Знання

Визначення і загальна характеристика

ЗНАННЯ́ — сукупність ві­домостей, набутих у процесі повсякден­ного досвіду, на­вча­н­ня та спеціальних способів дослідже­н­ня. Роз­різняють З.: а) повсякден­не, здобуте внаслідок повсякден. жит­тєвого досвіду, починаючи з ран­нього дитинства; б) спеціальне, зокрема наук., яке здобувають спец. методами, фіксують за допомогою спец. мов і засвоюють шляхом навч. як особливого способу діяльності; в) практичне, яке виявляється в З. та умін­ні щось робити, належним чином поводитися та діяти у певній ситуації. Практ. З. може бути як повсякден­ним, так і професійним (напр., володі­н­ня спец. умі­н­нями та технологіями). У роз­різнен­ні повсякден. і наук. З. йдеться про взаємоповʼязані, але від­мін­ні способи засвоє­н­ня, здобува­н­ня та фіксува­н­ня З. За допомогою першого кожен з нас оволодіває початк. З. мови, запамʼятовує і зберігає в памʼяті враже­н­ня, значе­н­ня термінів, знаків, почутих чи прочитаних текс­тів, ді­знається завдяки влас. досвіду та від інших ві­домості про властивості речей, звʼязки між речами і подіями, засвоює практ. З. Поня­т­тя «З.» повʼязане із запамʼятовува­н­ням та збереже­н­ням чогось у памʼяті. Навіть у випадку практ. З. зберіга­н­ня набутих звичок можна вважати різновидом памʼяті. Вина­йде­н­ня різних способів фіксува­н­ня З. полегшило збереже­н­ня, накопиче­н­ня і пере­дава­н­ня З. У дослідж. З. ви­окремлюють три осн. значе­н­ня: а) З. обʼєктне, З.-впі­зна­н­ня; б) З. пропозиційне (від лат. propositio — рече­н­ня, твердже­н­ня; «Я знаю, що Київ роз­ташований на Дні­прі»); в) З. практичне, З.-умі­н­ня («Я знаю, як це зробити»). У деяких європ. мовах для по­значе­н­ня З. як впі­зна­н­ня використовують одне слово, а у двох ін. значе­н­нях — інше (франц. connaître/savoir, нім. kennen/wissen). В англ. мові у всіх трьох значе­н­нях вживають слово knowledge, різницю між ними по­значають додава­н­ням сполучників of, that, how. В укр. мові у першому випадку використовують прямий додаток «знаю щось», у двох інших — «знаю, що …» і «знаю, як …». Оскільки два ін. значе­н­ня слова «З.» можна звести до пропозиційного (хоча це пита­н­ня дис­кусійне), то це до­зволяє об­ґрунтувати заг. поня­т­тя «З.». У пошуку заг. поня­т­тя «З.» вказують пере­важно на Платона, який ви­значив З. (грец. έπισήμη) як виправ­дану віру, на противагу просто вірі (докса). Ви­значе­н­ня Платона є до­статньо широким і чин­ним у випадку різних видів З. Справді, про З. із певністю можемо казати, коли існує спосіб пере­вірки наявності певного З. Слово «пере­вірка» прямо вказує, що зі З. маємо справу тоді, коли людина здатна виправдати, під­твердити свою віру у те, що вона знає. Спосіб пере­вірки чи під­твердже­н­ня має бути надіндивідуальним, інтерсубʼєктивним, прийнятним для ін. людей. Таке поня­т­тя «З.» охоплює різні значе­н­ня слова «З.» у звич. мовах і використовується у пед. практиці, де важливим показником засвоє­н­ня З. є від­повід­ні способи пере­вірки. Зро­зуміло, що для практ. З. недо­статньо, щоб учень роз­казав про послідовність дій, оскільки це ще не свідчить, що він має зна­н­ня-умі­н­ня, від­повід­ні практ. навички. Ми користуємося великим обсягом З., за пере­вірку яких не від­повід­аємо: в одних випадках кажемо, що йдеться про загальнові­домі факти, поня­т­тя, ідеї, гіпотези, теорії, в ін. — посилаємося на певне джерело інформації. Іноді комусь із нас вказують на помилку, що стала наслідком викори­ста­н­ня ненадій. джерела інформації. «Загальнові­доме» часто ставлять під пита­н­ня, зокрема окремі наук. поня­т­тя, теорії, гіпотези. У сучас. дослідж. зга­дане ви­значе­н­ня З. Платоном пред­ставляють як таке, що містить три складники: а) існує певний стан речей — p; б) деякий субʼєкт S (особа чи група осіб), по-перше, вірить у p (вірить, що стан речей є саме таким, а не іншим); в) по-друге, S здатний навести надійні докази (під­стави), чому він вірить у р. Оста­н­ня вимога стала у новіт. епістемології предметом