Епідемія

ЕПІДЕ́МІЯ (грец. ἐπιδημία, від ἐπίδημος — поширений у народі) — масова захворюваність населе­н­ня на інфекційну хворобу, що про­гресує в часі та просторі в межах певного регіону і значно пере­вищує рівень, зареєстрований на даній території впродовж низки років. Виникне­н­ня Е. завжди повʼязують із соціальними та біо­логічними чин­никами. Взаємодія біо­логічних чин­ників з інфікованим організмом призводить до виникне­н­ня захворюва­н­ня, за не­сприятливих соціальних умов (військові конфлікти, зміни соціальних та економічних систем, масові міграції населе­н­ня, неврожаї, поруше­н­ня екологічної рівноваги та ін.) — до подальшого активного пошире­н­ня захворюваності у популяції людини окремих регіонів з роз­витком Е. і навіть пандемії. У минулому Е. впливали на роз­виток цілих народів та цивілізацій. Існує припуще­н­ня, що Е. натуральної віспи, яка вразила персидське військо 480 р. до нашої ери, сприяла збережен­ню незалежності Греції та подальшому про­гресу її культури. У середині 3 ст. під час т. зв. чуми Антоніана в Римі щоден­но гинуло понад 5 тис. осіб, що на певний час зупинило заво­йовницькі походи Римської імперії. Е. чуми на Кіпрі 250–271 спричинила масове прийня­т­тя населе­н­ням християнства, а Е. віспи у Японії в 8–9 ст. — пошире­н­ня буд­дизму. Виникне­н­ня деяких Е. зумовили гео­графічні від­кри­т­тя, зокрема з Європи до Америки в 15 ст. завезено кір, а в Європу з Америки — сифіліс, захворюваність на який по­ступово набула характеру Е. Тяжкі наслідки Е. спонукали людство до від­кри­т­тя збудників інфекційних хвороб та формува­н­ня системи ефективних протиепідемічних, зокрема карантин­них, заходів, а згодом — до ви­окремле­н­ня епідеміології в само­стійну галузь медицини.

Україна завжди була місцем активних історичних подій, тому потерпала від Е. інфекційних хвороб. Рівень захворюваності на черевний тиф 1900–14 становив (на 100 тис. осіб) 300–653 випадки; 1936–40 — 36–54; у 1943 — 200 (зареєстровані); 1944–47 — 54–90; у 1951–58 — 11,5–15,2; у 1959–72 — 2,9–8,6; нині зу­стрічаються спорадичні випадки і лише в окремі роки — спалахи: 2003–05 — 0,01–0,19; у 2006–07 — 0,02–0,04. Загалом у Росії 1901–13 щороку реєстрували близько 13 тис. випадків сибірської виразки, в Україні (на 100 тис. осіб) 1945–49 — 135–527 випадків; 1950–59 — 0,2–0,77; у 1960–63 — 0,11–0,175; у 1964–72 — 0,016–0,07; загалом протягом 2001–04 — 13 випадків, 2005–07 — жодного. Захворюваність на інфекційні гепатити в Україні почали реєструвати від 1946, на початковому етапі показники були низькими через недосконалість обліку (1956–72 — 125,3–277 випадків на 100 тис. осіб); із введе­н­ням реєстрації гепатитів за етіологічним агентом збудника зафіксовано на­ступну динаміку (на 100 тис. осіб): гепатит А 1994–99 — 39,7–302,9; у 2001 — 81,9; у 2007 — 16,9; гепатит В 2001 — 19,3; у 2007 — 6,3; гепатит С 2003 (початок реєстрації) — 2,8; у 2007 — 1,94. На тлі здійсне­н­ня превентивних заходів, особливо специфічної профілактики, коли захворюваність на ту чи іншу інфекційну хворобу знижується в десятки та сотні разів, змінюються й критерії, що характеризують її рівні як епідемічні. Так, у другій половині 1950-х рр. Е. поліомієліту в Україні вважали захворюваність на рівні 2878–3763 випадки на рік. Нині, коли Україна у складі Європейського регіону ВООЗ сертифікована як територія, вільна від «дикого» поліовірусу, навіть 1 випадок роз­глядають як над­звичайну епідемічну ситуацію з негайним проведе­н­ням комплексу широкомас­штабних заходів із запобіга­н­ня поширен­ню збудника. Кількість осіб, хворих на кір, до за­провадже­н­ня вакцинації в між­епідемічний період становила близько 500–600 випадків на 100 тис. осіб, під­вищуючись у роки епідемічного під­йому до 800. У 2006 після 40-річної вакцино­профілактики вона становила близько 90 випадків і була ви­знана епідемічною. Захворюваність на дифтерію 1944 становила 150 випадків на 100 тис. осіб. Після тривалої приналежності її до хвороб, керованих засобами специфічної профілактики, з рівнем захворюваності 0,06–0,21 випадків, під­вище­н­ня 1991–97 рівня до 2,13–10,17 роз­глядали як Е. Нині у світі склалася за­гроз­лива епідемічна ситуація з туберкульозу. Щороку кількість випадків зро­стає при­близно на 9 млн, 2 млн осіб гинуть від інфекції, майже 90 % дорослого населе­н­ня України інфіковано збудником туберкульозу і може стати групою ризику щодо роз­витку активних форм цієї інфекції. Захворюваність на нього 2006 досягла рівня 83,2 при показнику смертності 21,2 на 100 тис. осіб, що пере­вищує показники країн Західної Європи, де вона в середньому становить 20 на 100 тис. населе­н­ня. Нині туберкульоз в Україні є однією з найпоширеніших інфекційних хвороб, яка за­ймає провід­не місце у структурі смертності від інфекційної патології, а щорічні збитки від нього сягають 2,4 млрд грн. Тенденцію до зро­ста­н­ня має кількість ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД, 2001–07 показники збільшилися, від­повід­но, з 12,66 до 24,56 та з 2,5 до 12,93 випадків на 100 тис. осіб. Некерованим засобами специфічної профілактики в Україні, на від­міну від роз­винених країн світу, є захворюва­н­ня на вітряну віспу: 2001–07 — 218–302 випадки на 100 тис. осіб.

