 3-х ста­т­тях своєї кн. «До джерел» (К., 1926): «Европа–­Просвіта–Освіта–Лікнеп», «Евразійський ренесанс і пошехонські сосни», «Зміцнена позиція». Зокрема, близьку йому тему «Европа» З. по­ставив на ширший і конкретніший ґрунт, ніж сам Хвильовий чи його опоненти. Вирізнив її ідеол. та мист. версії, під­креслив, що ще «київські дидаскали 17 віку не боялися вчитися у своїх ворогів-латин­ників» і що «з часів Куліша і Драгоманова, Франка і Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилянської — щоб не називати імен другорядних, — европейські теми і форми проходять у нашу літературу, роз­ташовуються в ній». Тобто, З. намагався заспокоїти опонентів Хвильового, зваживши на істор. традицію: нічого небувалого той не пропонує, треба вийти з політ. гарячки до спокійної професій. роз­мови. Але в об­становці штучно загострюв. «класової боротьби» це було вже неможливо, і солідаризува­н­ня Хвильового й З. було по­ставлене на карб їм обом. З осудом Хвильового ви­ступив сам Й. Сталін, що було неодно­значною вказівкою для керівництва КП(б)У. А червневий пленум ЦК КП(б)У дав політ. оцінку «неокласиків» як чужої пролетар. культурі сили. Для З. залишилася на деякий час одна форма літ. діяльності — написа­н­ня перед­мов до ви­дань, пере­важно класиків. І він її активно використовував. 1929 у Києві ви­йшла оста­н­ня кн. З. — «Від Куліша до Вин­ниченка». Тим часом арештовано звинувачених у справі т. зв. СВУ на чолі з С. Єфремовим, роз­горнуто масову «чистку», фактично погром, академ., освіт. та ін. культур. установ; закрито видавництво «Сяйво», реорганізовано «Книго­спілку», де З. донедавна ще друкували. У березні 1930 на процесі СВУ його змусили бути «свідком», вимагали самокритич. заяв у пресі. За над­звичайно тяжких умов ідеол. і психол. тиску, прямого залякува­н­ня З. прагнув не втратити душев. рівноваги і працьовитості: продовжував пере­кладати з різних мов, здійснив нові пере­клади поезій Петрарки, франц. поетів (для антології новочас. поезії, що мала вийти на поч. 30-х рр., але так і не зʼявилася), О. Пушкіна і М. Лермонтова; пере­клади оповідань О. Пушкіна («Выстрел»), М. Гоголя («Порт­рет»), А. Чехова та ін. Планував також пере­кладати В. Шек­спіра, під­готувати антологію франц. та бельгій. поезій. Саме в ці найтяжчі роки він написав чи не найбільше сонетів. Після давнішого крим. циклу (1926–27) доповнив сонети 1923 і 1928, присвяч. Києву («Київ у травні», 1933); знову звернувся до мотивів «Одіс­сеї» — «Телемах у Спарті» (1934), де початк. рядок «На землю впала ніч, потемніли дороги» — все-таки не алюзія на сучасність: далі йде чітке роз­горта­н­ня антич. сюжету. Актуальне пере­жива­н­ня — у сонеті «Karnos tes Patrides», присвяч. О. Бурґгардту, який емігрував до Німеч­чини (про причини його проща­н­ня з «Ітакою», де «огнище» його «колись палало», звісно, не мовиться…). Уникаючи чогось такого, що пильні ідеол. прокурори могли б витлумачити як приховану антирадянськість, З. прагнув налаштуватися на позитивні емоції, але так, щоб у цьому не було фальшу й казен. оптимізму: цикли «Будівництво», «Культуртрегери», «Дні­про», в яких повʼязано візії минулого, сучасності і майбу­т­тя. А яка характерна галерея «культуртрегерів»: І. Турчиновський, П. Куліш, Й. Горленко, М. Чернишевський, І. Котляревський. Тут якраз і є полеміка — з часом, який занедбує культурні цін­ності. А в кількох випадках З. не втримався і від прямої полеміки зі своїми хулителями — під­співувачами можно­владців. Так, у сонеті «Голос» (1931) — іроніч. пере­каз претензій В. Коряка до поета, який, мовляв, навіть пишучи про Дні­прель­стан, починає з минулого. А у «Від­повіді» (1935) сам звернувся до Коряка: «Дарма твій гнів, дарма твої докори…».

