Додекафонія

Визначення і загальна характеристика

ДОДЕКАФО́НІЯ (від грец. δώδεκα — дванадцять і ϕωνή — звук) — атональна система композиції. Ін. назва — дванадцятитонова техніка. Сформувалася у 1-й чв. 20 ст. Точну дату її виникнення та ім’я винахідника не встановлено, оскільки пошуки нових принципів організації звук. матеріалу тривали одночасно у різних країнах. Серед піонерів Д. — австр. композитор Й.-М. Гауер — автор фортепіан. п’єси «Nomos» (1911) та праці «Vom Wesen des Musikalischen» («Про суть музичного», 1920), а також Ю. Голишев, який створив струнне тріо (1914) та оркестр. п’єсу «Eisige Lied» (1919). Над цією ж проблемою працювали амер. композитор Ч. Айвз, італ. піаніст і композитор Ф. Бузоні (кн. «Entwurf einer neuen Ästhetik der Tonkunst», 1907; рос. перекл. — «Эскиз новой эстетики музыкального искусства», 1912), росіяни М. Обухов, І. Вишнеградський, М. Рославець, австрійці А. Веберн (оркестр. п’єса № 1, 1913), А. Берґ (5 пісень на сл. П. Альтенберґа, 1912) та Ф. Кляйн (фортепіан. твір «Die Maschine — eine extonale Selbstsatire», 1921). Класич. (ортодоксал.) вигляду Д. набула у творчості австр. композитора А. Шенберґа, який почав експериментувати з цією технікою 1914–15. Перші його твори, де послідовно використано додекафон. метод, — прелюдія із сюїти для фортепіано ор. 25 (1921) та вальс із циклу фортепіан. п’єс ор. 23 (1923). Він назвав свою систему методом композиції за допомогою дванадцяти звуків, не пов’язаних між собою. Цей метод розвинули його учні А. Берґ і А. Веберн.

Основу Д. становить послідовність дванадцяти звуків хроматич. гами (але не тотожна їй), яку називають серією, або рядом. У межах серії жодний зі звуків не повторюється, їхня черговість не змінюється. Обрана композитором послідовність звуків утворює інтервал. шкалу, яка є гол. інтонац. ознакою серії. Серія має 4 форми (кватерніон): осн., або первісну (її позначають літерами «О» або «Р» — від лат. відповідно originalis, primus), ракохідну (R — retroversus), інверсію (I — inversus), ракохід інверсії (RI). Ці форми можна утворювати від кожного з дванадцяти щаблів темперованої шкали. Отже, композитор отримує 48 звук. форм серії. Принцип використання серії — повторення її різних форм у горизонт. (мелодичні голоси), вертикал. (утворення акордів) та комбінов. виглядах з обов’язковим збереженням послідовності звуків, які можна розміщувати в різних регістрах. Можливе також використання окремих сегментів серії, кількох серій в одному творі. Серія є єдиним першоджерелом усіх мелодич. голосів і співзвуч додекафон. твору, але вона не тотожна муз. темі, це — модус твору (в тонал. творі його становлять ладові та функціон. закономірності). Гол. чинником перетворення серії у муз. тематизм є ритм. З однієї серії засобами ритмізації можна створити протилежні за характером муз. теми (напр., у 5-ти п’єсах для фортепіано В. Сильвестрова одна серія формує жанрово контрастні Прелюдію, Токатину, Мелодію, Хорал, Перервану сонатину), і, навпаки, — різні серії за умов подіб. ритму стають майже тотожними. Таким чином, муз. тканину твору формує варіювання ритміч., темпових, регістрових, артикуляц., динам. ознак серії. Від 1940-х рр. додекафонна техніка поширилася в країнах Європи й Америки, модифікувалася (більш вільним стало використання серії) і набула розвитку в полісерій. та серіал. композиціях, де принципи серій. техніки застосовують і для ін. параметрів: тривалості звука, регістру, тембру, артикуляції та ін. (творчість П. Булеза, О. Мессіана, К. Штокгаузена, Л. Ноно). Її елементи використовували також композитори, які працювали в межах тонал. композиції: Б. Барток (5-й квартет), Д. Шостакович (14-а симф., 13-й квартет). С. Прокоф’єв, А. Онеґґер, П. Гіндеміт не були прихильниками Д. У тоталітар. державах Д. забороняли: у Німеччині її використання кваліфікували як «євр. більшовизм» (через національність А. Шенберґа), в СРСР зараховували до «бурж. формалізму». Перші серійні твори в Росії пов’язані з іменами А. Волконського (фортепіан. цикл «Musica sticta», 1956) та Е. Денисова (2-й квартет, 1961). В Україні на межі 1950–60-х рр. всупереч заборонам дванадцятитонову техніку опанували Л. Грабовський, В. Сильвестров, В. Годзяцький, В. Губа, В. Загорцев (представники т. зв. київ. групи, або нової укр. музики). Найбільшого розвитку вона набула у творчості В. Сильвестрова, зокрема у його Фортепіан. квінтеті, «Quartetto piccolo», 5-ти п’єсах для фортепіано (1961), Тріо для флейти, труби та челести, Тріаді для фортепіано (1962), 1-й симф. (1963), Містерії для флейти та ударних (1964). Нині Д. використовують у поєднанні з ін. видами технік у тонал. й атонал. композиціях.

Завантажити статтю