Жук Андрій Ілліч

ЖУК Андрій Ілліч (псевд. і крипт.: А. Андрієнко, А. Ільченко, А. Вовчанський, А. Ж., А. Б. та ін.; 01(13). 07. 1880, с. Вовчок, нині с. Вовчик Лубен. р-ну Полтав. обл. — 03. 09. 1968, Відень) — громадсько-політичний і кооперативний діяч, публіцист. Чоловік Г. Жук. Походив зі старовин. козац. роду. Дійсний член НТШ (1961). Закін. 3-річну парафіял. школу, надалі займався самоосвітою. Працював писарем, від 1898 — канцелярист Лубен. повіт. земської управи. Під впливом С. Андрієвського, В. Шемета, В. Леонтовича, родини Яновських активно включився в укр. рух, був чл. лубен. нелегал. укр. гуртка, яким керували М. Порш і О. Кірст (1900–01 став первин. організацією РУПу). 1901 вмістив першу хронікал. публікацію у «ЛНВ». У тому ж році отримав посаду в статист. бюро Полтав. губ., яке очолював О. Русов, однак незабаром переїхав у містечко Білопілля (нині місто Сум. обл.), де за протекцією В. Леонтовича працював урядовцем на залізнич. станції. Як політично неблагонадійний призваний до війська, однак 1902 у зв’язку з хворобою комісований. 1903 переїхав до Харкова, намагався створити гурток РУПу серед співроб. залізниці, поширював нелегал. літературу. Був заарешт., у жовтні 1904 амністований. Взяв участь у рев. подіях 1905–07 як сільс. агітатор разом з одним із засн. РУПу Д. Антоновичем. 1906 вдруге заарешт. і ув’язнений у Лук’янів. тюрмі в Києві. 1907 разом із чл. ЦК УСДРП В. Винниченком і В. Степанківським вийшов із тюрми під грош. заставу родини Юркевичів, а невдовзі нелегально перейшов кордон із Австро-Угорщиною. 1907–14 мешкав у Львові, працював ред. період. вид. Ревізій. союзу укр. кооперації. Поділяв погляди тієї частини рупівців, які вирішення нац. питання пов’язували зі здійсненням соц. перетворень. Від 1906 — чл. ЦК УСДРП, підтримав політ. лінію М. Порша, який намагався не розривати стосунків УСДРП з РСДРП. Співроб. парт. пресових органів «Гасло» та «Селянин» (1902–03), що виходили в Чернівцях і Львові, «Вільна Україна» (С.-Петербург, 1906), «Слово» (Київ, 1906–07), «Соціал-демократ» (Полтава, 1907), «Боротьба» (1906). У Львові співпрацював із с.-д. вид. «Земля і воля» (1908), був головою Закордон. групи УСДРП Наддніпрянщини (1908–11), співред. парт. часопису «Праця» (1909–10) й одночасно ред. друк. органів Ревізій. союзу укр. кооперації — ж. «Економіст» і «Самопоміч» (1909–14). У 1909 на просвітньо-екон. конгресі товариства «Просвіта» виступив із програм. рефератом про значення кооперації у визв. змаганнях українського народу. Член управи т-в «Просвіта» та «Сільський господар» (1910–14), співпрацював з їхніми друк. органами «Письмо з “Просвіти”» та «Господарський часопис», також дописував до «Діла» й «Ради». Від 1909 почав підтримувати «ревізіоніст.» течію в УСДРП, ініціював заг.-парт. дискусію про висунення на чільне місце в програмі нац. питання, пошуки союзників у таборі націонал-демократії, пропагував ідею укр. держ. незалежності. 1911 разом зі своїми прихильниками В. Дорошенком, В. Степанківським та О. Назаріївим виключений з УСДРП її лідерами Л. Юркевичем, М. Поршем і В. Винниченком. Відтоді вважав себе продовжувачем надкласових традицій РУПу. Організував нараду наддніпрян. емігрантів, на якій створ. групу «Вільна Україна», що ставила своїм завданням пропаганду ідеї незалеж. України. 1912 заснував Укр. інформ. комітет, на основі якого з поч. 1-ї світової війни утворений Союз визволення України. Став секр. і фактич. його керманичем, хоча офіційно був лише чл. проводу, співред. вид. і період. органу — «Вісника Союзу визволення України». Докладав зусиль, щоб громадськість не вважала союз креатурою держ. органів безпеки Австро-Угорщини й Німеччини. Багато зробив для формування з укр. полонених синьожупан. й сірожупан. дивізій. 1914 переїхав до Відня. Член Гол. укр. ради (1914–15), Заг. укр. ради від Наддніпрян. України (1915–16), Центр. управи УСС (1915–20). Перебував на дипломат. службі в посольстві Української Держави у Відні. На запрошення посла В. Липинського займався справами укр. військовиків — колиш. полонених рос. армії. 1919 признач. радником МЗС УНР, у тому ж році виконував обов’язки секр. двох нарад голів дипломат. представництв УНР–ЗУНР за кордоном (Відень, 18–22 червня; м. Карлсбад, 6–14 серп.). Наприкінці 1919 увійшов до Укр. нар. партії, що дотримувалася монарх. поглядів. На знак незгоди з політикою С. Петлюри щодо укладання союзниц. угоди з Польщею 1920 пішов у відставку. Деякий час працював референтом диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича, на поч. 1920-х рр. співпрацював із Закордон. центром ЗУНР у Відні. Друкувався у його прес. органах — «Український прапор» (Відень; Берлін, 1920–29) й «Рада» (Львів), дописував до укр. часописів США й Канади. Співзасн. Всеукр. нац. ради, до якої увійшли партії, опозиційно налаштовані до С. Петлюри. Належав до тієї її частини, яка вважала, що відбудова незалеж. України повинна розпочатися з побудови самост. України у межах Галичини. Був співроб. органу партії хліборобів-демократів «Нове слово» (м. Зальцведель). 1922 заснував Комітет оборони зх.-укр. земель, на сторінках ж. «Визволення» (1923) пропагував ідею галицько-волин. держави. Після 1923 перейшов на радянофіл. позиції, сподіваючись на побудову самост. України націонал-комуністами. 1930 відійшов від актив. політики, повернувся до Львова й обійняв посаду кер. статист. відділу Ревізій. союзу укр. кооперації, що об’єднував понад 3 тис. кооперативів. Співпрацював у період. органах союзу: «Господарсько-кооперативний часопис», «Кооперативна республіка», «Календарець кооператора». Ред. «Кредитової кооперації» (орган Центробанку в Львові), чл. Товариства укр. кооператорів, що мало стати ідеол. осередком укр. кооп. руху. Спогади й історико-політол. статті у 1930-і рр. друкував у львів. кооп. календарі-альманасі «Дніпро». 1940 таємно перейшов рад.-нім. кордон й оселився на старій віден. квартирі. Актив. діяч укр. віден. громади, її організацій. Друкувався у суспільно-політ. періодиці Європи, США й Канади: «Українському віснику» (Берлін), «Краківських вістях» (у часи 2-ї світової війни), «Вільній Україні», «Українському самостійнику» та «Сучасності». Останні роки життя присвятив дослідж. історії укр. рев. руху поч. 20 ст. Багато його ненадрук. праць про суспільно-політ. життя на Лубенщині кін. 19 — поч. 20 ст., нариси (про діячів укр. руху — В. Доманицького, В. Дорошенка, А. Лівицького, Л. Когута, Ю. Колларда, В. Сімовича, Ю. Сірого та багатьох ін., уривки спогадів, щоденник за 60 р., листування з укр. есдеками й В. Липинським) складають особистий архів. фонд Ж., що зберігається у Канад. нац. архіві в Оттаві.

