Епідеміологія

Визначення і загальна характеристика

ЕПІДЕМІОЛО́ГІЯ (від епідемія і …логія) — галузь медицини, що досліджує причини виникне­н­ня і закономірності пошире­н­ня епідемій та роз­робляє методи боротьби з ними. Осн. обʼєктом ви­вче­н­ня Е. є епідем. процес, що виникає за наявності джерела збудника інфекції (інфіковані людина чи тварина), шляхів та чин­ників пере­дачі збудника (вода, харч. продукти, кровосисні комахи тощо), чутливого до нього організму. Їхня взаємодія від­бувається у конкрет. соц.-біол. умовах, серед яких — рівень сан.-екон. благополуч­чя су­спільства, екол. чин­ники, ступ. нес­прийнятливості популяцією збудників внаслідок вакцинації, біол. властивості мікроорганізмів. Епідем. процес не є сталим у часі та просторі й залежить від комплексу чин­ників, що зумовлює його еволюцію — про­гресивну, коли активність процесу зро­стає разом з рівнем інфекц. захворюваності (соц.-екон. негаразди, міграція населе­н­ня, стихійні катаклізми тощо), і ре­гресивну, коли кількість проявів знижується, зокрема внаслідок масової імунізації. Сут­тєву роль при цьому ві­ді­грає зміна біол. властивостей збудників інфекцій (зниже­н­ня патоген­ності, формува­н­ня персистувал. форм та ін.). Особливості епідем. процесу зумовлюють необхідність ви­вче­н­ня явища на популяц., організменому, клітин. та молекулярно-генет. рівнях із за­стосува­н­ням статист. методів — одержа­н­ня інтенсив. (захворюваність, смертність) та екс­тенсив. (про роз­поділ явища, яке ви­вчається, залежно від ознак по окремих групах) показників.

Роз­виток Е. повʼязаний з досягне­н­нями біології, бактеріології, вірусології, імунології, паразитології та ін. Як самост. наук. дисципліна завершила формува­н­ня у серед. 20 ст. У період становле­н­ня була емпірич. галуз­зю медицини, гол. напрям діяльності якої — боротьба з інфекціями. Вже в працях Гіп­пократа й Плінія Старшого висловлені припуще­н­ня, що збудниками зараз. хвороб є живі істоти. Феодалізм у Європі від­значився активізацією епідем. процесів, зокрема віспи, чуми, висип. тифу, при цьому Е. залишалася на рівні роз­різнених уявлень. Успіхам у пі­знан­ні причин виникне­н­ня та роз­по­всюдже­н­ня інфекц. хвороб сприяла епоха Від­родже­н­ня. У цей період епідеміологи повернулися до по­глядів про зараз. характер інфекцій. Всупереч міазматич. (нематеріаліз.) пояснен­ню їх походже­н­ня італієць Дж. Фракасторо об­ґрунтував значе­н­ня у цьому контагію (зараз. початок), при чому заражен­ню сприяє контакт здорової людини з хворою чи її речами. Теорія Дж. Фракасторо одержала назву контагіоністської (контакт.) і ві­діграла позитивну роль у формуван­ні по­глядів на епідем. процес. Теор. уявле­н­ня епідеміологів того часу (Дж. Фракасторо, Д. Самойлович, О. Шафонський, К. Ягельський, П. Погорецький та ін.) про чин­ники епідем. процесу та його активності реаліз. у заходах боротьби з зараз. хворобами. К. Ягельський 1771 видав «На­ставление о предохранительных средствах против моровой язвы», О. Шафонський 1775 — кн. «Описание моровой язвы, бывшей в столичном городе Москве в 1770–1772 гг.» (обидві — Москва). Найбільш ви­знаною стала діяльність Д. Самойловича — одного з засн. вітчизн. Е. Його дослідж. спрямовані пере­важно на боротьбу з чумою. Праці вченого в цій галузі широко ві­домі у Європі, їх пере­кладено більшістю країн. У 18–19 ст. важливу роль у роз­витку науки ві­діграли від­кри­т­тя світ. значе­н­ня: Е. Джен­нер роз­робив противіспову вакцину (1796), Л. Пастер науково об­ґрунтував і практично за­стосував технологію одержа­н­ня вакцин проти сказу та сибір. виразки (1885) на основі описаного ним принципу атенуації, тобто зниже­н­ня вірулентності мікроорганізмів.