дис­кусії. Ві­домі випадки, коли певне наук. від­кри­т­тя стало наслідком хибної гіпотези (алхімія та ідея флогістону) або здогаду, інтуїції, коли належне об­ґрунтува­н­ня певного наук. від­кри­т­тя було за­пропоноване згодом. Фактично оцінка того, що є З., а що ні, багатомірна. Часом вирішальною є практ. ефективність, хоча їй може бракувати теор. об­ґрунтува­н­ня. У деяких теоріях наголошують, що в принципі не існує З., істин­ність якого була б доведена остаточно і назавжди. Будь-яке зна­н­ня не гарантоване від спростува­н­ня (концепція фалібелізму). Найбільш ві­дома серед них — еволюц. епістемологія К. Поп­пера. Не дивлячись на її критику, теза, що здобу­т­тя З. зорієнтоване на високий ступ. вірогідності, а не на знаходже­н­ня непоруш. фундаменту, більше від­повід­ає способу здобу­т­тя як повсякден., так і наук. З. Як показав Т. Кун у дослідж. з соціології З., науковці оцінюють, що є З. у даній галузі, керуючись від­повід. парадигмами. Навіть якщо їхньою поперед. на­становою є ви­пробува­н­ня різних методологій, вони, зрештою, змушені від­давати пере­вагу одним методологіям, на противагу іншим. Сказане не означає, що заг. поня­т­тя «З.» і його об­ґрунтува­н­ня є чимось зайвим, але воно є радше певною регулятив. ідеєю, що за­знає змін разом зі зміною обсягу З. Поня­т­тя «З.» (поряд з ін. найбільш засадничими — «буття», «сві­домість», «ро­зумі­н­ня», «істина», «цін­ність») належить до гранич. понять мисле­н­ня, які змінюються разом з істор. зміною усві­домле­н­ня нами самих себе і світу, в якому живемо. Радикал. роз­шире­н­ня обсягу поня­т­тя «З.» від­булося внаслідок критики природоцентрич. епістемології, виразником якої був перед­усім позитивізм та логіч. позитивізм. По­стала про­блема, на­скільки можливе об­ґрунтува­н­ня цін­ностей як основи етики, норматив. засад гуманітарних наук та як спів­від­носяться обʼєктивне й субʼєктивне в інтер­претаціях. Істини природн. наук цін­нісно-нейтральні: їх з однаковим успіхом можна використовувати для досягне­н­ня як доброї, так і злої мети. Тим часом гуманітарне З., включаючи філософію, не є цін­нісно-нейтральним. Хоча гуманітарні науки містять також цін­нісно-нейтральне З., але водночас вони від­повід­ають на пита­н­ня вибору кращих жит­тєвих пер­спектив особами, націями, цивілізаціями і людством загалом. Вони націлені на об­ґрунтува­н­ня цін­ностей, зокрема на зміну цін­ніс. пере­конань, особливо в ситуаціях радикал. сусп. пере­творень (напр., пере­хід від тоталітар. імперії, якою був СРСР, до нац. і демократ. держави). Зміни у масовій сві­домості пострад. су­спільств незалеж. держав, що виникли внаслідок роз­паду СРСР, мають характер симбіо­зу успадков. способів мисле­н­ня з певними елементами оновле­н­ня. Йдеться про утвердже­н­ня універсаліст. макроетики, покликаної регулювати взаємини між культурами, націями та цивілізаціями в епоху «після імперій». Така етика містить на­станову, що обовʼязком сучас. людини є не тільки захист природ., а й культур. різноманітності світу, зокрема захист самобут. культур від по­глина­н­ня їх сильнішими. На­станови універсаліст. макроетики мали б спонукати українців до від­родже­н­ня культур. самобутності та утвердже­н­ня нац. ідентичності. Однією з причин, чому цього не від­бувається, є те, що гуманітарне З., пропоноване у системі освіти України (за винятком окремих ентузіастів), не націлене на пере­творе­н­ня в сусп. сві­домості та цін­ніс. пере­кона­н­нях пострад. су­спільств.

Літ.: Е. Gettier. Is Iustified True Belief Knowledge? // Analysis. 1963. № 23; К. R. Popper. Conjectures and Refutations. New York, 1963; R. Merton. The Sociology of Science. Chicago; London, 1973; Кун К. Т. Структура на­учных революций. Москва, 1977; S. Woolgar. Science: The Very Idea. London; New York, 1988; Апель K.-O. Етноетика та універсалістська макроетика: суперечність чи доповнювальність // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. К., 1999.

В. С. Лісовий

Завантажити статтю