Елегія
ЕЛЕ́ГІЯ — жанр вокальної або інструментальної мініатюри. Е. — невелика за розмірами пʼєса переважно сумного характеру, повʼяз. з мотивами самотності, страждань, нерозділеного кохання тощо, для якої характерні мінор. лад, вагома роль мелодії, повільний темп. Як самост. муз. жанр Е. сформувалася у 17 ст. («Пасторальна елегія на смерть Дж. Плейфорда» Г. Перселла, 1687). У 19 ст. зʼявилися інструм. Е. (Ф. Бузоні, Е. Ґріґ, Ф. Ліст, С. Рахманінов, М. Реґер). В укр. музиці жанр Е. започаткував М. Лисенко («Туга» для фортепіано, 1901). Згодом створ. Е. для фортепіано (Я. Степовий, 1906–07; В. Губа, 1960; І. Мартон, 1973), для скрипки і фортепіано (В. Годзяцький, 1957). Нетрадиц. трактування жанру Е. спостерігається у С. Людкевича («Е. Тема з варіаціями», 1917) і В. Сильвестрова («Е.», 1967; напис. в техніці додекафонії, елегійне відбивається через споглядальність образу).
Серед ін. творів — Е. для хору та симф. оркестру (Є. Станкович), симф. оркестру (Р. Верещагін, Л. Грабовський, Ю. Грицун, М. Ластовецький, Г. Любомирський, А. Солтис, Т. Хмельницька), скрипки з оркестром (Ю. Щуровський), віолончелі з оркестром (В. Сокальський), камер. оркестру (В. Єфремов), струн. оркестру (Д. Ахшарумов, Г. Глазачов, Є. Станкович, О. Теплицький), ансамблю скрипалів (В. Сапєлкін), камер. ансамблів (О. Щетинський), валторни і струн. квартету (Г. Цицалюк), струн. квартету (Є. Станкович), фортепіан. тріо (О. Залеський), фортепіано (Б. Брилін, О. Гомельський, Л. Кузьменко, О. Опанасюк, Я. Степовий, І. Щербаков), скрипки (С. Жданов, І. Левицький, М. Лисенко), альта (В. Польовий), віолончелі (Р. Верещагін, К. Кукловський, М. Лисенко, Л. Лісовський, В. Павенський, Н. Шульман), домри (О. Некрасов), хору а капела (І. Мартон, В. Рунчак, В. Сильвестров, В. Шаповаленко), голосу (Л. Кузьменко, П. Печеніга-Углицький).
