Визвольні змагання 1917-21

ВИЗВО́ЛЬНІ ЗМАГА́ННЯ 1917–21 – період в історії України, що характеризується значною політичною, військовою та дипломатичною діяльністю українських національних сил, спрямованою на відродження самостійної держави на всіх українських етнічних землях. Спочатку ця боротьба проходила на центр. укр. територіях, що до 1917 входили до складу Рос. імперії, згодом вона поширилася на зх.-укр. землі, що входили до складу Австро-Угорщини, встановлюючи третю укр. державність після двох попередніх – за княжої і козацької діб. Після Лютн. революції 1917 на центр. Україні було послідовно встановлено 3 держ. формації: Українська Народна Республіка, Українська Держава і Директорія Української Народної Республіки. Першим кроком до відновлення незалежності України стало створення 17 березня 1917 в Києві Української Центральної Ради, яку очолив М. Грушевський. Укр. нац. конгрес, що відбувся 17–21 квітня 1917, став по суті укр. установчими зборами, які перетворили УЦР у рев. парламент. Після конгресу УЦР обрала зі свого складу виконав. орган – комітет, згодом названий Малою Радою. Державотворча діяльність УЦР відображена в 4-х проголошених нею універсалах. І Універсал, ухвалений 23 червня 1917 та проголошений на 2-му Військ. з’їзді у Києві, прокламував автономію України, визначав ставлення до рос. Тимчас. уряду і стверджував, що тільки Укр. установчі збори (сойм) мають право схвалювати закони в Україні. Незабаром було створено Генеральний Секретаріат УЦР – виконав. орган, який очолив В. Винниченко. Військ. справами з ініціативи новоствор. уряду упродовж 1917 керував С. Петлюра.

Хоча в ІІ Універсалі від 16 липня 1917 йшлося про взаємне визнання УЦР і рос. Тимчас. уряду, восени 1917 між ними виникли серйозні ускладнення, зумовлені тим, що останній перешкоджав Ген. Секретаріату організовувати владу і заборонив скликати Укр. установчі збори, вважаючи їх кроком до сепаратизму. Скориставшись цілковитою анархією, що панувала на фронті і в тилу, 7 листопада 1917 більшовики на чолі з Леніним повалили Тимчас. уряд і захопили владу в Росії (окрім Кубані та Дону). УЦР не визнала більшов. переворот і засудила його. У Києві 11–13 листопада 1917 відбулися збройні сутички між штабом Київ. військ. округу, що підтримував Тимчас. уряд, більшов. військ. частинами і укр. полком, сформованим із делегатів 3-го Всеукр. військ. з’їзду, що підтримував УЦР. Боротьба закінчилася поразкою штабу і придушенням більшов. повстання.

20 листопада 1917 своїм ІІІ Універсалом УЦР проголосила УНР, до якої ввійшли Київ., Черніг., Волин., Поділ., Полтав., Харків., Катеринослав., Херсон. та Таврій. (без Криму) губернії. Цей Універсал декларував збереження федератив. зв’язків між УНР і Росією, хоча залишалося неясним, про яку Росію йдеться, оскільки Україна не визнавала більшов. влади, а демократ. Росія на той час уже перестала існувати. ІІІ Універсал також закріплював свободу слова, друку, віросповідання, зборів, страйків; недоторканість особи; скасовував смертну кару і право приват. власності на землю, яка ставала власністю всього народу і надавалася без викупу. Було встановлено 8-годин. робочий день, уряд і робітники отримали право контролю над пром-стю, нац. меншості – право на нац. автономію. З поваленням Тимчас. уряду і його представництв та невизнанням більшов. влади єдиним господарем в Україні залишилася УЦР. Результати виборів до Всерос. установ. зборів, що відбулися в Україні 10–12 грудня 1917, підтвердили значну популярність укр. політ. партій – УПСР і УСДРП, які здобули найбільшу кількість голосів. Спроба більшовиків, які на виборах здобули лише 10 % голосів, перебрати владу за посередництва Всеукр. з’їзду рад робітн., солдат. і селян. депутатів, що відбувся 17–19 грудня 1917, зазнала невдачі: з 2500 учасників за них проголосувало лише 150. Своєю демократ. політикою і утриманням порядку в Україні УЦР привернула увагу іноз. держав, які влітку 1917 надіслали до Києва своїх представників-спостерігачів. Франція і Велика Британія, намагаючись не допустити переговорів між Україною і державами Четвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), після довгих парламентарно-дипломатич. процедур 3–4 січня 1918 визнали уряд УНР і призначили своїх повноваж. представників. Прихильно поставилися до України й ін. держави Антанти. Найгіршими були відносини з Росією. Після роззброєння більшов. частин, які готували у Києві повстання з метою захоплення влади, укр. уряд вислав їх за кордони України. У відповідь 17 грудня 1917 Раднарком надіслав Ген. Секретаріату підписаний Леніним і Л. Троцьким ультиматум, який з одночас. «визнанням» УНР вимагав легалізувати в Україні більшов. збройні частини та заборонити донським козакам повертатися з фронту додому через її територію. Укр. уряд за згодою Малої Ради 18 грудня 1917 відкинув ультиматум, що стало початком укр.-рад. війни, яка з перервами тривала фактично до кін. листопада 1921 (див. Базар, Другий Зимовий похід). Цю війну більшовики вели від імені створеної 25 грудня 1917 у Харкові «Республіки Рад» (спершу названої також УНР) і призначеного 30 грудня 1917 «робітничо-селян. уряду» – Нар. Секретаріату. Рос. більшов. армія під проводом В. Антонова-Овсієнка почала наступ з Гомеля і Брянська на території України, яка не була підготовлена до війни (УЦР мала лише нечисленні військ. частини і формацію Вільного Козацтва). Впродовж січня 1918 більшов. армія зайняла Лівобережжя, загрожуючи безпосередньо столиці України. Зупинити цей наступ у бою під Крутами намагався відділ нац. свідомої студент. молоді. Одночасно у Києві вибухнуло повстання розпропагандованих більшовиками робітників з центром на заводі «Арсенал», яке було придушене 4 лютого 1918 укр. добровольчими відділами. За таких умов уряд УНР і держ. установи на чолі з М. Грушевським були евакуйовані. Більшов. частини, очолені М. Муравйовим, вступили в Київ, де застосували тактику терору проти укр. населення. Єдиним порятунком від більшов. наступу став мир із державами Четвірного союзу та їх допомога у війні. Однак для повноправ. переговорів на міжнар. форумі потрібно було оголосити незалежність України. Цей акт УНР здійснила своїм IV Універсалом, який 22 січня 1918 проголосив самостійність і незалежність України і став легал. основою для суверенної укр. держави. Універсал також перейменував Ген. Секретаріат на Раду Нар. Міністрів УНР, замінив армію на міліцію і призначив на 2 лютого 1918 скликання Укр. установ. зборів.