На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. становлен­ню Е. сприяв про­грес у галузі мікробіології, зокрема виявле­н­ня майже всіх збудників інфекц. хвороб бактеріал. та вірус. природи, а саме — холери (Ф. Пачині,1854; Р. Кох, 1883), туберкульозу (Р. Кох, 1882), віспи (Дж. Бʼюст, 1886), чуми (А. Йєрсен, 1894) та ін. У цей час зроблено низку від­крит­тів — унаслідок участі у ліквідації спалахів чуми в Одесі (1902, 1910) В. Високович висвітлив нові механізми її патогенезу, вдосконалив систему протиепідем. заходів, П. Лащенков описав механізм роз­по­всюдже­н­ня збудників інфекцій дихал. шляхів, який згодом отримав назву повітряно-краплин­ного (1897), Г. Мінх (1874) та Й. Мочутковський (1876) провели досліди з самозараже­н­ня поворот. висип. тифом, встановивши при цьому заразність крові хворих на паразитарні тифи та об­ґрунтувавши припуще­н­ня про роль кровосис. комах у механізмах пере­дачі інфекцій. З імʼям Г. Мінха повʼяз. також дослідж. Е. прокази і чуми. Він вперше у світі довів, що легенева і кишк. форми чуми мають спільну етіологію, його моно­графію «Чума в Рос­сии» (К., 1898) ви­знано класич. узагальне­н­ням ві­домих на той час матеріалів з Е. Ви­знач. по­ста­т­тю в історії Е. став Д. Заболотний. Разом з І. Савченком він здійснив екс­перимент з самозараже­н­ня холер. вібріоном і запобіга­н­ня роз­витку інфекції введе­н­ням вакцини з цього збудника, чим довів ефективність перорал. імунізації людини проти холери, можливість формува­н­ня бактеріоносійства при цій інфекції та його роль у виникнен­ні епідемії. Першим у світі об­ґрунтував гіпотезу про те, що дикі гризуни є біол. резервуарами збудника цієї хвороби у природі та джерелом зараже­н­ня людини (1899). Д. Заболотний став засн. епідеміол. школи світ. значе­н­ня, організував першу в Росії епідеміол. каф., 1928 — Ін­ститут мікробіо­логії і епідеміології ВУАН (нині Ін­ститут мікробіо­логії і вірусології НАНУ, Київ), видав 2-томну працю «Основы эпидемиологии» (Москва; Ленин­град, 1927), що стала першим вид. з Е. в Росії. Учень Д. Заболотного Л. Громашевський організував Київ. ін­ститут інфекц. хвороб АМН СРСР (нині в складі Ін­ституту епідеміології та інфекц. хвороб АМНУ), написав фундам. під­ручники «Общая эпидемиология» (1939) і «Частная эпидемиология» (1947, спів­авт.; обидва — Москва), пере­кладені багатьма мовами світу. Серед ін. епідеміологів київ. школи — С. Ручковський (роз­винув Е. ботулізму, дизентерії, сальмонельозу, вперше встановив здатність збудника висип. тифу пере­бувати в тканинах мозку реконвалесцентів), К. Синяк (видав мед.-геогр. атласи кожної обл. України). В Україні сформовано новий напрям — персистенція вірусів та її роль у епідем. процесі (молекулярна Е.), який очолює А. Фролов. Під його керівництвом встановлено здатність вірусів грипу персистувати в організмах людини і тварин зі зміною властивостей, викликати поруше­н­ня генет. апарату клітин. Він разом з В. Задорожною започаткував дослідж. з молекуляр. Е. інфекц. хвороб. 1987 ініціював активне ви­вче­н­ня ВІЛ-інфекції у Київ. НДІ епідеміології та інфекц. хвороб; виділив і описав штами, наявні в Україні на першому етапі пошире­н­ня СНІДу; сформулював гіпотезу про значе­н­ня біол. властивостей ВІЛ в Е. цієї інфекції. Над про­блемою ВІЛ-інфекції в Україні працювала Н. Дяченко, нині працюють В. Кордюм, В. Кавсан. За актив. участі В. Задорожної та В. Бондаренко Україна у складі Європ. регіону ВООЗ сертифікована як територія, вільна від поліомієліту. Автором першого навч. посібника з Е. українською мовою, ви­даного 1936 у Києві, став М. Солов­йов. Наукові дослідже­н­ня у галузі Е. та профілактики інфекц. хвороб в Одесі повʼязані з іме- нами І. Мечникова, М. Гамалії та Г. Вайндраха, які організували 1886 першу в Росії бактеріол. станцію в Одесі (нині Укр. протичум. НДІ). І. Мечников ви­вчав Е., патогенез та профілактику сказу, холери, поворот. тифу, сифілісу, дизентерії, туберкульозу, заклав основи вче­н­ня про імунітет. М. Гамалія вперше епідеміол. методами довів значе­н­ня корабел. пацюків у роз­по­всюджен­ні чуми. Значна частина його робіт присвяч. Е. сказу, холери, віспи, грипу, про­блемам заг. інсектології, зокрема значен­ню прихованих форм збудників у роз­витку інфекції. Серед ін. ві­домих епідеміологів — С. Щастний, А. Целух, Г. Скрипченко, К. Васильєв, М. Нещадименко, І. Моргунов, Ю. Волянський, А. Зарицький, В. Васильєва, Е. Федоров, А. Гураль, В. Марієвський, Д. Фомін, В. Фролов, О. Сохін, С. Гришин, В. Алексєєнко, М. Колесников, А. Щербинська, Л. Чудна, В. Оксіюк, В. Мухопад. Про­блеми рикетсіозів та арбовірус. інфекцій ви­вчають спів­роб. Львів. НДІ епідеміології та гігієни. Світ. ви­зна­н­ня здобули праці Г. Мосінга та його школи з Е. й профілактики висип. тифу. І. Вино­град встановив роз­по­всюдженість арбовірусів в Україні, їх тотожність збудникам, поширеним у регіонах Африки. У цій галузі працюють також вчені мед. ВНЗів, Нац. (Київ), Харків. мед. академій післядиплом. освіти.

