Жарґон
ЖАРҐО́Н (франц. jargon, від галло-роман. gargone — базікання) — різновид мовлення, вживаного переважно в усному спілкуванні в середовищах окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення; діалект соціальний. Ж. вивчає соціолінгвістика. Термін «жарґон» вживали для позначення зіпсованої сторонніми впливами говірки; у сучасному термінологічному узусі втратив знижене значення, хоча не має чіткої визначеності й послідовності у використанні; є синонімом до арґо, сленґ. Від літературної мови Ж. відрізняється специфічною лексикою і фразеологією, використанням словотворчих засобів, не має власної фонетичної й граматичної систем. Виникає у відкритих групах, об’єднаних спільністю інтересів, занять, соціального становища тощо (Ж. студентів, моряків, солдатів, мисливців, спортсменів, туристів, картярів, наркоманів та ін.).
Жарґонізми — слова та вислови жарґонного мовлення переважно експресивного характеру, відображають гумористичне або фамільярне ставлення до предметів і явищ дійсності (кумпол, чайник — голова; будка, вивіска — обличчя; бабки — гроші; тачка — автомашина; шпала — висока людина; гаплик, хана — кінець, крах чогось; шурупати — розуміти; кимарити — спати, дрімати; купити — піддурити жартома; прикольний — потішний, смішний; фільтруй базар — думай, що кажеш; податися у танго — вести розгульне життя тощо). Жарґонна лексика є джерелом поповнення лексичного складу літературної мови.
В українській мові здавна відомі Ж. козацтва, бурсаків, духівництва, різних професійних груп міського населення. У Львові у 1-й половині 20 ст. побутував батярський Ж. (балак, львівський балак; див. Батярський фольклор). У русифікованих великих містах (зокрема Одесі, Києві, Харкові) поширені зросійщені Ж. Від кінця 1980-х рр. у молодіжному (переважно студентському) середовищах цих міст спостерігаються процеси українізації жарґонного мовлення, хоча значну частину його лексики становлять запозичення з англійської мови: фейс — обличчя, піпли — люди, френд — друг, бойфренд — коханець, лузер — невдаха, шейкувати — танцювати, бай — бувай тощо.
Ж. використовують у літературі як засіб характеристики представників певних соціальних груп для надання їх мові яскравого, експресивного забарвлення. Трапляється у творах Панаса Мирного, І. Микитенка, П. Загребельного, В. Кучера, С. Жадана, Любка Дереша, А. Дністрового, Ю. Іздрика, І. Карпи, С. Поваляєвої та ін. Зняття цензурних обмежень, зокрема й мовних, активізувало вживання Ж. у мові художньої літератури. Проникають вони в ЗМІ, особливо у видання, радіо- й телепрограми, призначені для молодіжної аудиторії. Зловживання жарґонізмами суперечить засадам нормативності літературної мови, культури мовлення.
Рекомендована література
- Петров В. З фольклору правопорушників // Етногр. вісн. 1926. Кн. 2;
- Дзендзелівський Й. О. Український бурсацько-семінарський жаргон середини ХІХ ст.: На матеріалах повісті «Люборацькі» А. Свидницького // Studia slavica. 1979. Т. 25;
- Ставицька Л. Короткий словник жаргонної лексики української мови. К., 2003;
- Ставицька Л. Арґо, жарґон, сленґ: Соціальна диференціяція української мови. К., 2005;
- Ставицька Л. Український жарґон: Словник. 2-е вид. К., 2005;
- Горбач О. Арґо в Україні. Л., 2006;
- Словник сучасного українського сленгу. Х., 2006;
- Хобзей Н., Сімович О., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт. Л., 2009.
Завантажити статтю
