Антропологія

АНТРОПОЛО́ГІЯ (від антропо… і …логія) — наука про походже­н­ня й еволюцію людини (антропогенез), утворе­н­ня та пошире­н­ня людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини. Термін за­пропонував Аристотель, маючи на увазі ви­вче­н­ня духов. властивостей людини. Однак у добу середньовіч­чя європ. вчені вживали цей термін і щодо фіз. рис людини. Від­тоді поня­т­тя «А.» набуло ширшого значе­н­ня. Згідно з по­глядом, що склався під впливом франц. просвітителів 18 ст., А. є універс. наукою про людину, вона ви­вчає її біол. історію, матер. і духов. культуру, психологію, мову тощо. Такого під­ходу дотримується багато зх.-європ., амер., а нині й укр. учених, зокрема фахівців, які спеціалізуються в різних напрямах філос. знань. А. — це не одна наук. дисципліна, а широкий комплекс природ. та гуманітар. дисциплін, у межах якого роз­різняють окремі роз­діли: філософську, психологічну, соціальну, фізичну та культурну А., яка охоплює первісну археологію, етно­графію, порівнял.-істор. мово­знавство тощо. Прихильники ін. точки зору, що сформувалася в 2-й пол. 19 ст., роз­глядають А. як науку про мінливість фізичного типу людини у часі та просторі. Вважається, що вона містить три великі роз­діли: антропогенез, расогенез та етногенез. Саме такого під­ходу традиційно дотримувалися укр. вчені. Для висвітле­н­ня власне антропол. про­блематики за­стосовуються антропометр. методи, основу яких складає фіксація роз­мірних, описових та деяких біо­хім. ознак викопних і сучас. людей. Проте інформація, отримана на під­ставі антропометр. даних, виходить за межі власне біол. знань. З огляду на соц. сутність людини можна сказати, що А. за­ймає проміжне становище між біол. та гуманітар. дисциплінами.

