Додекафонія

ДОДЕКАФО́НІЯ (від грец. δώδεκα — дванадцять і ϕωνή — звук) — атональна система композиції. Ін. назва — дванадцятитонова техніка. Сформувалася у 1-й чв. 20 ст. Точну дату її виникне­н­ня та імʼя винахідника не встановлено, оскільки пошуки нових принципів організації звук. матеріалу тривали одночасно у різних країнах. Серед піонерів Д. — австр. композитор Й.-М. Гауер — автор фортепіан. пʼєси «Nomos» (1911) та праці «Vom Wesen des Musikalischen» («Про суть музичного», 1920), а також Ю. Голишев, який створив струн­не тріо (1914) та оркестр. пʼєсу «Eisige Lied» (1919). Над цією ж про­блемою працювали амер. композитор Ч. Айвз, італ. піаніст і композитор Ф. Бузоні (кн. «Entwurf einer neuen Ästhetik der Tonkunst», 1907; рос. перекл. — «Эскиз новой эстетики музыкального искус­ства», 1912), росіяни М. Обухов, І. Вишне­градський, М. Рославець, ав­стрійці А. Веберн (оркестр. пʼєса № 1, 1913), А. Берґ (5 пісень на сл. П. Альтенберґа, 1912) та Ф. Кляйн (фортепіан. твір «Die Maschine — eine extonale Selbstsatire», 1921). Класич. (ортодоксал.) ви­гляду Д. набула у творчості австр. композитора А. Шенберґа, який почав екс­периментувати з цією технікою 1914–15. Перші його твори, де послідовно викори­стано додекафон. метод, — прелюдія із сюїти для фортепіано ор. 25 (1921) та вальс із циклу фортепіан. пʼєс ор. 23 (1923). Він на­звав свою систему методом композиції за допомогою дванадцяти звуків, не повʼязаних між собою. Цей метод роз­винули його учні А. Берґ і А. Веберн.

Основу Д. становить послідовність дванадцяти звуків хроматич. гами (але не тотожна їй), яку називають серією, або рядом. У межах серії жодний зі звуків не по­вторюється, їхня черговість не змінюється. Обрана композитором послідовність звуків утворює інтервал. шкалу, яка є гол. інтонац. ознакою серії. Серія має 4 форми (кватерніон): осн., або первісну (її по­значають літерами «О» або «Р» — від лат. від­повід­но originalis, primus), ракохідну (R — retroversus), інверсію (I — inversus), ракохід інверсії (RI). Ці форми можна утворювати від кожного з дванадцяти щаблів темперованої шкали. Отже, композитор отримує 48 звук. форм серії. Принцип викори­ста­н­ня серії — по­вторе­н­ня її різних форм у горизонт. (мелодичні голоси), вертикал. (утворе­н­ня акордів) та комбінов. ви­глядах з обовʼязковим збереже­н­ням послідовності звуків, які можна роз­міщувати в різних регі­страх. Можливе також викори­ста­н­ня окремих сегментів серії, кількох серій в одному творі. Серія є єдиним першоджерелом усіх мелодич. голосів і спів­звуч додекафон. твору, але вона не тотожна муз. темі, це — модус твору (в тонал. творі його становлять ладові та функціон. закономірності). Гол. чин­ником пере­творе­н­ня серії у муз. тематизм є ритм. З однієї серії засобами ритмізації можна створити протилежні за характером муз. теми (напр., у 5-ти пʼєсах для фортепіано В. Сильвестрова одна серія формує жанрово контрастні Прелюдію, Токатину, Мелодію, Хорал, Пере­рвану сонатину), і, навпаки, — різні серії за умов подіб. ритму стають майже тотожними. Таким чином, муз. тканину твору формує варіюва­н­ня ритміч., темпових, регістрових, артикуляц., динам. ознак серії. Від 1940-х рр. додекафон­на техніка поширилася в країнах Європи й Америки, модифікувалася (більш вільним стало викори­ста­н­ня серії) і набула роз­витку в полісерій. та серіал. композиціях, де принципи серій. техніки за­стосовують і для ін. параметрів: тривалості звука, регістру, тембру, артикуляції та ін. (творчість П. Булеза, О. Мес­сіана, К. Штокгаузена, Л. Ноно). Її елементи використовували також композитори, які працювали в межах тонал. композиції: Б. Барток (5-й квартет), Д. Шостакович (14-а симф., 13-й квартет). С. Прокофʼєв, А. Онеґ­ґер, П. Гіндеміт не були прихильниками Д. У тоталітар. державах Д. забороняли: у Німеч­чині її викори­ста­н­ня кваліфікували як «євр. більшовизм» (через національність А. Шенберґа), в СРСР зараховували до «бурж. формалізму». Перші серійні твори в Росії повʼязані з іменами А. Волконського (фортепіан. цикл «Musica sticta», 1956) та Е. Денисова (2-й квартет, 1961). В Україні на межі 1950–60-х рр. всупереч заборонам дванадцятитонову техніку опанували Л. Грабовський, В. Сильвестров, В. Годзяцький, В. Губа, В. Загорцев (пред­ставники т. зв. київ. групи, або нової укр. музики). Найбільшого роз­витку вона набула у творчості В. Сильвестрова, зокрема у його Фортепіан. квінтеті, «Quartetto piccolo», 5-ти пʼєсах для фортепіано (1961), Тріо для флейти, труби та челести, Тріаді для фортепіано (1962), 1-й симф. (1963), Містерії для флейти та ударних (1964). Нині Д. використовують у по­єд­нан­ні з ін. видами технік у тонал. й атонал. композиціях.

Завантажити статтю