Наприкінці січня 1918 у Києві УЦР ухвалила аграр. закон про націоналізацію землі. Згодом у Житомирі Мала Рада ухвалила ряд законів, зокрема про грошову систему, держ. герб, громадянство, нові адм. поділ та календар. стиль. Розвиваючи зовн.-політ. діяльність, УЦР рішенням від 22 грудня 1917 вислала свою делегацію на чолі з головою уряду В. Голубовичем (з кін. січня 1918 – О. Севрюком) на мирні переговори у Бресті, де 9 лютого 1918 було підписано Брестський мирний договір між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. Цим миром Четвірний союз визнав УНР як самостійну державу, визначив зх. кордони України, встановив з нею дипломатичні стосунки, врегулював обмін військовополоненими, а також госп. відносини і взаємний обмін товарами. Між УНР і Австро-Угорщиною була укладена окрема таємна угода у справі Галичини і Буковини, що мали створити окремий корон. край, однак згодом Австрія анулювала її.

Після підписання Брест. договору 12 лютого 1918 уряд УНР звернувся до нім. уряду з проханням про військ. допомогу, відповідно до якого з 19 лютого 1918 почався вхід нім.-австр. військ на окупов. більшовиками укр. землі. У березні уряд В. Голубовича повернувся до Києва, а до квітня вся тер. України була звільнена. Однак між укр. урядовцями і нім. командуванням відразу ж виникли серйозні суперечності. Німці прагнули здобути хліб, а безладдя і політика тодішнього соціаліст. уряду викликали у них сумнів щодо спроможності України виконати екон. зобов’язання. У відповідь на відмову селян засівати поля головнокомандувач нім. військ фельдмаршал Г. Айхгорн 25 квітня 1918 видав наказ про запровадження нім. польових судів. Слідом за цим 26–27 квітня було роззброєно Українську дивізію синьожупанників, а 28 квітня на засіданні УЦР німці у брутал. формі спробували заарештувати 2-х укр. міністрів. 29 квітня 1918 сесія УЦР ратифікувала Конституцію УНР і обрала М. Грушевського президентом, однак у той же день консервативні кола, підтримувані німцями, на з’їзді Союзу земел. власників України здійснили держ. переворот і проголосили генерала П. Скоропадського гетьманом України. Він відразу ж видав «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчас. держ. устрій України», які віддавали гетьманові всю законодавчу, виконавчу та військ. владу (лише контроль над судами покладався на Верхов. Суд). Всі закони, видані УЦР, скасовувалися, назву УНР було замінено на Українська Держава. Новий устрій міністерств і адміністрації наслідував систему, що існувала за царату, зокрема було відновлено губернії, повіти та волості, міські думи і земські управи. Більшість згодом прийнятих законів (у справі аграр. реформи, про вільні продаж і купівлю землі тощо) нагадували дорев. порядки. За Гетьманату РМ очолювали Ф. Лизогуб (від 10 травня 1918) та С. Гербель (від 14 листопада 1918), більшість міністрів належали до кадетів і рос. монархістів.

