Діалект

Визначення і загальна характеристика

ДІАЛЕ́КТ (від грец. διάλεκτος — роз­мова, говір, наріч­чя) — різновид певної мови, що разом із літературним становить національну мову; засіб спілкува­н­ня між пред­ставниками однієї територіальної чи соціальної групи. Від­повід­но роз­різняють територіальні і соціальні Д. Перші характеризуються наявністю власних фонетичних, граматчних, словотвірних, семантичних та лексичних систем. Територіальні Д. за спільними або від­мін­ними рисами на всіх мовних рівнях диференціюються на наріччя, говори та говірки. Це дає змогу обʼ­єд­нувати або проти­ставляти їх. У деяких мовах територіальні особливості є не­значними, тому мовці, які роз­мовляють різними Д., добре ро­зуміють один одного; в інших Д. дуже різняться, що ускладнює, а іноді робить неможливим спілкува­н­ня між носіями різних Д. цих мов (напр., діалекти німецької чи китайської мов). Є кілька по­глядів на Д., принципи його ви­окремле­н­ня, структурні ознаки тощо. Пред­ставники романської діалектологічної школи (П. Мейєр, Ж. Жільєрон) вважали, що реально існують лише межі окремих діалектних явищ та їхні проекції на карті — ізоглоси, вони заперечували можливість виділе­н­ня Д. як цілісної мовної системи. Нім. і швейцар. діалектологи (Ф. Вреде, Т. Фрінґіс) доводили реальність Д., від­значаючи наявність у них ядра і периферії. В українській діалектології Д. ви­знають різновидом чи формою національної мови. Різняться по­гляди науковців і на принципи роз­межува­н­ня Д., оскільки ізоглоси різних мовних явищ по-різному можуть членувати ту саму територію. Межі пошире­н­ня діалектної одиниці ви­значають методом карто­графува­н­ня, що становить основу лінгвогеографії. Остан­нім часом набула пошире­н­ня точка зору, що під час ви­окремле­н­ня Д. потрібно зважати не лише на мовні особливості, а й на елементи матеріальної і духовної культури, істор.-культурні традиції, етнічну самосві­домість тощо. Вплив літературної мови змінює Д. та межі його пошире­н­ня, однак модифікуючись, Д. не зникає, як про­гнозував у серед. 20 ст. дехто з радянських мово­знавців. У той час діалект трактували як «зі­псовану літературну мову» та під­давали остракізму, перед­бачаючи повне витісне­н­ня його літературною мовою. Інтенсивність змін у Д. залежить від екс­тралінгвістичних чин­ників — гео­графічного положе­н­ня населеного пункту, де побутує говірка, її статусу (периферійна чи центральна), впливу іншомовного оточе­н­ня, рівня залуче­н­ня носіїв говірки в економічне та культурне життя країни тощо. Повільніше зміни від­буваються у від­носно ізольованих говірках. Терміном «Д.» часто по­значають говір як мовно-територіальну одиницю діалектного членува­н­ня мови, що становить певну сукупність споріднених однотипних говірок, які характеризуються наявністю спільних рис на всіх мовних рівнях, якими вони проти­ставляються іншій групі говірок, а на лінгвістичній карті їх окреслюють пучком ізоглос.

Усі говірки будь-якої мови складають поня­т­тя «діалектна мова», яка виконує ті ж функції та має такі ж структурні рівні, що й літературна мова; однак, на від­міну від неї, не має однорідності, закріпленої в правописних правилах та словнику.

Літ.: Полтавсько-київський діалект — основа української національної мови. К., 1954; Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови. 2-е вид. К., 1966; Бородина М. А. Про­блемы лингвистической гео­графии (на материале диалектов французского языка). Москва; Ленин­град, 1966; Бевзенко С. П. Українська діалектологія. К., 1980; Матвіяс І. Г. Українська мова і її говори. К., 1990; Шевельов Ю. Внесок Галичини у формува­н­ня української літературної мови. Л.; Нью-Йорк, 1999.

