ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Encyclopedia of Modern Ukraine
A

Бандера Степан Андрійович

БАНДЕ́РА Степан Андрійович (01. 01. 1909, с. Старий Угринів, нині Калус. р-ну Івано-Фр. обл. – 15. 10. 1959, Мюнхен) – політик, визначний діяч українського націоналістичного руху. Син Андрія, брат Богдана, Василя, Володимири, Марти, Оксани, Олексія, чоловік Ярослави, батько Андрія Бандерів. Засновник Революційного Проводу ОУН (1940–43), голова Проводу Закордонних частин ОУН (1946– 50, 1953–59). Від 1919 Б. навчався у Стрийській українській гімназії. Від 5-го класу гімназії – активний учасник суспільно-політичного життя: чл. «учнівського гуртка спротиву», 5-го куреня українських пластунів. Від 1927 остаточно пов’язав своє життя з національно-визвольною боротьбою, вступив до лав УВО. Навчаючись на агрономічному факультеті Львівської політехніки, став чл. ОУН (1929). За дорученням референтури пропаганди Крайової екзекутиви (КЕ) ОУН створив розгалужену мережу розповсюдження націоналістичної літератури. Від 1931 – у складі КЕ ОУН на західноукраїнських землях, очолив референтуру пропаганди. Від січня 1933 – виконувач обовʼязків крайового провідника, від червня 1933 – провідник КЕ ОУН на західноукраїнських землях. Упорядкував і удосконалив організаційні структури, посилив дисципліну й конспірацію в лавах крайових націоналістів. Вніс зміни до бойової роботи ОУН на західноукраїнських землях, замість «ексів» з метою отримання коштів зосередив зусилля на індивідуальному терорі проти представників польської адміністрації та їхніх прислужників, а також проти носіїв «совєтофільства» на західноукраїнських землях, зокрема й представників СРСР.

У 1933–34 організував низку гучних терористичних актів: убивство з політичних мотивів у Львові директора української гімназії Бабія і студента Я. Бачинського, завідувача канцелярії генерального консульства СРСР Майлова і, нарешті, – атентат у Варшаві проти міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького. На Варшавському (18 листопада 1935 – 13 січня 1936) та Львівському (25 травня – 26 червня 1936) судових процесах над убивцями Б. Перацького й Проводом КЕ ОУН на західноукраїнських землях Б. був центральною фігурою як провідник крайових націоналістів. Його непоступлива поведінка, взяття на себе моральної відповідальності за здійснені його підлеглими терористичні акти зробили ім’я Б. широко відомим українській спільноті. Згадані процеси ґрунтовно висвітлили діяльність ОУН, сприяли зростанню її авторитету як серед українського населення на західноукраїнських землях, так і в середовищі української еміграції, особливо у США та Канаді. Завдяки втручанню митрополита Андрея Шептицького та з політичних міркувань смертні вироки, винесені Б. та Р. Мигалю, були замінені на довічні ув’язнення.

1933–39 Б. перебував у в’язницях міст Кельце у Вронках біля Познані, Бересті (Брест). У середині вересня 1939, за умов безвладдя в Польщі, звільнився й приїхав до Львова, де вже було встановлено радянську владу. У 2-й пол. жовтня разом із братом Василем перейшов німецько-радянський кордон і прибув до Кракова. Після коротких розмов із тодішнім провідником ОУН на західноукраїнських землях В. Тимчієм-Лопатинським Б. спільно з ним вирушив до Італії, де в січні 1940 зустрівся з головою Проводу українських націоналістів (ПУН) полковником А. Мельником. Під час переговорів представники краю висунули низку вимог: вивести зі складу ПУН Я. Барановського й О. Сеника-Грибовського, яких вони підозрювали у співпраці з польською поліцією, поповнити Провід групою крайових націоналістів, не пов’язувати революційно-визвольну боротьбу проти більшовиків в Україні з військовими планами Німеччини, а узгоджувати її з внутрішнім становищем у СРСР та Україні. Вимоги за категоричністю й формою були сприйняті як ультиматум, і члени ПУН їх відкинули. Повернувшись до Кракова, Б. з однодумцями 10 лютого 1940 створив Революційний Провід ОУН. 27 вересня 1940 головний революційний трибунал ОУН виключив Б. з її лав. Розкол в ОУН став фактом. У квітні 1941 Б. провів 2-й Великий збір ОУН, який легалізував створену ним нову націоналістичну організацію й обрав його провідником ОУН, що з цього часу стала називатися ОУН(б). У травні-червні 1941 з ініціативи Б. здійснено останню спробу об’єднати антикомуністичні сили українства напередодні вирішальних подій на Сході. Однак обраний на Українському національному з’їзді 22 червня 1941 у Кракові Український національний комітет, де керівну роль відігравали соратники Б., через брак солідарності та амбіції деяких діячів виявився нежиттєздатним. Успішнішою була діяльність похідних груп ОУН(б), які вирушили в Україну з поч. 2-ї світової війни для відбудови громадянсько-політичного і господарського життя на звільненій від більшовиків території.