Труднощі гетьман. влади полягали насамперед у тому, що в Україні, окрім внутр. опозиції, існували дві влади: українська і нім. військ, які хоч і були запрошені УЦР та вважалися союзниками, поводились як господарі країни, оскільки їх частини були розташ. по всій Україні (разом з австро-угор. частинами на Пд. контингент окупацій. військ досягав 800 тис. осіб). Вони постійно втручалися у внутр. і зовн. політику України, а головнокомандувач німецьких військ і нач. його штабу мали значну фактичну владу. Внутр. політика гетьмана і його співробіт. викликала опозицію більшості укр. політ. партій і загалу укр. суспільства. Нові порядки, запроваджені урядом і місц. адміністрацією, керованою здебільшого колиш. рос. службовцями, каральні експедиції, організовані за допомогою нім. військ, викликали опір селян і робітників. Незважаючи на ці та ін. негативні прояви, гетьман. режим мав також чималі досягнення, особливо у сфері зовн. політики (в цьому велика заслуга Д. Дорошенка) та у галузі науки й освіти. Свідченням цього були встановлення дипломат. відносин із державами Четвірного союзу і деякими нейтрал. країнами та відкриття 14 листопада 1918 у Києві УАН. Відносини з Німеччиною, утруднені через її втручання у внутр. справи України, дещо поліпшилися після поїздки гетьмана до Берліна у вересні 1918 та його зустрічі з імператором Вільгельмом ІІ Австро-Угорщина, маючи певні труднощі у відносинах з поляками, займала вичікувальну позицію і не ратифікувала Брест. договору. 12 червня 1918 у Києві було підписано поперед. мир. договір із делегацією Раднаркому РРФСР на чолі з Х. Раковським і Д. Мануїльським. За умовами Брест. договору більшовики були змушені визнати Українську Державу і встановили з нею консульські взаємини. З підписанням остаточ. миру рад. делегація зволікала, передбачаючи скору поразку Німеччини.

Справу приєднання до України її етніч. земель утруднювала Німеччина (зокрема, за її згодою 13 січня 1918 Румунія окупувала Бессарабію), тому з ними були налагоджені лише політ. і екон. відносини. Уряд гетьмана не погодився на усамостійнення Криму й екон. санкціями примушував його до співпраці з Україною. З Кубанню був укладений корисний для України договір, з Доном – підписана угода про оборон. і торг. союзи. На Підляшші урядував губ. комісар – староста О. Скоропис-Йолтуховський, тоді як на Холмщині австр. уряд не допускав формування укр. адміністрації.

За Гетьманату більшість укр. військ. одиниць, організованих у поперед. період, було розформовано, окрім Запороз. дивізії, що охороняла пн.-сх. кордони України. Натомість у липні 1918 сформовано Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Клименка, а з вересня дозволено формування загону січових стрільців у Білій Церкві під командуванням Є. Коновальця. Вище військ. командування, що складалося здебільшого з росіян, вороже ставилося до укр. військ. формацій. Було санкціоновано також вербування до рос. білогвардій. Добровольчої армії генерала А. Денікіна.

Укр. політ. партії, які перебували в опозиції до гетьмана, на поч. серпня 1918 утворили Укр. нац. союз (УНС). 13 листопада 1918 УНС створив Директорію УНР для керування протигетьман. повстанням. До складу Директорії увійшли: В. Винниченко (голова), С. Петлюра (гол. отаман), Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко. Проголошення П. Скоропадським 14 листопада 1918 грамоти про федерацію з майбутньою небільшов. Росією викликало велике обурення в укр. колах і прискорило повстання. Його основною військ. силою були січові стрільці на чолі з Є. Коновальцем, які 16 листопада 1918 розпочали наступ з Білої Церкви на Київ. У ході наступу до них приєдналися повстан. загони, а також частини гетьман. військ. Вирішал. бій між повстанцями і гетьманцями відбувся 18 листопада 1918 під Мотовилівкою, де останні були розбиті й відступили до Києва. Нім. війська, яким Директорія гарантувала вільне повернення додому, оголосили нейтралітет. У таких умовах 14 грудня 1918 гетьман зрікся влади, передавши її своєму уряду. Згодом влада перейшла до Директорії, війська якої зайняли Київ, хоча опір окремих гетьман. частин, підтриманих німцями, ще тривав на Чернігівщині та Волині. 19 грудня 1918 Директорія урочисто переїхала з Вінниці до Києва, де була відновлена УНР.

