Жертви війни

Визначення і загальна характеристика

ЖЕ́РТВИ ВІЙНИ́  — особи, які загинули або по­страждали під час і внаслідок воєн­них дій, їхнього прямого чи опосередкованого впливу. Поня­т­тя «Ж. в.» у сучас. між­нар. праві обʼ­єд­нує категорії людей, які під­падають під дію спец. угод, що об­умовлюють їхні статус і права: цивіл. насел. на тер., де йдуть воєн­ні дії; військовополонені (зокрема пов­станці й іноз. добровольці, але не терористи і на­йманці); поранені та хворі; потерпілі від ката­строф на морі під час бо­йових дій; інтерновані та ін. При цьому правові норми щодо Ж. в. поширюються на збройні конфлікти як між­нар., так і неміжнар. характеру.

Їхній правовий статус регламентов. створеними на основі досвіду 2-ї світової війни Женев. конвенціями про захист Ж. в. (під­писані 12 серпня 1949, набрали чин­ності 21 жовтня 1950). Вони містять чотири універсал. між­нар. договори: Конвенцію про поліпше­н­ня долі поранених і хворих в діючих арміях (зобовʼязує її учасників забирати з поля бою та надавати допомогу пораненим і хворим воякам су­противника, причому будь-яка дис­кримінація з причин статі, раси, національності, політ. пере­конань або релігії заборонена; усі поранені та хворі повин­ні бути зареєстровані, а дані про них пові­домлені тій державі, на боці якої вони воювали; напад на мед. установи, сан. персонал і транс­порт для пере­везе­н­ня поранених, хворих і сан. майна заборонений); Конвенцію про поліпше­н­ня долі поранених та хворих зі складу ЗС на морі й осіб, що потерпіли в корабел. аваріях (встановлює правила поводже­н­ня з пораненими та хворими під час мор. війни, аналогічні правилам, перед­баченим Конвенцією про поліпше­н­ня долі поранених і хворих в діючих арміях); Конвенцію про поводже­н­ня з військовополоненими (встановлює правила стосовно них, якими повин­ні керуватися воюючі сторони); Конвенцію про захист цивіл. насел. під час війни (перед­бачає гуман­не поводже­н­ня з насел., яке пере­буває на окупов. тер., і захищає його права). 8 червня 1977 до Женев. конвенцій під егідою Між­нар. комітету Червоного Хреста долучені два додатк. протоколи: перший стосується захисту жертв між­нар. зброй. конфліктів, другий — захисту жертв зброй. конфліктів неміжнар. характеру; 8 грудня 2005 — третій, про введе­н­ня додатк. емблеми для тих, хто опікується пораненими, хворими та по­страждалими (від­тоді ця емблема існує не тільки у ви­гляді червоного хреста, а й червоного пів­місяця). Загалом Женев. конвенції є роз­витком між­нар.-правових норм про захист Ж. в., раніше закріплених у Гаазьких конвенціях про закони та звичаї війни 1899 і 1907 й конвенціях, під­писаних у Женеві 1864, 1906 і 1929. Вони закріпили осн. принцип сучас. між­нар. права: війни ведуть проти ЗС су­противника, а військ. дії проти цивіл. насел., хворих, поранених, військовополонених заборонені. Сер­йоз. поруше­н­ням Женев. конвенцій є навмисне вбивство поранених, хворих, військовополонених і цивіл. насел., тортури та негуман­не поводже­н­ня з ними, включаючи мед.-біол. екс­перименти, завдава­н­ня шкоди здоровʼю, примуше­н­ня військовополонених до служби в армії су­противника, взя­т­тя заручників тощо. Осіб, вин­них у поруше­н­нях Женев. конвенцій, вважають військ. злочинцями і притягають до кримінал. від­повід­альності. Женев. конвенції за­стосовують у випадку оголошеної війни або будь-якого зброй. конфлікту, навіть якщо одна з воюючих сторін не ви­знає стану війни, і у випадку окупації певної тер., навіть якщо ця окупація не зу­стрічає зброй. опору. Держава-учасниця Женев. конвенцій зобовʼязана дотримуватися їхніх положень, якщо її противник, що не бере участь у конвенціях, де-факто у своїх діях також буде їх дотримуватися (положе­н­ня обовʼязкові й для нейтрал. країн). Женев. конвенції перед­бачають обовʼязок держав-учасниць роз­шукувати і карати осіб, які скоїли або наказали вчинити будь-які дії, що порушують положе­н­ня цих конвенцій (такі особи під­лягають суду країни, на тер. якої вони вчинили злочини, або суду будь-якої країни-учасниці Женев. конвенцій, якщо вона має докази їхньої вини); регламентують порядок роз­слідува­н­ня заяв про поруше­н­ня і покладають на держави-учасниці зобовʼяза­н­ня прийняти закони, що перед­бачають ефективне кримінал. покара­н­ня вин­них. До Женев. конвенцій при­єд­налися понад 190 держав (майже всі країни світу).

