ГОВІ́РКА — мовно-територіальне утворе­н­ня, що є засобом спілкува­н­ня для мешканців одного або кількох сусідніх, за­звичай сільських, населених пунктів. Її називають «мікромовою», оскільки має власні мовні (фонетичні, акцентуаційні, граматичні, лексичні, семантичні) рівні та виконує ті ж функції в су­спільстві, що й літературна мова. Генетично споріднені говірки, які мають спільні риси на всіх мовних рівнях, обʼ­єд­нують у групи говірок, говори або діалекти. Залежно від роз­ташува­н­ня говірки в межах ареалу пошире­н­ня діалекту, до якого вона належить, роз­різняють центральні (ядерні), периферійні (окраїн­ні) та пере­хідні говірки. Остан­ні за­ймають проміжне положе­н­ня на стику двох діалектних систем і по­єд­нують характерні особливості кількох говірок, що належать до різних діалектів. Крім цього, виділяють острівні говірки — ті, що функціонують в іншомовному оточен­ні або в межах іншої діалектної системи цієї ж мови; їх носіями є пере­селенці. В ареалогії говірка (найменша одиниця діалектного членува­н­ня мови) разом з діалектом (говором) та наріччям утворюють ієрархію діалектних одиниць мови. Сукупність усіх говірок мови складає діалектну мову. На від­міну від діалекту чи наріч­чя, говірка — це реальна комунікативна одиниця, яка разом із літературною мовою є основою мовлен­нєвої діяльності більшості людей. Викори­ста­н­ня у публічному просторі власної говірки в певних жит­тєвих ситуаціях — характерна особливість сучасної мовної картини багатьох країн світу, коли має місце паралельне функціонува­н­ня говірки та літературної мови (диглосія). Говірка — обʼєкт дослідже­н­ня описової діалектології. Прикладом одного з найповніших описів говірки є книга «Говірка села Машеве Чорнобильського ра­йону» (К., 2003, ч. 1–3).