Гуцульщина

ГУЦУ́ЛЬЩИНА — самобутній етно­графічний район в Українських Карпатах зі своєрідним господарським укладом життя, побутом, традиційною матеріальною та духовною культурою. За сучас. адм. поділом Г. охоплює пд. частини На­двірнян., Косів. р-нів, Верховин. р-н Івано-Фр. обл., пд. частину Вижниц. і Путил. р-н Чернів. обл., Рахів. р-н Закарп. обл. Чіткої межі Г. з ін. етногр. територіями немає. Березів, Яблунів, Уторопи, Косів, Кути, Вижниця належать до смуги, пере­хідної до Покуття. Тер. Г. — бл. 6 тис. км², насел. — бл. 200 тис. осіб, із них українців — 96,7 %. Найбільші насел. пункти — м. Вижниця, Косів, Рахів, Яремча, смт Верховина, Делятин, Путила, Ясіня. Без­сумнівно гуцульськими вважаються 140 сіл, 5 смт і 2 міста. Гуцули належать до карпат. антропол. типу. Найдавніші насел. пункти задокументов. від 14 ст. (Косів, Уторопи), археол. дані свідчать про наявність люд. поселень 10–20 тис. р. тому (Шешори, Космач). Особливості істор. та соц.-екон. роз­витку і природ.-геогр. умов Г. сформували своєрідну традиц. структуру госп. діяльності її населе­н­ня. Найважливіше місце в економіці Г. за­ймало скотарство (від­гон­не вівчарство). Осн. заня­т­тя гуцулів — випас худоби, пере­робле­н­ня молока, обробле­н­ня шкір та виготовле­н­ня з них одягу, взу­т­тя, ременів, кін. збруї. Землеробство мало другорядне значе­н­ня. Більше роз­вивалось городництво та садівництво. Допоміж. заня­т­тями були мисливство, бджільництво, виготовле­н­ня смоли, дьогтю, бондарство, теслярство. Осн. промисли — виробництво лісоматеріалів та сплав лісу, солеварі­н­ня, обробле­н­ня шкір, різьбле­н­ня на дереві, обробле­н­ня металу, ткацтво, килимарство. Поселе­н­ня гуцулів про­стягались на десятки кілометрів. Окремі садиби були роз­ки­дані на пагорбах та схилах гір. Окрім по­стій. жител, будували на гір. луках та полонинах «зимарки». На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. на Г. існували два типи забудови дворів: від­критий із незвʼязаними або частково звʼязаними будівлями та за­мкнений двір — «гражда» (від­критий згори та за­мкнений по периметру, будувався в горах для захисту від дощів, снігопадів та диких звірів). Спочатку нар. житло на Г. було однокамер. хатою-клі­т­тю («бурдей»), згодом прибудовувалися сіни, уздовж напіл. стіни — «притул» (хлів для худоби). Подальший роз­виток житла — прибудова комори (комора, хата, сіни, хата) з притулами. Своєрід. одяг гуцулів-чоловіків складався з тунікоподіб. сорочки, штанів, широкого ремін. пояса (черес), морщених постолів, хутр. без­рукавки (кептар), верх. сукон. одягу (манта), повстяного капелюха (кресаня) або шапки (клепаня). Жін. костюм — сорочка з уставками, дві запаски або спідниця, пояс, кептар, очіпок, намітка, хустка, постоли або чоботи, сердак, кожух, гугля. Основу харчува­н­ня гуцулів становили продукти землеробства: зернові (кукурудза, ячмінь, овес), овочі (картопля, буряк, капуста, морква) та бобові (горох, біб, квасоля). Важл. роль у харчуван­ні ві­ді­гравало молоко та молочні продукти — коровʼячий та овечий сир, бринза, гуслянка, сметана. Спожива­н­ня мʼяса обмежене. Архаїчні патріархал. риси стійко зберігалися в сімей. побуті гуцулів. У 2-й пол. 19 ст. тут пере­важала мала сімʼя (батьки і нео­дружені діти), авторитет батька як глави і старійшини роду. Вихова­н­ня дітей спрямовано на залуче­н­ня до госп. занять, пере­дачі їм культур.-побут. традицій.

