Західнополіський говір
ЗАХІДНОПОЛІ́СЬКИЙ ГО́ВІР — один із говорів північного наріччя української мови. Інша назва — волинсько-поліський діалект. Охоплює територію майже всієї Волинської і північно-західних районів Рівненської області, а також Берестейщини та Пінщини в Білорусі. До нього прилягають надбужансько-поліські (підляські) говірки, що побутують на лівобережжі Західного Бугу, тягнучись смугою 40–50 км до р. Нарев. Північна межа західнополіського говору — з білоруською мовою, часом нечітко виявлена, з численними перехідними українсько-білоруськими говірками; на Сході проходить з Півночі на Південь від гирла р. Стир до перетину р. Горинь Державного кордону України і далі по Горині, від місця її найбільшого зближення зі Стиром — по цій річці у напрямку Луцька; західна межа — приблизно по Західному Бугу, на західному узбережжі якого також наявні окремі українські говірки; південна межа перетинає із Заходу на Схід — напрям Володимир-Волинський–Луцьк до межі зі Стиром. Уздовж цієї лінії на Північ тягнеться широка (місцями до 100 км) смуга перехідних говірок на північно-українській основі. Західнополіський говір постав унаслідок найдавнішої колонізації цієї території різними етнічними елементами. Очевидно, північна (поліська) частина історичної Волині етнічно відрізнялася від південної, яку охоплює сучасний волинський говір, що зумовлювалося різними природними умовами. На території, яку охоплює західнополіський говір, за давньоруським літописом, жило східнословʼянське племʼя бужан, яке пізніше стало називатися волинянами. Бужани первісно входили до племінного обʼєднання дулібів. Західнополіський говір відповідає північній частині Червенської землі, яка охоплювала течію Стиру, але не доходила до Горині. Межа між середньо-поліським і західно-поліським говорами відповідає історичним даним. Також історичними чинниками зумовлена відмінність берестейських говірок від решти говірок західнополіського говору (волиняни перейшли р. Припʼять та освоїли територію майбутньої Берестейщини). Виділення надбужанських говірок у західнополіському говорі пояснюється давнім етнічним звʼязком цієї території з Наддністрянщиною і багатовіковим перебуванням у складі Польщі. Західнополіський говір характеризується специфічними ознаками у фонетиці, граматиці й лексиці. Найхарактерніші фонетичні риси: 1) відповідно до етимологічного [о] у новозакритих складах під наголосом виступають здебільшого монофтонги [у], [и], [і], [іи] (кунʼ, вул, кинʼ, вил, кіинʼ, віил, кінʼ, віл та ін.), хоч у північних говірках цієї групи, а також у надбужансько-поліських зустрічаються також дифтонги [у͜о], [у͜е], [у͜і], (ву͜ол, му͜ой, ву͜ел, му͜ей, ву͜іл, ку͜онʼ та ін.), які помітно витісняються монофтонгами (зокрема [ӱ] — вӱл, мӱй та ін.); 2) на місці етимологічного [е] у новозакритих складах під наголосом також виступають звичайні монофтонги [у], [ӱ], [и], а частіше [і] (принʼус, принʼӱс, принʼіс, жінка, піч, шістʼ, сʼім та ін.), хоч у надбужансько-поліських говірках зустрічається ще дифтонг [і͜е] (хмі͜елʼ та ін.); 3) давній ѣ як у наголошеній, так і в ненаголошеній позиціях заступає монофтонг [і] (снʼіг, ˈсʼіно, лʼіс, лʼіˈси та ін.), хоч у ненаголошеній позиції може бути й [и] (миˈшок, пиˈсок та ін.); проте в низці говірок, зокрема у деяких північніших і надбужансько-поліських, під наголосом зустрічається ще й дифтонг [і͜е] чи [и͜е] (ˈсʼи͜ено, лʼі͜ес, ˈтʼи͜есто та ін.); 4) у ненаголошеній позиції [е], [и] зближуються (сеиˈло, теиˈпер, поˈсʼійиш та ін.); 5) ненаголошене [о] зближується з [у] (гуоˈлубка, куоˈжух та ін.); 6) поширені звукосполуки [гі], [кі], [хі] поряд з [ги], [ки], [хи], зокрема в північній частині цих говірок (ˈрокі, муˈрахі, ˈночі та ін.); 7) дзвінкі приголосні в середині слів перед глухими й у кінці слів повністю або частково втрачають дзвінкість (ˈсолотко, ˈсолод^ко, ˈдʼїж^ка, моуˈрос, сат та ін.); 8) поширені приставні приголосні [в], [г] (гоуˈвес, ˈгоко, ˈвулицʼа, ˈвусилʼницʼа та ін.); 9) у більшій частині західнополіського говору наголошений звук [а] після мʼяких і шиплячих приголосних переходить в [е] (ўзʼеў, ˈдʼекувати, ˈтʼеж^ко, дуˈшʼе); 10) у північній частині західнополіського говору наголошений [а] переходить в [е] після [й] (ˈйема, ˈйегода, ˈйеблуко). Граматичні риси: 1) закінчення -ови, -еви у давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (ˈсинови, бˈратови, ˈдубови, коˈневи та ін.); 2) закінчення -и у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду мʼякої і твердої груп (ˈвишни — на ˈвишни, ˈлипи — на ˈлипи); 3) паралельні закінчення -ам, -ах і -ом, -ох у давальному та місцевому відмінках множини іменників чоловічого роду (воˈлам — воˈлом, стоˈлам — стоˈлом та ін.); 4) інфінітивні форми на -ти і -чи, як у південно-західних діалектах (хоˈдити, ноˈсити, могˈчи, пеи(к)ˈчи та ін.); 5) складені форми майбутнього часу недоконаного виду: ˈбуду хоˈдити і му хоˈдити; 6) у низці говірок, зокрема в надбужансько-поліських, поширені складені форми минулого часу ходˈилисʼмо, хоˈдилисʼте, а також ходˈилʼіхмо, ˈбулʼіхмо (у деяких надбужансько-поліських); 7) наявність як і у південно-західних діалектах, іменникових утворень із суфіксом -иско відповідно до утворень із суфіксом -ище в інших поліських та північно-східних діалектах; 8) синтаксичних конструкцій, спільних з південно-західними діалектами (нас буˈло двох, меˈнʼі боˈлитʼ голоˈва тощо) та ін. Особливістю західнополіського говору є нашарування на північну діалектну основу південно-західно діалектних рис. Найбільше південно-західних особливостей — у надбужанських, найменше — у берестейських і пінських говірках.