Своєю декларацією 26 грудня 1918 вона відновила закони УНР, зокрема про передачу поміщиц. землі селянам без викупу. 26 грудня 1918 Директорія призначила свій перший уряд під головуванням В. Чехівського, перед яким постали складні питання організації влади, ЗС, відносин з Антантою, а також, після проголошення в Галичині й на Буковині ЗУНР, і справа об’єднання двох укр. держав. Однак пріоритет. питанням було ставлення до більшов. Росії, яка не тільки кваліфікувала Директорію як таку, що «запродалася капіталістам», але й організувала на території України свої ради. Водночас з Пн. наступали червоноармій. війська.

Щоб протидіяти більшов. пропаганді, Директорія разом з представниками політ. партій вирішила на поч. грудня 1918 взяти за основу розбудови влади т. зв. трудовий принцип, за якого влада в губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян і трудової інтелігенції без участі поміщиків і капіталістів. Центр. владу обирав Трудовий Конгрес – своєрід. парламент, сформований з депутатів від селян, робітників, трудової інтелігенції, а також залізничників і поштовиків. Ця своєрідна система організації влади дала змогу рос. і польс. пропаганді кваліфікувати перед Антантою укр. владу, встановлену Директорією, як більшовицьку.

У сесії Трудового Конгресу, що відбулася 23–28 січня 1919 у Києві, взяли участь бл. 300 депутатів (із 528-ми признач.), зокрема і від Укр. Нац. Ради ЗУНР. Конгрес, яким керувала президія на чолі з С. Вітиком, затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР; передав тимчасово Директорії, доповненій представником ЗУНР, законодавчу і верховну владу в Україні; ухвалив принцип заг. виборчого права для творення майбутнього укр. парламенту. Через більшов. наступ Конгрес перервав свою сесію, доручивши подальшу роботу комісіям.

Відразу після повалення гетьман. режиму Директорія опинилася у складному міжнар. становищі. З Пн. та Сх. наступали більшов. війська, на Пн.-Зх. виник польс. фронт, на Донщині оформилася білогвардій. Добровол. армія генерала А. Денікіна, за Дністром були вороже налаштовані румуни, а з Пд., на відтинку Одеса–Миколаїв, загрожував франц.-грец. десант, який від кін. грудня 1918 до січня 1919 захопив усю Пд.-Зх. Україну (держави Антанти поставили собі за мету повалити більшов. владу і відновити велику Росію). На поч. грудня 1918 більшов. війська під проводом В. Антонова, під гаслом допомоги рад. уряду України розпочали з р-ну Курська воєнні операції проти УНР. Незначні військ. сили України на той час включали Корпус УСС, Запороз. корпус і недисципліновані повстан. загони, що часто переходили до ворога. Більшовики зайняли Лівобережжя і підступили до Києва, внаслідок чого 5 лютого 1919 укр. уряд переїхав до Вінниці. Лише у березні 1919 війська УНР зупинили на Пд. фронті наступ більшовиків, які намагалися прорватися через Румунію до Угорщини, на допомогу проголошеній там рад. республіці.

Оскільки УНР опинилася між двох вогнів, потрібно було дійти до порозуміння або з Москвою, або з Антантою. Спроба В. Чехівського, підтримувана В. Винниченком, порозумітися з Москвою не вдалася. Більшість чл. уряду і представників партій зайняли запропоновану С. Петлюрою антибільшов. позицію, шукаючи порозуміння з Антантою, від якої УНР сподівалася отримати військ.-тех. допомогу. 11 лютого 1919 В. Винниченко зрікся головування в Директорії, його обов’язки перебрав С. Петлюра.

Новоствор. уряд УНР пробував домовитися з франц. командуванням про співпрацю та боротьбу проти більшовизму, однак франц. громадськість перебувала під впливом рос. білогвардійців, які не визнавали укр. держави, втручалися у її внутр. справи, зокрема вимагали, щоб укр. армія стала частиною рос. фронту. Серед населення поширилося опозиційне ставлення до уряду, який під впливом більшов. пропаганди і навіть частини соціалістів почали називати «буржуазним». Розбитий на різні осередки, він не контролював ситуацію, що було вигідно більшовикам. Укр. військ. частини деморалізувалися, до командування дедалі частіше приходили отамани, зокрема загони отамана М. Григор’єва відтіснили війська Антанти з Херсона і Миколаєва (6 квітня ці війська залишили й Одесу).

9 квітня 1919 у Рівному Директорія сформувала з укр. соціал-демократів і есерів новий уряд, який очолив Б. Мартос. Своєю декларацією від 12 квітня цей уряд закликав до боротьби проти агресії рос. більшовиків-комуністів, запевняючи, що він не буде покладатися на іноз. військ. допомогу. Тим часом ситуація в Україні дещо поліпшилася: обурені початком комуніст. будівництва на окупов. тер. селяни чинили опір, зокрема, за повідомленням голови уряду УСРР Х. Раковського, протягом квітня– червня 1919 в Україні відбулося бл. 328 антибільшов. повстань. Проти більшовиків виступили і ліві формації соціал-демократів та частина есерів, створивши Всеукраїнський революційний комітет. У квітні–травні активну боротьбу проти більшовиків вели повстан. загони отамана Д. Зеленого. Початковим успіхам уряду УНР у боротьбі з більшовиками зашкодив удар з боку отамана В. Оскілка, що 24 квітня 1919 організував у Рівному переворот, який, однак, був безкровно ліквідований. У травні 1919 Армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділлі як проти польс. Армії Галлера, так і проти нового більшов. наступу. Укладене 24 травня перемир’я з поляками дало змогу укр. армії провести реорганізацію і витіснити на поч. червня більшовиків з Пд.-Зх. Поділля. Таким чином була підготовлена тер. для Української галицької армії, яка під тиском поляків 16–18 липня 1919 перейшла Збруч.