Перед епідеміол. наукою 21 ст. по­стали про­блеми подола­н­ня негатив. впливу інфекц. хвороб на здоровʼя та генет. фонд макро- і мікропопуляцій населе­н­ня, виріше­н­ня яких ускладнені причинами соц.-біол. характеру, що прямо чи опосередковано впливають на епідем. процес, від­кри­т­тям нових видів збудників і форм інфекцій (пріони); об­ґрунтува­н­ня молекулярно-генет. основ епідем. процесу.

Літ.: Громашевский Л. В. Общая эпидемиология. Москва, 1939; Самойлович Д. С. Из­бран­ные прои­зведения. Вып. 1–2. Москва, 1949; Мечников И. И. Академическое со­брание сочинений. Т. 1–16. Москва, 1950–64; Гамалея Н. Ф. Со­брание сочинений. Т. 1–6. Москва, 1951; Заболотный Д. К. Из­бран­ные труды. Т. 1–2. К., 1956–57; Соловьев М. Н. О единстве организма, микроба и условий внешней среды в развитии инфекций // Теор. и практ. вопр. микробиологии и эпидемиологии. К., 1968; Вино­град И. А. Эпидемиологическое значение кровососущих комаров. К., 1977; Фролов А. Ф. Персистенция вирусов (механизмы и клинико-эпидемиологические аспекты). В., 1995; Пита­н­ня удосконале­н­ня епідеміологічного на­гляду за гострими вʼялими паралічами у звʼязку з під­готовкою до сертифікації України як території, вільної від поліомієліту. Т., 1999; Васильєва В. Л., Зарицький А. М., Кулініченко В. Л. Сучасні тенденції роз­витку епідеміології // Про­блеми епідеміології, діагностики, клініки, лікува­н­ня та профілактики інфекц. хвороб. К., 2002; Фролов А. Ф. Молекулярная эпидемиология — неотъемлемая часть эпидемиологии инфекцион­ных болезней // Журн. АМНУ. 2005. Т. 11, № 3; Задорожна В. І. Вче­н­ня Л. В. Громашевського про ліквідацію інфекційних хвороб у світлі сьогоде­н­ня // Мат. наук.-практ. конф. «Вче­н­ня Л. В. Громашевського на сучас. етапі епідем. процесу: до 120-річчя від дня народж.». К., 2007.

А. Ф. Фролов

Завантажити статтю