М. Г. Железняк

Діалекти соціальні

Діалекти соціальні — соціально об­умовлені різновиди національної мови, що вживають у середовищі окремих соціальних груп. Ін. назви — соціолекти, арґо, жарґони, сленґи. На від­міну від діалектів територіальних, що виявляють свою специфіку на всіх мовних рівнях, Д. с. від­різняються лише на лексич. і фразеол. рівнях. Д. с. поділяють на професійні, групові (корпоративні) і таємні мови (арґо). До Д. с. належать також варіанти заг.-нар. мови, характерні для певних екон., кастових, реліг. та ін. груп населе­н­ня. Профес. соціолекти — додаткові до осн. форми існува­н­ня мови лексичні системи, властиві пред­ставникам певних професій та роду діяльності (напр., «кок» — кухар у моряків; «трутень», «робоча бджола» — у пасічників; «лягти на курс», «посадити на три точки» — у пілотів). Груп. (корпорат.) соціолекти виникають у групах людей, тісно між собою повʼязаних (спіл. на­вча­н­ня, служба в армії, заня­т­тя туризмом, спортом, колекціонува­н­ня, захопле­н­ня якоюсь грою тощо). Обʼ­єд­на­н­ня людей за віковою ознакою зумовлює виникне­н­ня й функціонува­н­ня молодіж. жарґону — одного з найчисельніших соц.-вікових різновидів соціолектів. Лексика груп. соціолектів різко від­різняється від професійної, або термінології. Профес. лексика виникає внаслідок потреби на­звати якісь особу, явище, предмет чи дію, з якими виробник має справу у своїй діяльності. Слова груп. (корпорат.) соціолектів, по­значаючи пере­важно ві­домі предмети, явища, стани, ви­ступають у ролі стилістично знижених синонімів. У сучас. молодіж. жарґоні на по­значе­н­ня ситуації кінця, краху вживають такий синонім. ряд: «гаплик», «хана», «труба», «торба», «глина»; на по­значе­н­ня грошей — «бабки», «бабло», «прайс», «сармак». Профес. соціолекти від­значаються стабільністю, культивува­н­ням традицій професії; груп. соц. різновиди мови — динам. системи. Тривалими в них є тільки механізми творе­н­ня слів, самі ж слова пере­важно виникають і зникають разом зі зміною складу груп. Джерелами формува­н­ня груп. соціолектів є територ. діалекти, регіон. лексика, мова масової культури, ЗМІ, реклами. Від­бувається активна взаємодія, взаємо­проникне­н­ня лексич. елементів, належних до різних соціолектів. Соціолект, або жарґон, виконує ті ж функції, що й нац. літ. мова, але на суб­стандарт., груп. рівні. Соціолект обʼ­єд­нує особу з групою, вирізняє групу серед інших і стає знаря­д­дям інтер­претації дійсності. Як кожна мова, соціолект накреслює свій образ світу згідно з системою цін­ностей, які при­ймає група. Від­так молодіжні групи у своєму соціолекті від­ображають пере­важно жартівливе, ігрове ставле­н­ня до дійсності; злочинці створюють цинічну мову, яка під­тримує брутал. асоціал. поведінку. Водночас соціолекти є «лінгвіст. лабораторіями», через посередництво яких від­бувається оновле­н­ня лексич. і фразеол. складу мови, оскільки частина жарґон. лексики проникає у заг.-нар. мову через роз­мовне мовле­н­ня та мову худож. літ-ри. Пита­н­ня соц. диференціації мови ви­вчає соціолінгвістика. У рад. період дослідж. Д. с. не проводили через обмеже­н­ня соціол. дискурсу в усіх напрямах гуманітар. наук, що від­повід­ало заг. марксист.-ленін. засаді формува­н­ня рад. народу як соціально недиференцій. спільноти. Серед тих, хто працював над цими про­блемами — О. Горбач, який ґрунтовно дослідив походже­н­ня, шляхи творе­н­ня та особливості функціонува­н­ня укр. арґо, однак значна кількість його праць у рад. період була недо­ступна для укр. мово­знавців. Лише 2006 у Львові ви­дано його кн. «Арґо в Україні». Низку записів та дослідж. укр. арґотич. систем здійснив Й. Дзендзелівський. Активізація ви­вче­н­ня соц. різновидів мови в укр. соціолінгвістиці роз­почалася у 1990-х рр. і повʼязана перед­усім з працями Л. Ставицької.

Літ.: Жирмунский В. М. Национальный язык и социальные диалекты. Ленин­град, 1936; Дзендзелівський Й. О. Арго волинських лірників // Studia z filologii polskiej i słowiańskiej. T. 16. Warszawa, 1977; Ставицька Л. Арґо, жарґон, сленґ: Соціяльна диференціяція мови. К., 2005; Ставицька Л. Український жаргон. К., 2005; Словник сучасного українського сленгу. Х., 2006.

Л. Т. Масенко

Завантажити статтю