Антропол. дослідж. в Україні роз­почалися лише в 2-й пол. 19 ст. Однак ві­домості про фіз. типи насел. окремих істор.-етногр. зон уже містили праці О. Шафонського «Черниговского намесничества топо­графическое описание» (1786) та Д. де ля Фліза «Этно­графическое описание крестьян Киевской губернии...» (1854). Значним внеском в А. було вид. П. Чубинського «Труды этно­графическо-статистической экспедиции в Западно-Рус­ский край» (С.-Петербург, 1872, т. 7), який на основі візуал. спо­стережень ви­окремив у Дні­пров. Прав­обереж­жі три типи: український, галицько-подільський та волинський, спробував ви­значити роль окремих морфол. компонентів (тюрк., пд.-словʼян. та румун.), що, на його думку, вві­йшли до складу українського народу. Поштовхом до роз­витку вітчизн. А. стала діяльність Ф. Вовка — послідовника франц. антропол. школи, який налагодив системат. збір антропометр. даних у регіонах компактного прожива­н­ня великих груп українців. За під­сумками цих дослідж., які охопили бл. 5 тис. осіб, він під­готував роз­діл «Антропологические особен­ности украинского народа» до 2-го тому колективні праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916). Учений ді­йшов висновку про від­носну антропол. однорідність українців, які, на його думку, належать до т. зв. адріатич. (динарської) раси. Антропол. по­гляди Ф. Вовка надовго ви­значили напрями пошуків укр. дослідників. На поч. 20-х рр. один із його учнів — О. Алешо пере­віз із Петро­града до Києва архів та книгозбірню вченого, що налічувала понад 8 тис. томів унікальних ви­дань, числен. антропол. та етногр. колекції. Ці матеріали зосередили в музеї (згодом кабінет) ім. Ф. Вовка при ВУАН. Спів­роб. музею А. Носов, М. Мушкет, В. Ткач систематично проводили антропол. дослідж. При кабінеті діяв гурток-практикум для молодих науковців, де читали лекції і проводили практ. заня­т­тя. Однак на поч. 30-х рр. цей наук. заклад, який продовжував традиції шк. Ф. Вовка, ліквідували, а його кер. М. Рудницького ре­пресували. Ф. Вовка оголосили «укр. бурж. націоналістом», вилучивши його праці з б-к. Ще одним центром антропол. дослідж. у 20-х–1-й пол. 30-х рр. став Харків, де було створено спец. кафедри, кабінети й лабораторії. Широке ви­зна­н­ня отримала діяльність колективу антропологів Харків. ІНО під керівництвом Л. Ніколаєва, який досліджував фіз. роз­виток різних соц. та профес. груп людності Лів­обереж­жя. Водночас харків. антропологи видали кілька наук. збірок, присвяч. гематол. дослідже­н­ням. Упродовж 20-х рр. антропол. центри діяли також в Одесі, Дні­пропетровську. На поч. 30-х рр. їх ліквідовано. Пита­н­ням антропол. складу українського народу присвяч. праці львів. учених І. Раковського, Р. Єндика. Загалом упродовж 20–30-х рр. вітчизн. А. набула певного роз­витку, однак її подальший по­ступ зупинили жорстокі ре­пресії більшов. режиму. На середину 40-х рр. 20 ст. в Україні не залишилося жодного антропол. осередку: частина вчених загинула у сталін. таборах, інші припинили свої дослідж., побоюючись ре­пресій, дехто емігрував на Захід. 1955 Президія АН УРСР створила групу А. у від­ділі етно­графії ІМФЕ АН УРСР, якою керував І. Пі­доплічко. Організація цього наук. осередку сприяла планомір. дослідж. у галузі етніч. А., антропогенезу, фіз. роз­витку дітей і під­літків. 1956 роз­почала діяти Укр. антропол. екс­педиція, спів­роб. якої протягом 8 р. обстежили за антропометр. про­грамою понад 100 етнотеритор. груп України, Росії, Білорусі (загалом більше 7 тис. осіб). Під­сумки цих дослідж. узагальнено у моно­графії В. Дяченка «Антропологічний склад українського народу» (К., 1965), присвяч. заг. характеристиці українців на фоні суміж. етніч. груп. Матеріали екс­педиції й нині залишаються гол. джерелом етніч. А. України. У 2-й пол. 60-х рр. група А. налагодила системат. гематол. обстеже­н­ня, що мали на меті висвітле­н­ня етногенет. про­блематики. Про­грама гематол. дослідж., що охопили понад 10 тис. осіб, перед­бачала ви­значе­н­ня груп крові за різними системами. Це дало змогу окреслити місце українців серед гематол. типів Євразії та виділити в межах України кілька геногеогр. зон: центральноукраїнську, поліську, деснянську, карпатську й пд.-східну. Зі­брані дані узагальнено в моно­графіях Є. Данилової та Р. Старовойтової. Роз­вивалися й ін. напрями етніч. А. — одонтологія та дерматогліфіка, які ви­вчають між­груп. мінливість будови зубів і папіляр. візерунків долонь (С. Сегеда). Систематично на­громаджувано палеоантропол. матеріали, зʼявилися моногр. дослідж. антропол. складу давньої людності України (Г. Зіневич, С. Круц та ін.). Антропологи брали також участь у вирішен­ні зав­дань нар. господарства. Певний час у Київ. університеті діяла лаб. приклад. А. під керівництвом В. Дяченка. Її спів­робітники здійснили масові антропометр. обстеже­н­ня різних вік. і профес. контингентів насел. України. Зі­брані дані викори­стані при роз­роблен­ні стандартів для виробів легкої промисловості. Антропол. про­блематика висвітлювалась у «Матеріалах з антропології України» (1-й випуск ви­йшов у Києві 1956). Після нової хвилі політ. ре­пресій і зміни компарт. керівництва в Україні на поч. 70-х рр. група А. ІМФЕ припинила діяльність, що при­звело до згорта­н­ня дослідж. у галузі етніч. А. українського народу й ліквідації єдиного фахового ви­да­н­ня. 1982 в Ін­ституті археології АН УРСР створено сектор А., гол. напрямом роботи якого є дослідж. у галузі давньої історії України, джерельною базою яким служать краніол. й остеол. колекції (понад 10 тис.) фондів ін­ституту. У цей період зʼявляються дослідже­н­ня Є. Данилової про фіз. риси неандертальців Криму, місце та роль цієї групи палеоантропів у процесі формува­н­ня людини сучас. фіз. типу. Стверджено, що пд. р-ни України входили до зони «сапієнтації», де мав місце по­ступовий пере­хід від мустьєр. до верх­ньопалеоліт. культур. Неоліт. та енеоліт. людності України присвяч. низка робіт І. Потєхіної, які засвідчили антропол. неоднорідність племен дні­про-донец. культури та їхнє пн. походже­н­ня. Антропол. склад племен доби міді — бронзи та ран. заліз. віку роз­глядався у працях С. Круц, І. Потєхіної, К. Шепель, де йшлося про фіз. тип, генетичні взаємини, тривалість життя та шляхи міграцій різних груп давньої людності України. Зʼясовано, що морфол. риси скіф. племен склалися пере­важно на місц. основі. Про­блему походже­н­ня й етніч. історії племен черняхів. культури та давньоукр. людності від­ображено в працях В. Дяченка, С. Сегеди, П. Покаса, в яких стверджено, що фіз. тип без­посеред. предків українців сформувався в результаті складних етногенетичних процесів упродовж остан­ніх тисячоліть за участі кількох морфол. компонентів. Від 2000 антропол. дослідж. поновилися в ІМФЕ. Укр. антропологи спів­працюють із вченими Польщі, Росії, США, Ірландії. Курс А. читається в Київ. університеті, Між­нар. Соломоновому університеті, деяких ін. ВНЗах України, однак жоден із них не готує фахівців-антропологів.

