ЗАХІДНОПОЛІ́СЬКИЙ ГО́ВІР — один із говорів пів­нічного наріч­чя української мови. Інша назва — волинсько-поліський діалект. Охоплює територію майже всієї Волинської і пів­нічно-західних ра­йонів Рівненської області, а також Берестейщини та Пінщини в Білорусі. До нього прилягають надбужансько-поліські (під­ляські) говірки, що побутують на лів­обереж­жі Західного Бугу, тягнучись смугою 40–50 км до р. Нарев. Пів­нічна межа західнополіського говору — з білоруською мовою, часом нечітко виявлена, з числен­ними пере­хідними українсько-білоруськими говірками; на Сході проходить з Пів­ночі на Пів­день від гирла р. Стир до пере­тину р. Горинь Державного кордону України і далі по Горині, від місця її найбільшого зближе­н­ня зі Стиром — по цій річці у напрямку Луцька; західна межа — при­близно по Західному Бугу, на західному узбереж­жі якого також наявні окремі українські говірки; пів­ден­на межа пере­тинає із Заходу на Схід — напрям Володимир-Волинський–Луцьк до межі зі Стиром. Уздовж цієї лінії на Пів­ніч тягнеться широка (місцями до 100 км) смуга пере­хідних говірок на пів­нічно-українській основі. Західнополіський говір по­став унаслідок найдавнішої колонізації цієї території різними етнічними елементами. Очевидно, пів­нічна (поліська) частина історичної Волині етнічно від­різнялася від пів­ден­ної, яку охоплює сучасний волинський говір, що зумовлювалося різними природними умовами. На території, яку охоплює західнополіський говір, за давньоруським літописом, жило східнословʼянське племʼя бужан, яке пізніше стало називатися волинянами. Бужани первісно входили до племін­ного обʼ­єд­на­н­ня дулібів. Західнополіський говір від­повід­ає пів­нічній частині Червенської землі, яка охоплювала течію Стиру, але не доходила до Горині. Межа між середньо-поліським і західно-поліським говорами від­повід­ає історичним даним. Також історичними чин­никами зумовлена від­мін­ність берестейських говірок від решти говірок західнополіського говору (волиняни пере­йшли р. Припʼять та освоїли територію майбутньої Берестейщини). Виділе­н­ня надбужанських говірок у західнополіському говорі пояснюється давнім етнічним звʼязком цієї території з Над­дністрянщиною і багатовіковим пере­бува­н­ням у складі Польщі. Західнополіський говір характеризується специфічними ознаками у фонетиці, граматиці й лексиці. Найхарактерніші фонетичні риси: 1) від­повід­но до етимологічного [о] у новозакритих складах під наголосом ви­ступають здебільшого монофтонги [у], [и], [і], [іи] (кунʼ, вул, кинʼ, вил, кіинʼ, віил, кінʼ, віл та ін.), хоч у пів­нічних говірках цієї групи, а також у надбужансько-поліських зу­стрічаються також дифтонги [у͜о], [у͜е], [у͜і], (ву͜ол, му͜ой, ву͜ел, му͜ей, ву͜іл, ку͜онʼ та ін.), які помітно витісняються монофтонгами (зокрема [ӱ] — вӱл, мӱй та ін.); 2) на місці етимологічного [е] у новозакритих складах під наголосом також ви­ступають звичайні монофтонги [у], [ӱ], [и], а частіше [і] (принʼус, принʼӱс, принʼіс, жінка, піч, шістʼ, сʼім та ін.), хоч у надбужансько-поліських говірках зу­стрічається ще дифтонг [і͜е] (хмі͜елʼ та ін.); 3) давній ѣ як у наголошеній, так і в ненаголошеній позиціях за­ступає монофтонг [і] (снʼіг, ˈсʼіно, лʼіс, лʼіˈси та ін.), хоч у ненаголошеній позиції може бути й [и] (миˈшок, пиˈсок та ін.); проте в низці говірок, зокрема у деяких пів­нічніших і надбужансько-поліських, під наголосом зу­стрічається ще й дифтонг [і͜е] чи [и͜е] (ˈсʼи͜ено, лʼі͜ес, ˈтʼи͜есто та ін.); 4) у ненаголошеній позиції [е], [и] зближуються (сеиˈло, теиˈпер, поˈсʼійиш та ін.); 5) ненаголошене [о] зближується з [у] (гуоˈлубка, куоˈжух та ін.); 6) поширені звукосполуки [гі], [кі], [хі] поряд з [ги], [ки], [хи], зокрема в пів­нічній частині цих говірок (ˈрокі, муˈрахі, ˈночі та ін.); 7) дзвінкі приголосні в середині слів перед глухими й у кінці слів повністю або частково втрачають дзвінкість (ˈсолотко, ˈсолод^ко, ˈдʼїж^ка, моуˈрос, сат та ін.); 8) поширені при­ставні приголосні [в], [г] (гоуˈвес, ˈгоко, ˈвулицʼа, ˈвусилʼницʼа та ін.); 9) у більшій частині західнополіського говору наголошений звук [а] після мʼяких і шиплячих приголосних пере­ходить в [е] (ўзʼеў, ˈдʼекувати, ˈтʼеж^ко, дуˈшʼе); 10) у пів­нічній частині західнополіського говору наголошений [а] пере­ходить в [е] після [й] (ˈйема, ˈйегода, ˈйеблуко). Граматичні риси: 1) закінче­н­ня -ови, -еви у давальному від­мінку однини імен­ників чоловічого роду (ˈсинови, бˈратови, ˈдубови, коˈневи та ін.); 2) закінче­н­ня -и у давальному і місцевому від­мінках однини імен­ників жіночого роду мʼякої і твердої груп (ˈвишни — на ˈвишни, ˈлипи — на ˈлипи); 3) паралельні закінче­н­ня -ам, -ах і -ом, -ох у давальному та місцевому від­мінках множини імен­ників чоловічого роду (воˈлам — воˈлом, стоˈлам — стоˈлом та ін.); 4) інфінітивні форми на -ти і -чи, як у пів­ден­но-західних діалектах (хоˈдити, ноˈсити, могˈчи, пеи(к)ˈчи та ін.); 5) складені форми майбутнього часу недоконаного виду: ˈбуду хоˈдити і му хоˈдити; 6) у низці говірок, зокрема в надбужансько-поліських, поширені складені форми минулого часу ходˈилисʼмо, хоˈдилисʼте, а також ходˈилʼіхмо, ˈбулʼіхмо (у деяких надбужансько-поліських); 7) наявність як і у пів­ден­но-західних діалектах, імен­никових утворень із суфіксом -иско від­повід­но до утворень із суфіксом -ище в інших поліських та пів­нічно-східних діалектах; 8) синтаксичних кон­струкцій, спільних з пів­ден­но-західними діалектами (нас буˈло двох, меˈнʼі боˈлитʼ голоˈва тощо) та ін. Особливістю західнополіського говору є нашарува­н­ня на пів­нічну діалектну основу пів­ден­но-західно діалектних рис. Найбільше пів­ден­но-західних особливостей — у надбужанських, найменше — у берестейських і пінських говірках.