У широкому ро­зумін­ні до Ж. в., окрім загиблих, поранених, депортованих та інтернованих, від­носять біженців та еваку­йованих, а іноді враховують і непрямі демогр. втрати (ненароджених у результаті впливу воєн. часу на демо­графію). Практично все насел. укр. тер. періоду 2-ї світової війни можна від­нести до Ж. в. Воно або потрапило у зони нім., угор. і румун. окупації; або полишило межі УРСР як еваку­йовані чи біженці (3,5 млн — на Сх., 1 млн — на Зх.); або вступило до складу різних армій і військ. формувань (рад., нім., польс., чехословац. армій, УПА, УНА, Укр. нар. рев. армії), де за роки воєн. дій майже всі вояки були поранені, вражені хворобами, про­йшли через полон; або потрапило до концтаборів (рад. і нім.) чи виявилося силоміць депортованим. Таким чином, Ж. в. стало майже все насел., окрім поодиноких вояків, яким пощастило пройти всю війну без поранень, і не­знач. кількості пред­ставників вищої та середньої парт. номенклатури, пере­веденої на тилову роботу. Значно складніше пита­н­ня встановле­н­ня кількості загиблих українців під час 2-ї світової війни. Рад. статистика вела такий облік, хоча й неточний та неповний, від 22 червня 1941 до 9 травня 1945, тоді як потрібно вести його від 1 вересня 1939, коли 200 тис. українців у складі польс. армії почали бо­йові дії з нацист. військами, до 2 вересня 1945, коли був під­писаний акт про капітуляцію Японії. За різними оцінками, прямі людські втрати українців внаслідок 2-ї світової війни становлять 8–10 млн (інколи називають 12 млн), а демогр. втрати (заг. зменше­н­ня насел. УРСР тільки від 1 січня 1941 до 1 січня 1945) — 13,6 млн осіб. Однак якщо вести облік повних демогр. втрат за 2-у світову війну, до цієї кількості потрібно додати й сотні тисяч депортованих, від­правлених до ГУЛАГу. Станом на 2009 найточніші ві­домості про кількість загиблих зібрав авторський колектив «Книги памʼяті України», який створив картотеки обліково-архів. даних майже на 5 млн полеглих під час бо­йових дій і зафіксував ще 1 млн імен загиблих, на яких немає детал. даних, але оприлюднену цифру й досі не можна вважати остаточною. На від­міну від рад. статистики, автори цієї праці ви­йшли за межі ідеол. упереджень і врахували не лише загиблих бійців рад. армії та рад. партизан, а й учасників нац.-визв. боротьби 1940-х — поч. 1950-х рр., хоча заг. втрати ОУН–УПА донині остаточно не ви­значені. За мін. оцінками ОУН втратила 8–10 тис., за макс. — 18–20 тис. осіб, УПА — бл. 57 тис. осіб. Згідно з матеріалами від­критих нині архівів НКВС від лютого 1944 до січня 1946 проведено 38 773 чекіст.-військ. операції, під час яких вбито 110 785 чл. націоналіст. під­пі­л­ля та вояків УПА, заарешт. 8370 учасників ОУН і 15 969 актив. пов­станців (50 058 осіб при­йшли повинитися до органів НКВС). У ході ре­пресій та бо­йових дій проти нац.-визв. руху в Зх. Україні загинуло понад 25 тис. рад. військовослужбовців, серед яких були й українці. Поза увагою не можна залишати й тих українців, які загинули у складі вермахту, СС, допоміж. під­роз­ділів, охорон. і поліц. частин та ін. (достовірно ві­домо про 16 тис. загиблих зі складу дивізії «Галичина», Рос. визв. армії, Укр. визв. війська). Від­повід­но до «Книги памʼяті України» число втрат українців у рад. армії на­ближається до заг. числа мобілізованих (бл. 6–7 млн). Одна з гол. причин цього полягає у тому, що мобілізованих 1943–44 на звільнених від нацистів тер. УРСР, яким не видавали навіть обмундирува­н­ня і штат. зброї, ставили на облік після перших боїв, у яких більшість з них гинула.

Літ.: Кульчицький С. Демо­графічні втрати України в ХХ століт­ті // ДТ. 2004. № 39(514).

С. І. Грабовський

Завантажити статтю