Антропологічний склад українців. Першу чітку схему А. с. у. 1916 за­пропонував Ф. Вовк. Про­аналізувавши варіації антропометр. ознак, він ді­йшов висновку про пере­важа­н­ня серед українців високого зросту, брахікефалії (круглоголовості), темного кольору волос­ся та очей, від­носно вузького облич­чя та досить вузького носа, спинка якого має рівну (пряму) форму. Сукупність цих ознак учений на­звав «українським антропологічним типом», за­уваживши, що від­хиле­н­ня від нього загалом не­значні і спо­стерігаються лише на помежних частинах етніч. територій українського народу. На його думку, українці належать до т. зв. адріатичної (динарської) раси, поширеної пере­важно серед пд. і, частково, зх. словʼян — сербів, хорватів, чехів, словаків. Послідовники антропол. школи Ф. Вовка І. Раковський та С. Руденко, пере­глянувши по­гляди вчителя, ді­йшли висновку, що А. с. у. сформувався в результаті змішува­н­ня «щонайменше шести головних європейських типів», осн. з яких «адріятицький» та альпійський, якому властивий дещо нижчий зріст. Своє баче­н­ня антропол. змін за­пропонував також Р. Єндик, який за спів­від­ноше­н­ням осн. антропол. «первістків» ви­окремив на території України 4 смуги, у трьох із яких, на його думку, пере­важає динарський тип. Ці дослідж. ві­діграли важливу роль у зʼясуван­ні про­блеми А. с. у. Водночас вони мали певні методол. вади. Так, нині наука від­мовилася від типол. концепції раси, згідно з якою вона є суміш­шю певних морфол. компонентів — «первнів», які здебільшого ви­значалися на під­ставі недосконалих методів фіксації ознак. Сучас. методол. вимогам повністю від­повід­ають лише матеріали, зі­брані Укр. антропол. екс­педицією 1956–63. За під­сумками аналізу геогр. роз­поділу антропометр. ознак на теренах України В. Дяченко ви­окремив 5 осн. антропол. обл.: центральноукр. (з волин. та поліс. варіантами), карпатську, нижньодніпр.-прутську, деснянську (валдайську) та ільменсько-дні­провську (див. Схему).

