Двійкарі
«ДВІЙКАРІ́» — усталена в політичному лексиконі українського націоналістичного руху назва групи чільних членів Закордонних частин (ЗЧ) ОУН, які 1953–54 гуртувалися навколо Л. Ребета і З. Матли (звідси й назва). Після остаточного розколу в ЗЧ ОУН у лютому 1954, наприкінці 1956 «двійкарі» створили Організацію українських націоналістів (за кордоном) — ОУН(з). Її провідники — Л. Ребет, Р. Ільницький, Б. Кордюк, член — Р. Борковський, А. Камінський, І. Козак, К. Кононенко, В. Маркусь, Б. Підгайний, Д. Ребет.
Конфлікт у середовищі лідерів колишньої бандерівської ОУН на еміграції розпочався наприкінці 2-ї світової війни і був зумовлений двома основними причинами: прагненням С. Бандери вважати себе провідником обох частин ОУН як на еміграції, так і в Україні, хоча на рідних землях їх діяльністю керувало Бюро проводу ОУН на чолі з Р. Шухевичем, обране на 3-му Надзвичайному Великому зборі ОУН у серпні 1943; критичним ставленням С. Бандери і повʼязаних з ним діячів ОУН, які тривалий час перебували у німецькому увʼязненні, до постанов 3-го Надзвичайного Великого збору ОУН, в яких відбилися зміни, що сталися впродовж 1941–43 у внутрішньому устрої, ідеології та програмі організації. Серед них — відмова від одноосібного провідництва в керівництві й авторитарної монопартійної системи у майбутній Українській Державі та привʼязування ідеології ОУН до якоїсь певної філософської системи чи одного світоглядного напрямку, додавання до соціальної частини програми ОУН принципу побудови безкласового суспільства у розумінні рівномірного розподілу соціальних тягарів і привілеїв між усіма верствами народу.
Ці новації С. Бандера розглядав як безпідставне відхилення від націоналістичних традицій, заперечення основних засад українського націоналізму, наближення до більшовицьких позицій. Через неможливість скликати у післявоєнний час для розвʼязання суперечностей 4-й Великий збір ОУН, упродовж 1945 і на початку 1946 відбулися наради та конференції уповноважених ОУН в Україні В. Охримовича, М. Прокопа, Д. Ребет, М. Лебедя з членом Проводу ОУН 1941 С. Бандерою, С. Ленкавським і Я. Стецьком, однак усунути наявні розбіжності не вдалося. Єдиним позитивним наслідком зустрічей стало утворення ЗЧ ОУН на чолі з С. Бандерою як організаційної форми охоплення членства ОУН на еміграції. Впродовж 1946–48 у середовищі ЗЧ ОУН велися дискусії над питаннями ідейних і програмних засад, висловлених на 3-му Надзвичайному Великому зборі ОУН. Провід ЗЧ ОУН, де переважали прихильники С. Бандери, намагався надати цим дискусіям конспіративного характеру і не допустити відкритого та відвертого обговорення назрілих питань націоналістичного руху.
Зі свого боку, опозиція в середовищі ЗЧ ОУН, повʼязана з Проводом ОУН в Україні та Закордонним представництвом УГВР, прагнула публічних дебатів стосовно ідейно-програмної еволюції ОУН. Восени 1948 члени опозиції (о. І. Гриньох, Д. Ребет, Л. Ребет, В. Охримович, М. Прокоп, М. Лебедь, В. Стахів та ін.) були виключені з лав ЗЧ ОУН, однак С. Бандера, враховуючи думку Проводу ОУН в Україні, поновив їх і офіційно визнав обовʼязковість для ЗЧ ОУН постанов 3-го Надзвичайного Великого збору ОУН. Але при цьому він і його прихильники розглядали чинність згаданих постанов лише з погляду тактичних міркувань, навʼязаних ОУН обставинами її діяльності у центральних, південних і східних областях України.
Чергове загострення відносин у середовищі ЗЧ ОУН на початку 50-х років певною мірою повʼязане зі смертю Р. Шухевича й викликане труднощами в отриманні офіційних документів від Проводу ОУН в Україні з розʼясненням його позиції, враховуючи спроби органів державної безпеки СРСР проникнути в керівні структури ОУН і впливати на їхні рішення. Однак на підставі переданого на Захід рішення Проводу ОУН в Україні у справі С. Бандери, чинність якого донині остаточно не встановлена, у листопаді–грудні 1953 досягнуто згоди у питанні створення Комісії уповноважених, що повинна тимчасово перебрати керівництво ЗЧ ОУН і реорганізувати їхню діяльність відповідно до вказівок Проводу ОУН в Україні. До її складу ввійшли: за пропозицією Проводу ОУН в Україні — С. Бандера, від його опонентів — Л. Ребет і З. Матла. 28 грудня 1953 підписаний «План і деякі уточнення до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН», але вже 3 лютого 1954 С. Бандера відмовився від досягнутої угоди. На засіданні Комісії уповноважених він відкинув звинувачення в ухиленні від виконання постанов 3-го Надзвичайного Великого збору ОУН і розкольницької діяльності у націоналістичному середовищі та заявив про неможливість свого перебування у її складі.
На цей крок Л. Ребет і З. Матла відреагували листом від 12 лютого 1954 до Проводу ЗЧ ОУН і С. Бандери, у якому заявили, що внаслідок порушення С. Бандерою взятих на себе попередніх зобовʼязань у контексті «Плану і деяких уточнень до діяльності тимчасового керівництва ЗЧ ОУН» Комісія уповноважених розпускає нинішній Провід ЗЧ ОУН і знімає з членів ОУН на еміграції обовʼязок виконувати накази й доручення від імені Проводу ЗЧ ОУН, очолюваного С. Бандерою. ОУН(з) від часу свого створення керувалася програмно-статутними засадами ОУН в Україні, згодом (в ідейно-програмній площині) була повʼязана з Закордонним представництвом УГВР, 1967 стала колективним членом Української національної ради, створеної у повоєнні роки Державним центром УНР в екзилі з метою консолідації українських самостійницьких сил на еміграції для відновлення незалежної Української Держави.