Рекомендована література

1. Витанович І. Андрій Жук (Ільченко), кооператор-громадянин. Л., 1938;
   Google Scholar Internet
2. O. Andriewska. The polities of national identity: Ukrainian Question in Russia, 1904–1912. Harvard, 1991;
   Google Scholar Internet
3. Жук Ю. Спогади про батька // ПЧ. 1994. Ч. 4;
   Google Scholar Internet
4. Сніцарчук Л. Жук Андрій // Укр. журналістика в іменах. Л., 1996. Вип. 3;
   Google Scholar Internet
5. Патер І., Пастушенко Р. Андрій Жук (1880–1968) // Укр. кооператори: Істор. нариси. Кн. 1. Л., 1999;
   Google Scholar Internet
6. Срібняк І. Полонені українці в Австро-Угорщині та Німеччині (1914–1920). К., 1999;
   Google Scholar Internet
7. Срібняк І., Соловйова В. Українські військово-санітарні місії в Німеччині та Австро-Угорщині (1918–1920). К., 2000;
   Google Scholar Internet
8. Осташко Т. А. Жук в добі національно-визвольних змагань // Молода нація. 2002. № 3(24); Гирич І. У тіні В. Липинського (А. Жук як політичний мислитель й дослідник історії визвольного руху) // Там само;
   Google Scholar Internet
9. Його ж. «Федераліст» очима «самостійника» (до історії написання статті А. Жука «М. Грушевський та СВУ») // Там само;
   Google Scholar Internet
10. Ясь О. А. Жук у світлі сучасної української історіографії // Там само.
    Google Scholar Internet

Завантажити статтю