У громад. житті гуцулів існували традиц. форми спів­жи­т­тя: спіл. від­значе­н­ня сімей. і календар. свят, сусід. труд. взаємодопомога, організація колектив. вироб.-госп. заходів, напр., полонин. ходу, сплаву деревини, груп. виходи на ярмарки, заробітки. Звичаї та обряди гуцулів 19 — поч. 20 ст. зберегли сх.-словʼян. обряд. основу, тоді як їхні локал. від­мін­ності були зумовлені особливостями госп. укладу і архаїч. елементами. У календар. обрядовості спо­стерігаються ритуал. та звичаєві дійства, повʼяз. із нар. госп. календарем, намага­н­ням забезпечити добробут сімʼї, приплід худоби, врожайність полів. Осн. заня­т­тя — скотарство — зумовлювало особливості календар. обрядовості: обхід двору, стайні, худоби напередодні Різдва, величезне значе­н­ня дня св. Юрія, обрядовість якого мала скотар. характер: «полонин. хід» перед або після Зелених свят. З до­істор. часів збереглися свята: Рахманський Великдень, Роз­ийгри (Русалії). У календар. обрядовості гуцулів провід­не значе­н­ня мав вогонь: звичай запалюва­н­ня ватри напередодні Різдва (особливо «жива ватра» — вогонь, добутий тертям), Великодня ватра, Юріївська ватра, через яку проганяли худобу. Багато архаїч. рис зберігається і в сімей. обрядах гуцулів. У родил. обрядовості зберігся звичай «обтина­н­ня волос­ся» на хрестинах як символ залуче­н­ня до роду; звичаї калачин (гостина, на якій ділять калач) та «фіровщини» (подарунок хрещених хрещенику до весі­л­ля). У весіл. обрядовості подекуди зберігався давній звичай під час свата­н­ня стріляти з рушниці; звичаї роз­рива­н­ня калача на весіл­лі як символ виходу одного з членів роду, від­тина­н­ня коси молодої. Похов. обрядовість гуцулів теж зберегла багато архаїч. рис: трембіта­н­ня на знак смерті родича; ігри при небіжчику; ритуал. «проща» перед тим, як рушати на цвинтар та роз­дача «помани» — памʼяток про померлого (ремінь, сорочка, пояс). У гуцул. говірках збережено архаїчні риси давньоукраїнської мови. Своєрідність усно-поет. та муз. творчості (колядки, «полонинки», весіл. пісні, голосі­н­ня; казки, легенди, коломийки), нар. мистецтва (художнє ткацтво, вишивка, різьбле­н­ня, писанкарство, виготовле­н­ня прикрас із бісеру, художня обробка металу) засвідчує самобутню етнічну специфіку. Серед майстрів нар. творчості — І. Балагурак, М. Бович, Г. Василащук, Н. Вербівська, М. Грепиняк, М. Корнелюк, В. Корпанюк, І. Павлик, В. Петрів, Д. Пожоджук, Р. Стринадюк, Ю. Стрипко, Д. Шкрібляк та ін. У Косові створ. від­діле­н­ня НСХУ та НСМНМУ. На традиціях гуцул. нар. мистецтва виховуються студенти Косів. ін­ституту приклад. і декор. мистецтва, Вижниц. коледжу приклад. мистецтва. Серед гуцулів багато талановитих митців різних жанрів, зокрема Р. Кумлик (Верховина), П. Горицвіт, М. Кабалюк-Тисянська. Важл. значе­н­ня посідає Г. як турист.-рекреац. регіон: тут про­стягається Чорногір. хребет, заповід­ні тер. — природні парки Карпатський, Вижницький та «Гуцульщина», Карпат. біо­сфер. заповід­ник, числен­ні джерела мінерал. вод. Сприятл. умови для вод. туризму на річках Прут, Тиса, Черемош. Турбази, турготелі у Верховині, Косові, Космачі, Шешорах, Яремчі, Ясінях, санаторії — у Ворохті, Квасах, Косові, Шешорах. Роз­вивається сільський зелений туризм. Музеї історії, природи, нар. мистецтва і побуту у Великому Бичкові, Вижниці, Коломиї, Косові, Криворівні, Рахові, Ясінях, приватні музеї у Верховині, Косові, Рожкові. Видається ж. «Зелені Карпати». Роз­горнуто громад. рух за від­родже­н­ня, збереже­н­ня й роз­виток гуцул. традицій. 1990 створ. обʼ­єдн. «Гуцульщина», діє Верховин. філія НДІ україно­знавства Міністерства освіти і науки України, у Косові — н.-д. лаб. «Гуцульська етнопедагогіка та гуцульщино­знавство». У Львові створ. Регіон. обʼ­єдн. дослідників Г. Налагоджено спів­працю з гуцул. діаспорою у Великій Британії, Канаді, США, де діють гуцул. товариства та обʼ­єд­на­н­ня, видаються ж. «Гуцульщина», «Гуцулія», працює Гуцул. дослід. ін­ститут. Видаються крає­знавчі ж. «Гуцульщина», «Писанка», «Гуцульська школа». Вид-во «Писаний Камінь» (Косів) публікує крає­знавчу літературу та твори місц. письмен­ників. Найвидатніші літ. твори про Г. написали Ю. Федькович, О. Кобилянська («У неділю рано зілля копала», 1909), Г. Хоткевич («Камін­на душа», 1910), М. Коцюбинський («Тіні забутих предків», 1912), А. Крушельницький («Рубають ліс», 1914), С. Вінценз («Na wysokiej połoninie», 1936; укр. перекл. 1997), М. Ломацький («Країна чарів і краси», 1959) та ін. До гуцул. тематики звертаються сучасні письмен­ники: Р. Андріяшик, Б. Бойко, М. Влад, В. Вознюк, В. Герасимʼюк, Ф. Зубанич, Р. Іваничук, І. Калинець, В. Кухта, І. Малкович, М. Матіос, Т. Мельничук, Д. Павличко, С. Пушик, Б. Радиш, Р. Федорів, Я. Ярош та ін. Гуцул. мотиви звучать у творах композиторів А. Кос-Анатольського, М. Колес­си, М. Скорика. Природа й люди Г. зна­йшли від­ображе­н­ня у творах художників Й. Бокшая, С. Гординського, А. Ерделі, С. Караф­фи-Корбут, А. Каш­шая, Е. Козака, О. Кульчицької, М. Мороза, О. Новаківського, Ю. Панькевича, І. Труша, Г. Якутовича та ін. Праці з історії Г. належать В. Грабовецькому. Етно­графію, демо­графію, мистецтво Г. досліджують П. Арсенич, Ю. Гошко, Р. Захарчук-Чугай, Р. Кирчів, Ю. Лащук, М. Мандибура, І. Могитич, О. Никорак, П. Сіреджук, О. Соломченко та ін. 1997–99 пере­ви­дано фундам. 5-том. дослідж. В. Шухевича «Гуцульщина» (1899–1908).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю