Душа

Визначення і загальна характеристика

ДУША́ (грец. ψυχή, лат. anima) — фундаментальне поня­т­тя, що виражає індивідуальну своєрідність внутрішнього світу людини, здатність до пере­жива­н­ня та спів­пережива­н­ня. Пред­ставлена у різних культурах, релігіях, філос. уче­н­нях широким спектром значень: як універсал. жит­тєве начало; вітал. сила, присутня у кожній живій істоті; нематеріал. без­смертна суб­станція, яка надає цілісності та без­перервності існуван­ню; субстрат усіх сві­домих і несві­домих псих. процесів. У більшості філос. та реліг. систем Д. проти­ставляють як тілу, так і духу. Якщо дух роз­глядають як джерело креатив. і рац.-пі­знав. можливостей людини, рух до транс­цендентного, то Д. — джерело морал.-комунікат. можливостей, спрямованість до іманентного, ближнього. У багатьох філос. культурах Д. ототожнюють із серцем, особливо яскраво цю тенденцію виражено в укр. філос. думці (Г. Сковорода, П. Юркевич). Перші уявле­н­ня про Д. сформовані в межах анімізму, осере­д­дям якого є ідея про одушевленість усіх явищ світу. Місце­знаходже­н­ня Д. людини повʼязували з частинами тіла, що асоціювалися з його жит­тєвою силою (серце, голова, печінка, шлунок та ін.), спів­від­носили з кістками й кровʼю (звідси символіка крові, її роль у жертво­принесен­ні), диха­н­ням, ототожнювали з тінню, від­ображе­н­ням у дзеркалі тощо. Вважали, що на Д. можна впливати через магію; хворобу, смерть часто ро­зуміли як викраде­н­ня Д. чаклуном. Д., яка залишила тіло (уві сні, під час трансу, після смерті), могла ставати димом, птахом, комахою, мишею та ін. Поширені уявле­н­ня про існува­н­ня в людини кількох Д. (так, в алтайців Д. роз­різняли: кут — жит­тєва сила, викраде­н­ня якої призводить до смерті; тин — диха­н­ня; сюр — двійник, привид людини; кьормьос — Д. померлого). Д. мертвих виділяли в особливу категорію, уявле­н­ня про них зумовлені культом предків. На цій основі роз­винули вче­н­ня про метемпсихоз, згідно з яким Д. після смерті може пере­селятися в нові тіла, причому як у людські, так і в тіла ін. живих істот. В індій. філософії роз­різняють уявле­н­ня про Д. тілесну й вільну. Д. описують то як своєрід. тонкий зліпок людини, який залишає тіло уві сні; то як жит­тєвий принцип (джива), жит­тєва енергія (прана), тонка суб­станція, яка оживляє тіло при народжен­ні та регулює його діяльність. Покидаючи тіло, Д. разом із димом вогнища йде на небо шляхом предків (пітріяна), щоб після пере­творень повернутися до земного існува­н­ня (для тих, хто просто виконував ведій. обряди) або шляхом богів (деваяна) — у світ Брахмана і більше не пере­роджується (для тих, хто осягнув істину). Врешті, Д. — це і не­змін. вищий принцип (Атман, Пуруша), тотожний Брахману. У філос. школах Індії Д. роз­глядали у двох пер­спективах: «пере­родже­н­ня» (сансара) — як джерело діяльності й пі­зна­н­ня та як субʼєкт морал. воздая­н­ня; у пер­спективі «звільне­н­ня» (мокша, нірвана) як абсолют. субʼєкт, чиста спо­глядал. сві­домість. Індій. філософи обговорювали існува­н­ня Д. після смерті, роз­мір Д., можливість доведе­н­ня її існува­н­ня. У найбільш роз­горнутій формі ідея метемпсихозу властива індуїзму, мала прибічників і в античності (Піфагор, Платон, Вергілій, не­оплатоніки). В антич. філософії Д. ви­ступала у різноманіт. контекс­тах. Рання антична натурфілософія виходила з ідеї тотал. одушевленості космосу, ототожнюючи живе та суще (гілозоїзм). Для Аристотеля Д. — активне начало живої істоти, її внутр. оформленість. У Гомера Д. — і жит­тєва сила, що залишає тіло з остан. подихом; і без­тілес. привид, який після смерті людини існує, по­збавлений памʼяті й сві­домості. Антигомерів. концепція поширилася від 6 ст. до н. е. у піфагоризмі й орфізмі: Д. ро­зуміли як демона — без­смертну істоту божествен. походже­н­ня, а її мандри тілами тварин і рослин — як «покара­н­ня» за первіс. гріх титанів; тіло — «могила» Д., мета правед. життя — як «очище­н­ня» (катарсис) від скверни, спокутува­н­ня вини й поверне­н­ня Д. на небесну прабатьківщину. Водночас Д. памʼятає про попередні інкарнації (Піфагор), ототожнюється з псих. «я». У Геракліта Д. — субстрат феноменів сві­домості й носій морал. якостей; ототожнюється з повітрям. За Платоном, без­смертя та первісна близькість без­тілес. Д. до надчут­тєвого світу уможливлюють пі­зна­н­ня ідей через згадува­н­ня; системат. трактува­н­ня Д. у соц.-етич. плані подав у пр. «Держава». У християн. культурі середньовіч­чя та Від­родже­н­ня Д. пере­буває між тілом та духом. З ін. боку, Д. надають над­звичайного значе­н­ня у спасін­ні людини. Спокушаючи людину, диявол пропонує обміняти на земні блага саме Д. В араб.-мусульман. думці Д. нерідко ототожнювали з духом (рухом). За Кораном, Бог вдихнув Д. у першу людину — Адама; його нащадки отримують Д. в утробі матері через посередництво особливого ангела. Роз­лучена з тілом після смерті Д. возʼ­єд­нається з ним у Судний день. Воскресі­н­ня — поверне­н­ня у божествен. світ тільки Д. У філософії Нового часу екзистенц. тріаду «тіло–Д.–дух» замінено гносеол. парою «матеріальне–ідеальне».