За дорученням Б. 30 червня 1941 від імені ОУН(б) у Львові проголошено Акт відновлення Української Держави і створено Українське державне правління на чолі з Я. Стецьком. Зважаючи на різко негативну реакцію Берліна, Б. взяв на себе відповідальність за цей документ. Після 5 липня 1941 він, а потім й інші відомі діячі ОУН(б) були викликані до Берліна. Б. категорично відмовився визнати недійсним Акт від 30 червня 1941 й відкликати його. У серед. вересня 1941 його та групу однодумців ув’язнено в ґестапо в Берліні, а очолювана ним ОУН(б) поставлена поза законом.

1942 Б. й інших чільних діячів ОУН(б) переведено до спеціального блоку в концтаборі Заксенгаузен. Б. певний час підтримував контакти з членами Проводу ОУН(б), впливаючи на політику, тактику й діяльність оунівських організацій в окупованій Україні. Однак події, пов’язані з 3-м Надзвичайним Великим Збором ОУН(б) у серпні 1943 й 1-м Великим збором Української Головної Визвольної Ради (УГВР) у липні 1944, поставили Б. у скрутне становище з огляду на легітимність його перебування на посаді провідника ОУН(б). Адже на згаданих зібраннях його не було заочно введено ні до Бюро Проводу ОУН на українських землях, ні до складу Президії УГВР.

Після звільнення з німецького ув’язнення восени 1944 Б. разом з іншими українськими політичними діячами взяв участь у черговій спробі консолідувати антикомуністичні сили українства. Однак створений у серед. березня 1945 новий Український національний комітет, хоч і був офіційно визнаний німецьким урядом, не досяг поставленої мети. У грудні 1944 німці намагалися залучити Б. у спілку для продовження боротьби з більшовиками. Проте він відмовився, посилаючись на незнання становища в Україні й на ту обставину, що підпорядковується рішенням УГВР.

Після капітуляції 3-го райху Б. опинився в англо-американській зоні окупації Німеччини. Одним із основних завдань вважав термінове скликання 4-го Великого збору ОУН. Але ця акція з огляду на ситуацію в Україні, де сили ОУН і УПА опинилися наодинці з радянською владою, зірвалася. Б. і його найближче оточення, котре тривалий період було відірване від національно-визвольного руху, не сприйняли переходу ОУН від тоталітарних організаційних форм до демократичних засад діяльності. Вони заперечували обмеження повноважень провідника, не погоджувалися з необхідністю внесення змін до політико-ідеологічних засад українського націоналізму, що мало місце на згаданому 3-му Зборі ОУН і зумовлювалося глибокими внутрішніми політичними і духовними процесами в Україні. Становище ускладнювалося з огляду на труднощі зв’язку еміграції з краєм. Тому в січні-лютому 1946 в Мюнхені скликано конференцію провідного членства ОУН, яке перебувало за кордоном. Проте вона обмежилася створенням Закордонних частин (ЗЧ) ОУН, які очолив Б. Невирішеність ідейно-програмних і персональних питань ОУН призвела до конфлікту між Б. і його прихильниками та тими членами ЗЧ ОУН, котрі репрезентували Закордонне представництво УГВР, за яким стояли основні сили ОУН та УПА на чолі з Р. Шухевичем, що вели боротьбу в Україні з більшовицьким режимом. Усі спроби подолати суперечності в середовищі ОУН у 1948–54 завершилися невдачею. У 1950, йдучи назустріч опозиції, Б. склав повноваження Голови Проводу ЗЧ ОУН і висловив намір нелегально перейти в Україну. З цією метою влітку 1951 він послав в Україну особистого представника М. Матвієйка, який був заарештований органами Міністерства державної безпеки. У травні 1953 Б. знову очолив ЗЧ ОУН, але в лютому 1954 стався остаточний розкол у лавах ЗЧ ОУН.