1934 З. звільнили з роботи в Університеті, він, як і багато ін. укр. інтелектуалів, у надії на порятунок ви­їхав до Москви, де намагався від­новити літ. працю. Високий авторитет як знавця антич. літ-ри до­зволив З. включитися в пере­кла­да­н­ня її російською мовою (частина пере­кладів анонімно опубл. 1939 в антології «Римская литература»). У ніч з 27 на 28 квітня 1935 З. заарештували на під­москов. ст. Пушкіно, а 30 травня від­правили до Києва для проведе­н­ня слідства. Спершу він від­кидав без­глузді звинуваче­н­ня, але потім, під тиском слідчих НКВС, ви­знав себе вин­ним у тому, що нібито належав до кер. складу міфіч. «контр­рев. націоналіст. організації». Військ. трибунал Київ. військ. округу на закритому засі­дан­ні 1–4 лютого 1936 ви­значив міру покара­н­ня: 10 р. по­збавле­н­ня волі у виправно-труд. таборах. Засла­н­ня З. від­бував на Соловках (РФ). Через стан здоровʼя він не міг бути лісорубом, тому прибирав госп. приміще­н­ня, отримавши деяку можливість продовжувати літ. заня­т­тя. У листах до дружини він цікавився книжк. новинами, ділився думками з приводу нових пере­кладів М. Рильського й П. Тичини, пові­домляв про намір працювати над дослідж. про укр. пере­кладацтво, про пере­клади творів О. Пушкіна і про те, що закінчує укр. версію «Енеїди» Верґілія (на жаль, цей рукопис пропав або був знищений). За умов «виправно-труд. табору» З. виявив дивовижне само­вла­да­н­ня, живучи й далі своїми твор. планами. 9 жовтня 1937, до 20-ї річниці «Великої Жовтневої соціаліст. революції», «справа Зерова та ін.» була пере­глянута Особл. трійкою Упр. НКВС по Ленінгр. обл. — всіх засуджено до роз­стрілу.

31 березня 1958 Військ. колегія Верхов. суду СРСР скасувала вирок Військ. трибуналу Київ. військ. округу від 1–4 лютого 1936 і по­станову Особл. трійки Упр. НКВС по Ленінгр. обл. від 9 жовтня 1937, а справу припинила «за від­сутністю складу злочину». Від­тоді спадщина З. потроху повертається в культур. обіг. Поч. поклав М. Рильський, опублікувавши у 2-том. укр. вид. вибр. творів Ю. Словацького (К., 1959) драму «Мазепа» в перекл. З., а 1963 написав ст. «Микола Зеров — поет і пере­кладач», на­друк. в ж. «Жовтень» (1965, № 1), а потім — як перед­мова до зб. «Ви­бране» З. (К., 1966). Низку публікацій присвятив З. його учень Г. Кочур, повернувшись із засла­н­ня. Тим часом укр. еміграція, як могла, намагалася від­дати належне З. та «неокласикам». Зʼявилися спогади про них, з яких особливо цінна кн. «Без­смертні» (Мюнхен, 1963) в упорядкуван­ні М. Ореста (Зерова), котрий також видав 3 т. творів брата — «Sonnetarium» (Берхтесґаден, 1948), «Catalepton» (Філадельфія, 1951) і «Corollarium» (Мюнхен, 1958). Про «неокласиків» писали В. Державин, Г. Костюк, Ю. Шерех, Ю. Лавріненко та ін., від­бувалися дис­кусії. В Австралії існувало Товариство приятелів творчости З., що опікувалося ви­да­н­ням та роз­по­всюдже­н­ням його творів. В Україні інтерес до творчості З. по­глибився в остан­ні два десятилі­т­тя. Ви­дано його твори у 2-х т. (1990), зібр. літ.-крит. публікацій «Українське письменство» (2003; обидва — Київ) та «Українське письменство ХІХ столі­т­тя. Від Куліша до Вин­ниченка» (Дрогобич, 2007); йому присвяч. дослідж. С. Білоконя, В. Брюховецького, М. Москаленка, М. Сулими, Д. Павличка, Є. Сверстюка, В. Неборака, Л. Череватенка, А. Содомори, М. Новикової, Д. Наливайка та ін.

Літ.: Державин В. Дух і джерело київського неокласицизму (До 60-х роковин з дня народже­н­ня Миколи Зерова) // Україна і світ. Література, наука, мистецтво і громад. життя. Зошит 4. Ган­новер, 1951; Клен Юрій. Спогади про неокласиків // Юрій Клен. Твори. Т. 3. Торонто, 1960; Цівчинська А. Незабутнє, немеркнуче…: (Повість-спогад про Миколу Зерова). Нью-Йорк, 1962; Завадович Г. Моє зна­йомство з М. К. Зеровим // Без­смертні. Мюнхен, 1963; Домонтович В. Болотяна Лукроза // Там само; Шерех Ю. Легенда про український неокласицизм // Шерех Ю. Не для дітей. Нью-Йорк, 1964; Череватенко Л. Наш сучасник Микола Зеров // Дні­про. 1967. № 4; Білокінь С. І. Закоханий у вроду слів: Микола Зеров — доля і книги. К., 1990; Брюховецький В. Микола Зеров: Літ.-крит. нарис. К., 1990; Зерова С. Спогади про Миколу Зерова / Перекл. з рос. // СіЧ. 1995. № 9–10; 1996. № 1–2, 4/5, 7–9; Наливайко Д. Українські неокласики і класицизм // Наук. зап. Нац. університету «Києво-Могилян. академія». Філологія. 1998. Т. 4; Родин­не вогнище Зерових. К., 2004; Наш сучасник Микола Зеров. Лц., 2006; Гальчук О. Втеча від «великих ловів», або Дві смерті Миколи Зерова // СіЧ. 2006. № 4.

І. М. Дзюба

Завантажити статтю