ЖАРҐО́Н (франц. jargon, від галло-роман. gargone — базіка­н­ня) — різновид мовлення, вживаного пере­важно в усному спілкуван­ні в середовищах окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населе­н­ня; діалект соціальний. Ж. ви­вчає соціолінгвістика. Термін «жарґон» вживали для по­значе­н­ня зі­псованої сторон­німи впливами говірки; у сучасному термінологічному узусі втратив знижене значе­н­ня, хоча не має чіткої ви­значеності й послідовності у викори­стан­ні; є синонімом до арґо, сленґ. Від літературної мови Ж. від­різняється специфічною лексикою і фразеологією, викори­ста­н­ням словотворчих засобів, не має власної фонетичної й граматичної систем. Виникає у від­критих групах, обʼ­єд­наних спільністю інтересів, занять, соціального становища тощо (Ж. студентів, моряків, солдатів, мисливців, спортс­менів, туристів, картярів, наркоманів та ін.). 

Жарґонізми — слова та вислови жарґон­ного мовле­н­ня пере­важно екс­пресивного характеру, від­ображають гумористичне або фамільярне ставле­н­ня до предметів і явищ дійсності (кумпол, чайник — голова; будка, вивіска — облич­чя; бабки — гроші; тачка — автомашина; шпала — висока людина; гаплик, хана — кінець, крах чогось; шурупати — ро­зуміти; кимарити — спати, дрімати; купити — під­дурити жартома; прикольний — потішний, смішний; фільтруй базар — думай, що кажеш; податися у танго — вести роз­гульне життя тощо). Жарґон­на лексика є джерелом поповне­н­ня лексичного складу літературної мови. 

В українській мові здавна ві­домі Ж. козацтва, бурсаків, духівництва, різних професійних груп міського населе­н­ня. У Львові у 1-й половині 20 ст. побутував батярський Ж. (балак, львівський балак; див. Батярський фольклор). У русифікованих великих містах (зокрема Одесі, Києві, Харкові) поширені зросійщені Ж. Від кінця 1980-х рр. у молодіжному (пере­важно студентському) середовищах цих міст спо­стерігаються процеси українізації жарґон­ного мовле­н­ня, хоча значну частину його лексики становлять запозиче­н­ня з англійської мови: фейс — облич­чя, піпли — люди, френд — друг, бойфренд — коханець, лузер — невдаха, шейкувати — танцювати, бай — бувай тощо. 

Ж. використовують у літературі як засіб характеристики пред­ставників певних соціальних груп для на­да­н­ня їх мові яскравого, екс­пресивного забарвле­н­ня. Трапляється у творах Панаса Мирного, І. Микитенка, П. Загребельного, В. Кучера, С. Жа­дана, Любка Дереша, А. Дністрового, Ю. Іздрика, І. Карпи, С. Поваляєвої та ін. Зня­т­тя цензурних обмежень, зокрема й мовних, активізувало вжива­н­ня Ж. у мові художньої літератури. Проникають вони в ЗМІ, особливо у ви­да­н­ня, радіо- й теле­про­грами, при­значені для молодіжної аудиторії. Зло­вжива­н­ня жарґонізмами суперечить засадам нормативності літературної мови, культури мовле­н­ня.