Зро­ста­н­ня людської популяції, негативний вплив наслідків НТП, поруше­н­ня екологічної рівноваги в біо­сфері планети, активізація міграційних процесів сприяють появі нових для людини (віруси пташиного грипу, збудник атипової пневмонії — SARS, вірус SV40, пріони) та роз­по­всюджен­ню ві­домих раніше (ентеровіруси) збудників. За остан­ні 30 років у світі зареєстровано 39 нових інфекційних хвороб. Крім того, мікроорганізми, що раніше були поширені лише на ендемічних територіях, роз­по­всюдилися на інші пів­кулі планети. Серед найнебезпечніших збудників, здатних викликати епідемічні спалахи з високим рівнем летальності, — коронавірус, що є етіологічним агентом SARS (2002–03 — 8098 випадків, летальність — 10 %), патоген­ний вірус пташиного грипу А (H₅N₁), віруси лихоманок Західного Нілу (США, 2001–03 — 13 134 випадки, летальність 2–14 %) та Ебола (2000–03 — 628 випадків, летальність — 53–90 %).

В Україні мають місце циркуляція збудників низки небезпечних хвороб із групи антропозоонозів, формува­н­ня і тривале функціонува­н­ня природних осередків, зокрема таких транс­місивних інфекцій, як кліщовий енцефаліт та іксодовий кліщовий бореліоз, що створює реальну за­грозу подальшого їх роз­по­всюдже­н­ня. Не­сприятливим про­гнозним чин­ником пошире­н­ня деяких інфекційних хвороб є глобальне потеплі­н­ня. За даними ВООЗ, щорічно від Е., опосередковано повʼязаних зі змінами клімату, гине близько 154 тис. людей. Внаслідок потеплі­н­ня від­бувається роз­селе­н­ня тварин, що є резервуаром збудників зооантропонозних інфекцій, та пере­носників збудників інфекційних і паразитарних хвороб, як наслідок — подальше роз­по­всюдже­н­ня хвороб на території, де вони раніше не були зареєстровані.

У дореволюційні часи профілактикою інфекційних хвороб за­ймалася земська медицина. Перша санітарна організація в Україні виникла 1882 у Херсонському земстві. Згодом введено посаду земського санітарного лікаря, який у разі виникне­н­ня Е. проводив протиепідемічні заходи, крім того, організовував санітарно-освітню роботу, а іноді здійснював облік інфекційних захворювань. Система земської медицини перед­бачала обовʼязкові щепле­н­ня проти віспи; створювали низку станцій для щепле­н­ня проти сказу. Роз­витку санітарно-епідеміологічної служби сприяла по­станова ВУЦВК «Про санітарні органи республіки», ухвалена 1923. Їй пере­дував 3-й Всеукраїнський зʼїзд бактеріологів та епідеміологів (1922), на якому порушено пита­н­ня необхідності комплексних санітарно-епідеміологічних установ. На 6-й сесії Всеукраїнської санітарної ради (1927) прийнято ріше­н­ня про організацію ра­йон­них СЕС, до структури яких вві­йшли ра­йон­ні санітарні від­діли, санітарно-бактеріологічні лаборанторії, пункти щепле­н­ня, малярійні пункти тощо. 1928 в Україні діяли 1 протозойний і 5 санітарно-бактеріологічних ін­ститутів. На формува­н­ня системи боротьби з Е. негативно вплинула 2-а світова війна. 1947 на 12-му Всесоюзному зʼ­їзді гігієністів та епідеміологів сформульовано зав­да­н­ня щодо ліквідації її наслідків. 1948 затверджено положе­н­ня про СЕС різних адміністративних рівнів, 1949 створено державну санітарну інспекцію. 1954 реорганізовано санітарно-епідеміологічну службу: всі практичні заклади, які за­ймалися санітарно-епідеміологічною діяльністю, обʼ­єд­нано в СЕС. Вони й нині забезпечують функціонува­н­ня системи епідеміологічного на­гляду за інфекційними хворобами. Крім того, діють Ін­ститути епідеміології та інфекційних хвороб, радіаційної гігієни і епідеміології АМНУ (обидва — Київ), Львівський науково-дослідний ін­ститут епідеміології та гігієни, Український протичумний науково-дослідний ін­ститут (Одеса) та ін. Див. також Епідеміологія.