Центральноукр. обл. охоплює Середню Над­дні­прянщину, Поділля, Слобожанщину та деякі ін. регіони, сільс. жителям яких притаман. високий зріст (170 см), брахікефалія (гол. показник у середньому 83,5), від­носно широке облич­чя, пере­важа­н­ня прямої форми носа, досить темний колір очей (кількість світлооких у середньому становить лише 38 %) і волос­ся, темні від­тінки якого властиві майже 50 % оглянутих; серед. роз­виток третин­ного волосяного покриву, тобто бороди та волос­ся на грудях у чоловіків. У деяких регіонах цієї обл., особливо на Лів­обереж­жі, від­чувається вплив давнього ірано-скіфського та сарматського пд.-європеоїд. морфолічного компонента, що виявляється у збільшен­ні темних від­тінків очей та інтенсивнішому роз­виткові третин. волос. покриву. На пд. Київщині, Черкащині, Полтавщині (там, де давньоукр. літописи фіксують поселе­н­ня середньовіч. тюркомов. кочовиків) помітна певна монголоїдна домішка, зокрема збільше­н­ня діаметра вилиць та складки верх­ньої повіки, тенденції до сплюще­н­ня облич­чя й попереч. спинки носа тощо. Проте її вплив не­значний, оскільки наведені морфол. риси фіксуються лише при зі­ставлен­ні з тими популяціями, що за будовою облич­чя вважаються «еталоном» європеоїд. раси. Поліс. варіант центральноукр. обл. охоплює пн. частину Житомирщини та Рівненщини. Характер. рисами зовнішності поліщуків є серед. зріст (167,5–168 см), яскраво виражена брахікефалія (гол. показник — 84), дуже низьке і водночас доволі широке облич­чя з досить масив. надбрівʼям, темні очі й від­носно світле волос­ся. Для них властивий серед. і слабкий роз­виток третин. волос. покриву, пере­важає пряма спинка носа. Волин. варіант пред­ставл. на теренах Волин. обл., пд. Рівненщини та пн. ра­йонів Галичини. Мешканці цих регіонів характеризуються масив. надбрівʼям, знач. нахилом чола, низьким і широким, слабо профільов. облич­чям, чітко окресл. носом з високим пере­ніс­сям. Пере­важає середня пігментація волос­ся та очей. За більшістю ознак людність Волині близька до поліщуків Рівненщини та Житомирщини, від­різняючись від них ще масивнішою будовою облич­чя та виразнішим випина­н­ням носа. Висловлювалися припуще­н­ня, що на Волині та Прав­обереж. Поліс­сі збереглися дуже давні — протоєвроп. — риси морфол. будови, корі­н­ня яких, імовірно, сягає неолітич. доби. Так, В. Дяченко писав про збереже­н­ня кромань­йоїдних ознак, маючи на увазі масивність, широке і низьке облич­чя, високе пере­ніс­ся. Ці ж риси були властиві давньоукр. людності верхівʼїв Стиру, Горині, Здвижа, Тетерева, Ужа й Уборті — нащадкам літопис. деревлян та волинян.

Карпат. антропол. обл. обі­ймає пн. схили Карпат та Закарпа­т­тя, людність яких від­значається яскраво вираж. брахікефалією (гол. показник — бл. 85); темноокістю (бл. 15 % темних і 58 % зміш. від­тінків) та від­нос. темним волос­сям (понад 58 % темних від­тінків). Мешканці цієї зони загалом характеризуються значним роз­витком третин. волос. покриву, серед. зростом (бл. 167 см), досить високим вузьким облич­чям, від­носно довгим, часто опуклим носом, що різко випинається. В ареалі карпат. антропол. обл. можна виділити два осн. локальних варіанти: сх. та зх. Люди сх. частини Карпат, особливо гуцули Закарпа­т­тя, від­значаються найтемнішою в Україні барвою очей, найбільш вираж. брахікефалією, найвищим (27) від­сотком опуклої спинки носа — прямим лобом зі слабшим роз­витком надбрівʼя, вузьким облич­чям, сильним роз­витком щетин­ного волос. покриву. Мешканці зх. р-нів більш широколиці, у них дещо нижчий від­соток опуклих спинок носа. Трапляються і дуже темно-, і світлопігментні варіанти кольору волос­ся та очей. Попри регіон. від­мін­ності карпатоукраїнці загалом характеризуються яскраво вираж. європеоїд. комплексом ознак (без монголоїд. домішок), їхні аналогії — серед деяких суміж. етніч. груп: сх. словаків, поляків-гуралів, румунів, окремих груп чехів, угорців, болгарів Пн.-Зх. Болгарії, сербів Центр. та Пн. Сербії, більшості хорватів.

