Ектогенез

ЕКТОГЕНЕ́З (від грец. ἐϰτός — поза, зовні та …генез) — концепція в еволюційному вчен­ні, що роз­глядає процес еволюції як без­посередній результат дії зміни зовнішніх умов на організми, тобто історичний роз­виток органічного світу під впливом екзоген­них чин­ників. Прихильники концепції вважають, що організми здатні доцільно реагувати на ці зміни, а набуті таким шляхом адаптивні при­стосува­н­ня (властивості) пере­даються нащадкам. При цьому вони не враховують, що зміни фенотипів організмів, які виникають протягом їхнього життя як реакція на мінливість зовн. умов (т. зв. модифікації), не можуть бути зафіксовані в генотипі особин, а отже, в генофонді популяції (виду). Такі зміни залежать від норми реакції особин з різними генотипами і самі собою не успадковуються. Ектогенетиками були еволюціоністи додарвінов. періоду. У вчен­ні Ж.-Б. Ламарка Е. механічно обʼ­єд­нано з протилеж. концепцією — автогенезом. Нині прихильники Е. — неоламаркісти — при­ймають, як правило, тільки одну з цих двох концепцій.

За сучас. уявле­н­нями, еволюція охоплює біо­системи різних рівнів організації в їхній взаємодії з навколиш. середовищем. Нині роз­різняють мікро-, макроеволюцію та еволюцію екосистем, тому синтет. теорія еволюції (т. зв. неодарвінізм), яка зводить процес еволюції до мікроеволюц. пере­творень, не може слугувати універсал. теорією істор. роз­витку орган. світу. У звʼязку з цим остан­нім часом стверджується думка про значну роль екзоген. складової в еволюції. Це стосується перш за все нерівномірності еволюц. процесу, коли періоди плавного (когерент.) філогенезу змінюють бурхливі короткотермінові еволюц. пере­творе­н­ня (некогерент. філогенез) внаслідок біо­ценотич. криз, зумовлених різкими змінами клімат. умов. За гіпотезою В. Красилова, в стабіл. умовах від­бувається когерентна еволюція — триває спеціалізація видів, високополіморфні видові системи роз­падаються на дрібні види, слабоспеціаліз. види (піонери, r-стратеги) витісняються на периферію, зро­ста­н­ня різноманітності екол. угруповань веде до най­ефективнішого викори­ста­н­ня ресурсів. Значні еволюц. пере­творе­н­ня при цьому мало­ймовірні. При де­стабілізації умов середовища від­бувається некогерент. роз­виток — різноманітність і рівень спеціалізації, досягнуті в стабіл. період, виявляються надлишковими, структура біо­ценозів спрощується, зайві види, характерні насамперед для клімакс. угруповань, вимирають (від­бувається т. зв. зня­т­тя клімакс. стадії), внутр. різномані­т­тя видів, що залишилися, зро­стає (виникають високополіморфні видові системи), неспеціаліз. види (піонери, r-стратеги) ві­ді­грають провід­ну роль. Швидкість еволюції при цьому різко зро­стає. Ця гіпотеза спів­звучна з теорією пере­ривчастої рівноваги Н. Елдриджа та С. Ґоулда, квант. еволюцією Дж. Сім­псона та ін.

Отже, сучас. етап роз­витку еволюц. теорії потребує певного синтезу. Нова теорія має ґрунтуватися на концепціях, що роз­глядають еволюц. процес на екосистем. рівні, включаючи мікро- та макроеволюц. пере­творе­н­ня (див. також Дарвінізм, Добір природний).

Завантажити статтю