У червні 1919 уряд УНР переїхав до Кам’янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. У липні Армія УНР поповнилась за рахунок УГА і загонів Всеукр. рев. комітету. З Пд. сюди ж пробивалися частини отамана Ю. Тютюнника. На той час до складу Директорії входили С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко і Є. Петрушевич, який, отримавши від Укр. Нац. Ради поширені права з титулом диктатора, завідував тільки справами Галичини.

На поч. серпня 1919 розпочався спільний наступ УГА і Армії УНР проти більшовиків із заг. напрямом на Київ і Одесу. Водночас генерал А. Денікін без погодження з українцями розпочав наступ проти більшовиків на Лівобереж. Україні, прямуючи також до Києва. Об’єднані укр. армії, наступаючи через Шепетівку, Жмеринку, Вінницю, Бердичів, Житомир, вели запеклі бої з відступаючими більшов. військами. 30 серпня 1919 укр. частини ввійшли до Києва, куди в той самий час прибули з Лівобережжя підрозділи Добровол. армії. Щоб не допустити зброй. конфлікту між двома противниками більшовиків, укр. командування відвело свої війська з Києва.

У цей час між УНР і ЗУНР виникли розбіжності у поглядах щодо стратегії подальшої боротьби. Директорія й уряд УНР вважали осн. противниками білогвардійців і більшовиків, тому для здобуття допомоги від Антанти були готові укласти союз із Польщею. Натомість галицькі українці на чолі з Є. Петрушевичем найбільшим противником вважали Польщу і для звільнення Галичини були готові порозумітися з А. Денікіним та за його посередництва отримати підтримку Антанти, хоча загалом держави Антанти неприхильно ставилися до укр. держ. незалежності й тримали в блокаді тер. УНР, не допускаючи ввезення озброєння, ліків, обмундирування для війська, а також одягу та взуття для цивіл. населення. Майже відразу Добровол. армія повела на окупов. нею землях нищівну антиукр. політику, відновлюючи поміщицьке землеволодіння. Це спричинило вибух масових селян. повстань, зокрема під проводом Н. Махна, Д. Зеленого та ін. С. Петлюра, якому Директорія передала 15 вересня 1919 всі свої повноваження, і уряд УНР вирішили допомогти повстанцям і 24 вересня оголосили війну А. Денікіну, війська якого займали значну частину Пд. Київщини і Поділля. Контрнаступ укр. армії, що почався наприкінці вересня, проходив у вкрай важких умовах. Позбавлене через блокаду Антанти ліків і сан. матеріалів, укр. військо втратило до 70 % особового складу, внаслідок чого у жовтні денікін. війська зайняли значну частину Правобережжя. У цих катастрофіч. умовах Начальна команда УГА під проводом генерала М. Тарнавського підписала 6 листопада 1919 перемир’я з А. Денікіним, за умовами якого УГА ввійшла до складу Добровол. армії. Є. Петрушевич, який був проти цього рішення командування УГА, 16 листопада разом з урядом ЗУНР виїхав до Відня. 17 листопада 1919 Кам’янець-Подільський окупували поляки.

Наприкінці листопада Армія УНР опинилась на Волині, оточена більшовиками, денікінцями та поляками. За таких умов С. Петлюра скликав 4 грудня 1919 у Чорториї нараду чл. уряду УНР і командирів частин Армії УНР, на якій було вирішено перейти до партизан. форм боротьби у тилу більшовиків і денікінців. 6 грудня 1919 частина військ УНР під командою генералів М. Омеляновича-Павленка і Ю. Тютюнника разом з головою РМ І. Мазепою вирушила у Перший Зимовий похід. С. Петлюра виїхав до Варшави, де перебувала місія УНР на чолі з Міністром закордон. справ А. Лівицьким, щоб спробувати змінити ставлення держав Антанти до укр. питання.

7 листопада 1919 почався 3-й наступ більшовиків на Україну, внаслідок якого 16 грудня більшовики втретє зайняли Київ, а до середини лютого 1920 витіснили з України війська А. Денікіна. Після розгрому денікін. армії, на підставі угоди між ревкомом УГА й більшовиками, УГА стала частиною їх армії під назвою Червона УГА. Таким чином, за винятком Волині й Зх. Поділля з Кам’янцем-Подільським, зайнятих польс. військами, вся тер. УНР опинилася під контролем більшовиків. На окупов. поляками Поділлі перебували уповноважений уряду УНР І. Огієнко, а також частина уряду УНР з І. Мазепою. У березні 1920 С. Петлюра видав наказ армії Першого Зимового походу пробиватися на Зх., що й було виконане 6 травня 1920.

