Західнополіський говір

ЗАХІДНОПОЛІ́СЬКИЙ ГО́ВІР — один із говорів пів­нічного наріч­чя української мови. Ін. назва — волин.-поліс. діалект. Охоплює тер. майже всієї Волин. і пн.-зх. р-нів Рівнен. обл., а також Берестейщини та Пінщини в Білорусі. До нього прилягають надбуз.-поліс. (під­ляс.) говірки, що побутують на лів­обереж­жі Зх. Бугу, тягнучись смугою 40–50 км до р. Нарев. Пн. межа З. г. — з білоруською мовою, часом нечітко виявлена, з числен. пере­хід. укр.-білорус. говірками; на Сх. проходить з Пн. на Пд. від гирла р. Стир до пере­тину р. Горинь Держ. кордону України і далі по Горині, від місця її найбільшого зближе­н­ня зі Стиром — по цій річці у напрямку Луцька; зх. межа — прибл. по Зх. Бугу, на зх. узбереж­жі якого також наявні окремі укр. говірки; пд. межа пере­тинає із Зх. на Сх. — напрям Володимир-Волинський–Луцьк до межі зі Стиром. Уздовж цієї лінії на Пн. тягнеться широка (місцями до 100 км) смуга пере­хід. говірок на пн.-укр. основі. З. г. по­став унаслідок найдавнішої колонізації цієї тер. різними етніч. елементами. Очевидно, пн. (поліс.) частина істор. Волині етнічно від­різнялася від пд., яку охоплює сучас. волинський говір, що зумовлювалося різними природ. умовами. На тер., яку охоплює З. г., за давньорус. літописом, жило сх.-словʼян. племʼя бужан, яке пізніше стало називатися волинянами. Бужани первісно входили до племін. обʼ­єдн. дулібів. З. г. від­повід­ає пн. частині Червен. землі, яка охоплювала течію Стиру, але не доходила до Горині. Межа між серед.-поліс. і зх.-поліс. говорами від­повід­ає істор. даним. Також істор. чин­никами зумовлена від­мін­ність берестей. говірок від решти говірок З. г. (волиняни пере­йшли р. Припʼять та освоїли тер. майбут. Берестейщини). Виділе­н­ня надбуз. говірок у З. г. пояснюється давнім етніч. звʼязком цієї тер. з Над­дністрянщиною і багатовік. пере­бува­н­ням у складі Польщі. З. г. характеризується специфіч. ознаками у фонетиці, граматиці й лексиці. Найхарактерніші фонет. риси: 1) від­повід­но до етимол. [о] у новозакритих складах під наголосом ви­ступають здебільшого монофтонги [у], [и], [і], [іи] (кунʼ, вул, кинʼ, вил, кіинʼ, віил, кінʼ, віл та ін.), хоч у пн. говірках цієї групи, а також у надбуз.-поліс. зу­стрічаються також дифтонги [у͜о], [у͜е], [у͜і], (ву͜ол, му͜ой, ву͜ел, му͜ей, ву͜іл, ку͜онʼ та ін.), які помітно витісняються монофтонгами (зокрема [ӱ] — вӱл, мӱй та ін.); 2) на місці етимол. [е] у новозакритих складах під наголосом також ви­ступають звичайні монофтонги [у], [ӱ], [и], а частіше [і] (принʼус, принʼӱс, принʼіс, жінка, піч, шістʼ, сʼім та ін.), хоч у надбуз.-поліс. говірках зу­стрічається ще дифтонг [і͜е] (хмі͜елʼ та ін.); 3) давній ѣ як у наголошеній, так і в ненаголош. позиціях за­ступає монофтонг [і] (снʼіг, ˈсʼіно, лʼіс, лʼіˈси та ін.), хоч у ненаголош. позиції може бути й [и] (миˈшок, пиˈсок та ін.); проте в низці говірок, зокрема у деяких пів­нічніших і надбуз.-поліс., під наголосом зу­стрічається ще й дифтонг [і͜е] чи [и͜е] (ˈсʼи͜ено, лʼі͜ес, ˈтʼи͜есто та ін.); 4) у ненаголош. позиції [е], [и] зближуються (сеиˈло, теиˈпер, поˈсʼійиш та ін.); 5) ненаголошене [о] зближується з [у] (гуоˈлубка, куоˈжух та ін.); 6) поширені звукосполуки [гі], [кі], [хі] поряд з [ги], [ки], [хи], зокрема в пн. частині цих говірок (ˈрокі, муˈрахі, ˈночі та ін.); 7) дзвінкі приголосні в середині слів перед глухими й у кінці слів повністю або частково втрачають дзвінкість (ˈсолотко, ˈсолод^ко, ˈдʼїж^ка, моуˈрос, сат та ін.); 8) поширені при­ставні приголосні [в], [г] (гоуˈвес, ˈгоко, ˈвулицʼа, ˈвусилʼницʼа та ін.); 9) у більшій частині З. г. наголош. звук [а] після мʼяких і шиплячих приголосних пере­ходить в [е] (ўзʼеў, ˈдʼекувати, ˈтʼеж^ко, дуˈшʼе); 10) у пн. частині З. г. наголошений [а] пере­ходить в [е] після [й] (ˈйема, ˈйегода, ˈйеблуко). Грамат. риси: 1) закінче­н­ня -ови, -еви у давал. від­мінку однини імен­ників чол. роду (ˈсинови, бˈратови, ˈдубови, коˈневи та ін.); 2) закінче­н­ня -и у давал. і місц. від­мінках однини імен­ників жін. роду мʼякої і твердої груп (ˈвишни — на ˈвишни, ˈлипи — на ˈлипи); 3) паралел. закінче­н­ня -ам, -ах і -ом, -ох у давал. та місц. від­мінках множини імен­ників чол. роду (воˈлам — воˈлом, стоˈлам — стоˈлом та ін.); 4) інфінітивні форми на -ти і -чи, як у пд.-зх. діалектах (хоˈдити, ноˈсити, могˈчи, пеи(к)ˈчи та ін.); 5) складені форми майбут. часу недоконаного виду: ˈбуду хоˈдити і му хоˈдити; 6) у низці говірок, зокрема в надбуз.-поліс., поширені складені форми минулого часу ходˈилисʼмо, хоˈдилисʼте, а також ходˈилʼіхмо, ˈбулʼіхмо (у деяких надбуз.-поліс.); 7) наявність як і у пд.-зх. діалектах, імен­никових утворень із суфіксом -иско від­повід­но до утворень із суфіксом -ище в ін. поліс. та пд.-сх. діалектах; 8) синтакс. кон­струкцій, спіл. з пд.-зх. діалектами (нас буˈло двох, меˈнʼі боˈлитʼ голоˈва тощо) та ін. Особливістю З. г. є нашарува­н­ня на пн. діалектну основу пд.-зх. діалект. рис. Найбільше пд.-зх. особливостей — у надбуз., найменше — у берестей. і пінських говірках.

Завантажити статтю