Різниця духу та Д. роз­чиняється в ідеальному як нематеріальному. Р. Декарт ототожнював Д. із ро­зумом у якості кінц. прояву мислячої суб­станції. У нім. класич. філософії, яка по­ставила на 1-й план про­блему субʼєкта пі­зна­н­ня, наявні обидві тенденції. Г. Геґель, міркуючи про без­смертя людини як без­смертя Д., використовував поня­т­тя «Д.» і «дух»: коли мова йде про без­смертя Д., не треба уявляти, що воно тільки пізніше стає дійсним; ця якість властива їй уже в теперішньому; дух є вічним, а отже, він є вічним тепер («Philosophie der Religion» — «Філософія релігії», Берлін, 1832). З ін. боку, у пр. «Wissenschaft der Logik» («Наука логіки», Нюрнберґ, 1812) — досить чітке роз­діле­н­ня Д. й духу у традиції християн. антропології: дух від­різняється від Д., яка є ніби чимось середнім між тілесністю та духом. Така суперечлива позиція повʼязана з тим, що Г. Геґель, по суті, ототожнював Д. із субʼєктив. духом — рівнем роз­витку духу, за­мкненим у межах індивідуальності. М. Бердяєв роз­ділив поня­т­тя «Д.» та «дух», показуючи укоріненість Д. в емпірич. світі: Д. належить природі, її реальність є реальністю природ. порядку, вона не менш природна, ніж тіло («Философия свободного духа», Париж, 1927). Екзистенціалізм від­мовився від викори­ста­н­ня поня­т­тя «Д.», замінивши її на «екзистенцію»; причина цього — у загносеологізованості категорій «Д.» і «дух» поперед. філос. традиціями, зведе­н­ня їх тільки до пі­знав. властивостей людини. У психол. знан­ні 20 ст. виникла тенденція заміни поня­т­тя «Д.» поня­т­тям «психіка». Водночас у гуманістично та персоналістично орієнтованій психології поня­т­тя «Д.» зберігають, прагнучи прояснити унікал. сенс душі (показовими є роботи Е. Фром­ма). Примат серця у класич. укр. філос. традиції, її кордоцентризм, означає освоє­н­ня перед­усім душев. виміру люд. буття. У сучас. укр. філософії поня­т­тя «Д.» знаходить роз­виток у понят­ті «душевність», яке у межах екзистенц. антропології та метаантропології трактують як здатність до комунікат. від­критості, толерантності, конкретно вираженої любові та спів­чу­т­тя.

Літ.: Русов Ю. О. Душа народу і дух нації. Філадельфія, 1948; Юркевич П. Сердце и его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия // Филос. прои­зведения. Москва, 1990; Фромм Э. Душа человека. Ее способность к добру и злу // Душа человека. Москва, 1992; Психология и философия: Возвращение души. Москва, 2003; Мареева Е. В. Про­блема души в клас­сической и неклас­сической философии. Москва, 2003.

Н. В. Хамітов

Завантажити статтю