Тим часом укр. дипломатична місія у Варшаві на чолі з А. Лівицьким продовжувала переговори з поляками, наслідком яких стало підписання 22 квітня 1920 Варшавського договору. Проти умов цього договору, зокрема переходу до Польщі Зх. України, рішуче протестували екзил. уряд ЗУНР та вся укр. спільнота в Галичині, а також укр. політ. діячі на еміграції (М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал, С. Вітик та ін.).

Уряд І. Мазепи був змушений скласти повноваження. Новий уряд, останній уряд УНР на укр. землях, сформував у травні 1920 В. Прокопович. Відразу після підписання Варшав. договору, 25 квітня 1920, почався наступ польс.-укр. війська у напрямі на Київ та Бобруйськ. Укр. частини складалися з двох стрілец. дивізій під командуванням полковників М. Безручка й О. Удовиченка, а також з армії, що повернулася із Зимового походу. 7 травня 1920 дивізія М. Безручка разом з польс. частинами увійшла до Києва, однак на поч. червня більшов. армія С. Будьонного примусила польс.-укр. військо відступити до Варшави. Після поразки більшовиків 15 вересня 1920 під Варшавою розпочався польс.-укр. контрнаступ. У серед. жовтня частини Армії УНР, що налічували до 25 тис. вояків, зайняли Поділля по лінії Шаргород–Бар–Літин. Тим часом польс. уряд 12 жовтня уклав з більшовиками перемир’я, поставивши укр. війська у складне становище. Ще перебуваючи в Україні, Директорія схвалила 12 листопада 1920 закон про Тимчас. упр. та законодавство в УНР. Після важких боїв 21 листопада 1920 Армія УНР відступила за Збруч. На тер. Польщі укр. вояків було інтерновано в таборах. Після цього збройну боротьбу з більшовиками на Поділлі, Київщині, Катеринославщині та Полтавщині вели різні повстан. загони, чисельність яких наприкінці 1920 становила бл. 40 тис. осіб. Подекуди ця партизан. боротьба тривала до 1924. Для підсилення повстан. руху в Україні восени 1921 з добровольців Армії УНР, інтернованих у Польщі, було організовано Волинську і Подільську повстан. групи під керівництвом Ю. Тютюнника, які, перейшовши рад. кордон, діяли на Правобережжі протягом листопада 1921. Частина учасників цього партизан. рейду, названого Другий Зимовий похід, потрапила в полон і була розстріляна під Базаром.

18 березня 1921 Польща уклала з РРФСР і УСРР Ризький мирний договір, яким визнавала УСРР. Натомість РРФСР визнавала приєднання до Польщі зх.-укр. земель. Перебуваючи на еміграції, представники УНР 3 лютого 1921 сформували в м. Тарнув (Польща) Раду республіки як тимчас. верхов. орган нар. влади під головуванням І. Фещенка-Чопівського, що проіснував до серпня 1921.

Держ. відродження на зх.-укр. землях – у Галичині, на Буковині й Закарпатті, що входили до складу Австро-Угорщини, відбувалося під знач. впливом подій на Наддніпрянщині. Усвідомлюючи непримиренну ворожість рос. царату до ідей суверенності України, а також відносну толерантність Австро-Угорщини до ідеї укр. автономії, зх. українці ще напередодні 1-ї світової війни запевнили австр. уряд у своїй лояльності, а з її початком у Львові з представників політ. формацій утворили Гол. укр. раду під проводом К. Левицького, що змагалася за укр. державу проти цар. Росії. 1914 було сформовано укр. Легіон УСС, який під час війни в складі австро-угор. армії воював на рос. фронті, а згодом став основою УГА.

Від вересня 1918, напередодні розпаду Австро-Угорщини, українці в Галичині почали готуватися до переобрання влади в краї. З цією метою наприкінці вересня у Львові створ. Військ. комітет, який згодом очолив сотник УСС Д. Вітовський. 18 жовтня 1918 Укр. парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх укр. послів у австр., галиц. та буковин. сейми. Було запрошено також по 3 делегати від політ. партій Галичини і Буковини. Ці збори під проводом Є. Петрушевича вирішили уконституювати Укр. Нац. Раду – політ. представництво українського народу в Австро-Угорщині. Рада, спираючись на право самовизначення народів, проголосила Укр. державу на тер. Галичини, Пн. Буковини й Закарпаття. 19 жовтня 1918 збори обрали головою Ради Є. Петрушевича, а для справ Галичини створили Делегатуру Укр. Нац. Ради під проводом К. Левицького. 30 жовтня Укр. парламентарна репрезентація поставила перед австр. урядом вимогу про передачу в руки Укр. Нац. Ради всієї влади в Галичині та Пн. Буковині, однак австр. намісник Галичини відповів відмовою. У відповідь на це в ніч на 1 листопада 1918 укр. військ. підрозділи роззброїли австр. частини і зайняли важливі урядові установи у Львові та ін. повіт. містах Галичини. Після цього нім. і угор. військ. частини залишили Галичину, а Д. Вітовський був признач. командиром укр. військ. підрозділів.