У низці своїх статей, промов, інтерв’ю у післявоєнний період Б. висловив думки про стан і перспективи української національної революції, вплив на неї зовнішніх чинників, зокрема перспективи нової світової війни, можливості використання цих обставин в інтересах української справи. Він рішуче наполягав на продовженні збройного спротиву в Україні, наголошуючи, що право репрезентувати український народ мають лише ті політичні сили, які ведуть безкомпромісну революційно- визвольну боротьбу. У зв’язку з цим очолювані ним ЗЧ ОУН у 1950 вийшли зі складу Української національної ради. Як політичний діяч Б. сформувався під впливом ідеологічних засад українського організованого націоналізму, гострого усвідомлення необхідності пошуку революційних шляхів боротьби за Українську самостійну соборну державу. Він був непримиренним противником московського імперіалізму та комунізму, вважаючи, що комунізм став фактичним інструментом московського імперіалізму. Б. – автор ідеологічних і програмних статей на теми українського націоналізму, виданих посмертно у зб. «Перспективи української революції» (Мюнхен, 1978).

Ім’я Б. було символом безкомпромісної боротьби, яку вели ОУН і УПА. Тому керівництво СРСР намагалося знищити його. Влітку 1951 було розроблено план вивезення Б. в Україну, але здійснити його не вдалося. КДБ уперто готувало замах на Б. Зрештою 1959 він загинув від рук агента КДБ Б. Сташинського в Мюнхені. Невдовзі Б. Сташинський, відчувши, що КДБ готується його ліквідувати як небажаного свідка, втік до Зх. Німеччини. На судовому процесі над ним (жовтень 1962) встановлено, що вбивством Б. особисто керував тодішній голова КДБ О. Шелепін. Трагічною була й доля рідних та близьких Б.

Літ.: Мірчук П. Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовості. Нью-Йорк, Торонто, 1961; Кричевський Р. Організація українських націоналістів в Україні – Організація українських націоналістів за кордоном і ЗЧ ОУН: Причини до історії укр. націоналіст. руху. Нью-Йорк, Торонто, 1962, Л., 1991; К. Anders. Mord auf Befehl – der Fall Staschynskij. Eine Dokumentation aus den Akten. Tübingen, 1963; Бандера С. Мої життєписні дані // Чайковський Д. Московські вбивці Бандери перед судом. Мюнхен, 1965; Дужий П. Степан Бандера – символ нації. Л., 1996; Арсенич П., Федорів Т. Родина Бандерів. Ів.-Ф., 1998; Посівнич М. Степан Бандера. Провідник української ідеї. К., 2023.

А. В. Кентій

Рекомендована література

  1. Мірчук П. Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовості. Нью-Йорк, Торонто, 1961;
  2. Кричевський Р. Організація українських націоналістів в Україні – Організація українських націоналістів за кордоном і ЗЧ ОУН: Причини до історії укр. націоналіст. руху. Нью-Йорк, Торонто, 1962, Л., 1991;
  3. К. Anders. Mord auf Befehl – der Fall Staschynskij. Eine Dokumentation aus den Akten. Tübingen, 1963;
  4. Бандера С. Мої життєписні дані // Чайковський Д. Московські вбивці Бандери перед судом. Мюнхен, 1965;
  5. Дужий П. Степан Бандера – символ нації. Л., 1996;
  6. Арсенич П., Федорів Т. Родина Бандерів. Ів.-Ф., 1998;
  7. Посівнич М. Степан Бандера. Провідник української ідеї. К., 2023.
завантажити статтю

Інформація про статтю

Автор:

Авторські права:

Cтаттю захищено авторським правом згідно з чинним законодавством України. Докладніше див. розділ Умови та правила користування електронною версією «Енциклопедії Сучасної України»

Бібліографічний опис:

Бандера Степан Андрійович / А. В. Кентій // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2003. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-40247

Том ЕСУ:

2-й

Дата виходу друком тому:

2003

Дата останньої редакції статті:

2003

Цитованість статті:

переглянути в Google Scholar

Для навчання:

використати статтю в Google Classroom

Тематичний розділ сайту:

Ключове слово:

EMUID (ідентифікатор статті ЕСУ):

40247

Кількість переглядів цього року:

1268

Схожі статті

Дзюба
Людина  |  Том 7 | 2024
М. Г. Жулинський
Народний депутат
Періодика  | Том 22 | 2020
І. Е. Смоляр, А. А. Стаховська
Масло
Людина  |  Том 19 | 2017
В. В. Адамчук

Нагору