Нижньодні­пров.-прутська антропол. обл. складається з двох варіантів: нижньодні­пров., пред­ставленого в степ. зоні (пд. Полтавщина, Дні­пропетровщина тощо), та прутського, який охоплює Сх. Буковину. Мешканцям цих регіонів властиві високий зріст (понад 170 см у чоловіків), темні волос­ся та очі, менш округла форма голови (гол. показник — 81,5–82), значний роз­виток третин. волос. покриву, видовж. облич­чя, прибл. однакова кількість опуклих та увігнутих спинок носа. Подіб. комплекс ознак, опис. під на­звою «динарського», пере­важає також серед українців пн. р-нів Молдови, окремих груп молдаван та румунів. Стверджено, що властиві українцям Карпат, Буковини та Нижнього Подні­провʼя деякі пд.-європ. риси (темні волос­ся й очі, знач. роз­виток бороди та ін.) повʼязані з впливом давньофракій. та іран. компонентів, близьких між собою (В. Дяченко, Т. Алексєєва).

Деснян. антропол. обл. охоплює пн. ра­йони Черніг. обл. та Київщини, сільс. людність яких характеризується невисоким зростом (166,5–167 см), брахікефалією (гол. показник — 83,5), серед. роз­мірами голови та облич­чя й досить світлим кольором волос­ся (темноволосих — 35–40 %) та очей (половина ясно- і 3 % темнооких).

Ільменсько-дні­пров. обл. у межах України охоплює Ріпкин. р-н Чернігівщини. Насел. цього укр.-білорус. порубіж­жя ще в недалекому минулому було ві­доме під на­звою «будаки». Це найбільш депігментована територ. група, де ясноокі складають 60–65 %. Тут найвищий у країні від­соток довгоголових. На від­міну від поліщуків Прав­обереж. Поліс­ся, нащадки «будаків» характеризуються доволі прямим лобом зі слабко роз­винутим надбрівʼям і невисоким діаметром вилиць. Середній зріст — 167 см. За деякими морфол. характеристиками українці пн. поліс. р-нів України, особливо пред­ставники деснян. та ільменсько-дні­пров. обл., тяжіють до литовців, білорусів, росіян верхівʼїв Дні­пра й витоків Волги, окремих груп латвійців та естонців — носіїв т. зв. валдайсько-верх­ньодні­пров. комплексу, що входить до пн. європеоїдів. У його основі лежить давній балт. субстрат.

Наявність в Україні кількох антропол. обл. не суперечить тезі Ф. Вовка про від­носну морфол. однорідність українського народу. Так, центральноукр. обл. охоплює понад 75 % (пере­важну більшість сільс. людності). Крім того, межі ін. областей, що характеризуються загалом близьким комплексом ознак, нечіткі. На­прикінці 19 ст. порушувалося пита­н­ня про витоки фіз. рис сх. словʼян, зокрема українців. Під час його обговоре­н­ня деякі рос. вчені, які поділяли по­гляди М. Погодіна, намагалися об­ґрунтувати тезу про від­сутність генет. спадковості між середньовіч. та сучас. людністю України, що суперечить під­сумкам антропол. досліджень. Аналіз краніологічних матеріалів з давньосх.-словʼян. могильників показав, що в добу середньовіч­чя на етніч. тер. українського народу мешкали носії двох осн. морфол. варіантів: масивного (властивого древлянам, волинянам, тиверцям та уличам) і грацильнішого (притаман­ного полянам і сіверянам). Сучас. людність України споріднена з пред­ставниками обох варіантів: з першими їх ріднить ступінь ви­ступу носа та його будова, з другими — роз­міри облич­чя. На думку Т. Алексєєвої, глибока лінія антропол. спадкоємності простежується в Серед. Над­дні­прянщині: племена доби бронзи — скіфи лісо­степ. смуги — населе­н­ня черняхів. культури — нащадки літопис. полян — українці. Загалом А. с. у. склався в результаті тих етногенет. процесів, що мали місце впродовж остан. тисячоліть.

Завантажити статтю