9 листопада 1918 Укр. Нац. Рада визначила назву для держави – ЗУНР. Галиц. делегатура створила перший уряд – Держ. Секретаріат на чолі з К. Левицьким. Від моменту створення ЗУНР була змушена вести збройну боротьбу з поляками, які займали ворожу позицію щодо укр. державності. Внаслідок цієї боротьби 21 листопада 1918 укр. військо залишило Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, де перебував до кінця грудня 1918.

Хоча у цій боротьбі полякам допомагала вся польс. держава, а ЗУНР могла розраховувати лише на військ. ресурси Галичини, війна велася зі змінним успіхом. Наприкінці грудня 1918 уряд ЗУНР переїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де 3–4 січня 1919 зібралася сесія Укр. Нац. Ради, яка обрала новий уряд під головуванням С. Голубовича.

Після об’єднання УНР і ЗУНР назву ЗУНР було змінено на ЗОУНР, однак формальна зміна назви і постанова про соборність не змінили побудову й організацію влади в Галичині, оскільки зовн.-політ. обставини не сприяли реорганізації. Крім того, існували певні розбіжності у політ. міркуваннях: відповідал. політики Галичини вважали, що ЗУНР має більші шанси визнання на міжнар. арені, натомість діячі УНР розраховували на допомогу Польщі у боротьбі проти більшовиків і готові були йти на територіал. поступки. Щоб закінчити війну з Польщею, ЗУНР намагалася здобути визнання ін. держав. З цією метою вона утворила свої посольства у Відні, Берліні, Будапешті, Празі, підтримуючи фактичні взаємини, оскільки лише Австрія визнавала легітимність представництва ЗУНР. Місії ЗУНР існували у Белґраді, Римі й Ватикані, згодом організовано представництво ЗУНР у США, Канаді й Бразилії.

Значну увагу уряд ЗУНР приділив мирній конференції у Парижі, куди в січні 1919 було надіслано делегацію. У серед. лютого 1919 УГА розпочала Вовчухівську операцію з метою визволення Львова. Однак успіш. наступ укр. військ був припинений з ініціативи Антанти, яка вислала до Львова місію на чолі з генералом Ю. Бартелемі для переговорів з урядом ЗУНР у справі перемир’я з поляками. Місія запропонувала демаркац. лінію, на підставі якої Львів і Дрогобиц. нафт. бас. (прибл. 40 % тер. Сх. Галичини) залишалися Польщі, однак ці пропозиції уряд ЗУНР відкинув, після чого відновилися воєнні дії. Чергові спроби укладення перемир’я робилися з ініціативи Найвищої ради держав Антанти (19 березня 1919), згодом – міжсоюз. комісії, очолюваної генералом Л. Ботою (13 травня 1919). На пропозицію останньої Дрогобиц. нафт. бас. повинен був залишитись на укр. боці. Ці ініціативи, у свою чергу, відкинули поляки, які розпочали наступ проти УГА. 15 травня 1919 польс. уряд надіслав на укр. фронт у Галичині та на Волині сформов. у Франції дивізії генерала Ю. Галлера, признач. для боротьби з більшовиками. За допомогою переважаючих числом і озброєнням частин Галлера і румун. військ, які наступали на галиц. Покуття, на поч. червня поляки зайняли майже всю Галичину, окрім трикутника між Дністром і Збручем.

У цей критич. для ЗУНР момент уряд С. Голубовича 9 червня 1919 склав повноваження, натомість Укр. Нац. Рада призначила повновлас. диктатором ЗУНР Є. Петрушевича, який створив виконав. орган – Раду уповноважених. Ці зміни піднесли дух населення і війська. У червні під командою генерала О. Греківа УГА розпочала Чортківську офензиву (7–28 червня 1919), яка увінчалася здобуттям Сх. Галичини. Однак після цих початк. успіхів Антанта уповноважила Польщу продовжувати свої операції по Збруч. Міжнар. тиск, а також недостача зброї змусила УГА і уряд ЗУНР відступити протягом 16–18 липня 1919 за Збруч. Галичину окупувала Польща.

