ЕТИМОЛО́ГІЯ (грец. ἔτυμολογία, від ἔτυμον — істина і …логія) — 1) походже­н­ня та історія слова чи морфеми; 2) роз­діл мовознавства, що ви­вчає походже­н­ня й еволюцію слів та морфем. Словниковий склад мов по­стійно еволюціонує; поряд із виникне­н­ням одних слів та виходом з ужитку інших ті слова, що залишаються в мові, з часом змінюють значе­н­ня, звуча­н­ня та внутрішню будову, що пояснюється від­сутністю природного звʼязку між значе­н­ням і звуковою формою слова. За допомогою порівняльно-історичного методу досліджують виникне­н­ня та роз­виток мов, котрі походять від певної спільної для них до­історичної прамови того чи іншого ступеня генетичної спільності, хронологічної від­даленості (на­приклад, прасловʼянська мова, індоєвропейська прамова). 

Одне із зав­дань етимології — рекон­струкція прамовної лексичної системи, а також звукової форми, словотвірної будови і смислових рис лексичних складників цієї системи: прасловʼянське *ablъko від­новлюють як етимологічне під­ґрунтя українського яблуко, російського яблоко, польського jabłko, сербського jабуко та інших його від­повід­ників у словʼянських мовах. У випадку етимологізува­н­ня запозичень, тобто слів, які не належать до питомої лексики, джерело їхнього походже­н­ня встановлюють шляхом ототожне­н­ня з від­повід­ними словами певної спорідненої чи неспорідненої мов (на­приклад, українське блюдо та його від­повід­ники в інших словʼянських мовах зводять до прасловʼянського *bljudo, що роз­глядають як запозиче­н­ня з готської). 

Основні різновиди етимологічних досліджень: 

  1. ви­вче­н­ня генези та історичного роз­витку окремо взятих слів; 
  2. ви­вче­н­ня походже­н­ня та еволюції груп слів, належних до певної логіко-тематичної категорії; 
  3. ви­вче­н­ня виникне­н­ня та роз­витку генетичних угруповань слів (історико-етимологічні гнізда), обʼ­єд­наних довкола спільного для них прамовного кореня; у межах цього під­ходу виділяють дослідже­н­ня груп історико-етимологічних гнізд лексики із семантично спорідненими коренями. 

Пріоритет у роз­робці двох остан­ніх під­ходів належить українським мово­знавцям Л. Булаховському та О. Мельничуку. Окремий напрям етимологічних студій — дослідже­н­ня генези власних назв, топонімів та антропонімів (в Україні пред­ставлений роз­відками А. Білецького, П. Чучки, О. Стрижака та ін.). Спеціальна форма реалізації мас­штабних етимологічних досліджень, ре­презентації їх результатів — етимологічні словники, обʼєктом висвітле­н­ня в яких ви­ступає лексика окремо взятої мови. Ві­домості, отримані шляхом етимологічного аналізу, мають не лише суто лінгвістичне значе­н­ня, а становлять інтерес у плані звʼязків між історією мови та історією її носіїв, від­ображе­н­ня в мові їхньої матеріальної і духовної культур; мовні свідче­н­ня є важливим, інколи єдиним до­ступним матеріалом для рекон­струкції до­історичних реалій. 

Витоки етимології — в античній Греції (діалог «Кратил» Платона); за­провадже­н­ня терміна «етимологія» приписують стоїкам. Наукова етимологія виникла разом із порівняльно-історичним мово­знавством у першій половині 19 ст. (об­ґрунтува­н­ня теоретико-методологічних засад етимології як науки за­пропонував А.-Ф. Потт). Сучасний етап роз­витку словʼянських етимологічних студій повʼязаний із виникне­н­ням поліхронічної лексикології словʼянських мов, від­значається особливою увагою до рекон­струкції смислової природи слів прамови та їхньої словотвірної структури, а також створе­н­ням етимологічних словників нового поколі­н­ня, зав­да­н­ням яких є цілісна рекон­струкція, по­глиблена етимологічна характеристика лексико-семантичної та словотвірної систем прасловʼянської мови («Этимологический словарь славянских языков. Прасловянский лексический фонд», Москва, 1974–2005, випуск 1–32; «Słownik prasłowiański», Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk, 1974).

В українському мово­знавстві етимологічні студії пред­ставлені дослідже­н­нями О. Потебні, Л. Булаховського, Я.-Б. Рудницького, І. Огієнка (див. Іларіон), О. Мельничука, А. Білецького, В. Скляренка, О. Ткаченка, Т. Лукінової, Г. Пів­торака, В. Німчука, О. Стрижака, І. Желєзняк, В. Шульгача, П. Чучки, Є. Отіна та ін. В Ін­ституті мово­знавства НАНУ (Київ) створено «Етимологічний словник української мови» (головний редактор О. Мельничук; у 7-ми томах, Київ, 1982–2006 ви­йшло 5 томів), ви­знаний у світовій лінгвістиці найкращим серед етимологічних словників окремих словʼянських мов; під керівництвом В. Лучика укладають «Етимологічний словник суфіксів української мови». Серед етимологічних словників української лексики — «An Etymological Dictionary of the Ukrainian Language» (Winnipeg; Ottawa, 1972, том 1; 1982, том 2; укладений Я.-Б. Рудницьким), «Етимологічно-семантичний словник української мови» І. Огієнка (А–Л; Він­ніпеґ, 1979–82, томи 1–2), «Етимологічний словник літописних гео­графічних назв Пів­ден­ної Русі» (від­повід­альний редактор О. Стрижак; Київ, 1985), «Прі­звища закарпатських українців: Історико-етимологічний словник» П. Чучки (Львів, 2005).