Тимчас. місцеперебуванням диктатора й уряду ЗУНР та УГА, що нараховувала на той час 45 тис. вояків, від липня до листопада 1919 став Кам’янець-Подільський. Тут час від часу виникали суперечки із діячами УНР, які не схвалювали проголошення диктатури, натомість галиц. кола критикували політику УНР, що почала щораз більше орієнтуватися на Польщу. Розходження між галичанами і наддніпрянцями виявилися також у ставленні до А. Денікіна, з яким перші, під впливом Антанти, готові були порозумітися, тоді як УНР воліла знайти компроміс із Польщею, щоб через неї мати підтримку зх. держав у боротьбі проти більшовиків і денікін. білогвардійців. І хоча 24 вересня 1919 обидва уряди УНР і ЗУНР ухвалили спільну декларацію про боротьбу з А. Денікіним, УГА, охоплена епідемією тифу, незабаром перейшла до його армії, а на поч. 1920 увійшла до складу більшов. армії. Подальшу долю Галичини визначили Варшавський договір Директорії УНР з Польщею і Ризький мирний договір 1921. Остаточ. рішенням Ради Амбасадорів 14 березня 1923 вона була приєднана до Польщі.

Укр. визвольна боротьба на Буковині тривала короткий час. Делегати Буковини взяли участь 18–19 жовтня 1918 у створенні Укр. Нац. Ради у Львові. Укр. політ. представники на зборах 25 жовтня створили у Чернівцях Укр. крайовий комітет – своєрід. парламент, що вважався буковин. делегатурою Укр. Нац. Ради. На великому зборі у Чернівцях 3 листопада 1918 за участю бл. 10 тис. учасників було висунуто вимогу злуки Буковини з Україною. 6 листопада 1918 Крайовий комітет перебрав владу в укр. частині Буковини, президентом краю було проголошено О. Поповича. Помірковані румун. посли на чолі з А. Ончулом погоджувалися на поділ Буковини на укр. і румун. частини, однак група Я. Флондора викликала війська з Румунії, які 11 листопада 1918 зайняли Чернівці, а згодом, незважаючи на опір населення, і решту Пн. Буковини. Після цього спішно скликаний румунами Генерал. конгрес Буковини проголосив 28 листопада 1918 злуку Буковини з Румунією. На мир. конференціях в Сен-Жермені та Севрі Буковину було закріплено за Румунією. Проти румун. окупації Буковини протестували лише представники ЗУНР, УНР і УСРР.

На Закарпатті після розвалу Австро-Угорщини утворилися нар. ради, які здебільшого стояли за приєднання до України. У Хусті «Собор Русинів» – 400 делегатів під керівництвом Михайла і Юлія Бращайків – 21 січня 1919 виявив бажання приєднатися до УНР. 8 травня 1919 представники рад з Ужгорода, Хусту й Пряшева утворили Центр. нар. руську Раду, яка проголосила об’єднання Карпат. Русі з Чехо-Словаччиною. На це рішення знач. вплив мала закарп. еміграція в США, яка вела переговори з Т. Масариком і чехо-словац. представниками. Більшість представників закарп. емігрантів висловилися за приєднання Закарпаття до федератив. респ. чехів і словаків. 10 вересня 1919 мирна конференція Сен-Жермен. договором санкціонувала приєднання Закарпаття до Чехо-Словаччини, а також встановила його автоном. статус.

Літ.: Грушевський М. На порозі нової України. К., 1918; Винниченко В. Відродження нації. Т. 1–3. К.; Відень, 1920; Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917– 1920 рр. Т. 1–4. Відень, 1921–22; Капустянський М. Похід української армії на Київ і Одесу в 1919 р. Т. 1–2. Л., 1921– 22; Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1921. Відень, 1922; E. Borschak. La paix ukrainienne de Brest-Litovsk. Paris, 1929; Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни. Т. 1–3. Л., 1929–30; К., 1990; Дорошенко Д. Історія України, 1917–23. Т. 1–2. Ужгород, 1930, 1932; F. S. Reshetar. The Ukrainian Revolution, 1917–1920. Princeton; New York, 1952; Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т. 1–7. Скрентон, 1962–66; Скоропадський Павло. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. К; Філядельфія, 1995; Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Л., 1995; Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. К., 1999.

А. І. Жуковський

Рекомендована література

Грушевський М. На порозі нової України. К., 1918;
Винниченко В. Відродження нації. Т. 1–3. К.; Відень, 1920;
Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917– 1920 рр. Т. 1–4. Відень, 1921–22;
Капустянський М. Похід української армії на Київ і Одесу в 1919 р. Т. 1–2. Л., 1921– 22;
Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1921. Відень, 1922;
E. Borschak. La paix ukrainienne de Brest-Litovsk. Paris, 1929;
Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни. Т. 1–3. Л., 1929–30;
К., 1990;
Дорошенко Д. Історія України, 1917–23. Т. 1–2. Ужгород, 1930, 1932;
F. S. Reshetar. The Ukrainian Revolution, 1917–1920. Princeton; New York, 1952;
Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т. 1–7. Скрентон, 1962–66;
Скоропадський Павло. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. К; Філядельфія, 1995;
Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Л., 1995;
Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. К., 1999.