Державний суверенітет
Визначення і загальна характеристика
ДЕРЖА́ВНИЙ СУВЕРЕНІТЕ́Т — верховенство державної влади всередині країни та її незалежність і рівноправність у зовнішньополітичній сфері. Основні ознаки Д. с.:
- верховенство — передбачає верховну владу держави на власній території, її територіальну цілісність і недоторканність;
- неподільність — засвідчує неможливість існування в країні двох верховних влад, а отже двох суверенітетів (франц. souveraineté — верховна влада);
- невідчуженість — суверенні права не потребують чийогось визнання чи затвердження і не можуть підлягати сумніву або бути скасованими;
- необмеженість — винятково добровільне обмеження сфери реалізації власного суверенітету.
Принцип Д. с. — один із головних принципів міжнародного права і міжнародних відносин. Він юридично закріплений у статуті ООН, Гельсинських угодах та інших міжнародно-правових документах. Правовою основою Д. с. є конституції країн, декларації, загальновизнані принципи міжнародного права, які де-юре фіксують суверенну рівність держав, їхню територіальну цілісність, невтручання у внутрішні й зовнішні справи, право націй на самовизначення.
Історична довідка
Ідею Д. с. висунули ще античні філософи (Платон, Аристотель), але її оформлення у світовій науці відбулось у 16–17 ст., коли в країнах Західної Європи виникли політичні і соціально-економічні передумови для формування на руїнах абсолютних монархій національних держав. Один із перших теоретиків Д. с. французький політичний мислитель, правознавець і державний діяч Ж. Боден свої погляди з цього питання виклав у праці «Les six livres de la République» («Шість книг про республіку», Париж, 1576). Він уважав, що держава постає не за добровільним договором, а шляхом встановлення панування однієї соціальної групи над іншою через насильство та завоювання. Ж. Боден уперше визначив суверенітет як головну ознаку держави, її «абсолютну і постійну владу», властиву як для монархії, так і для республіки. Вчений виділив 5 сутнісних ознак суверенітету:
- видання законів, адресованих усім без винятку підданим і установам держави;
- вирішення питань війни та миру;
- призначення посадових осіб;
- запровадження і функціонування найвищого суду;
- помилування.
Концепція Ж. Бодена стимулювала подальші теоретичні дослідження у цій галузі. Нідерландський дослідник Г. Ґроцій (17 ст.) розглядав Д. с. дещо ширше: як його практичну реалізацію у відносинах між державами. За доби Просвітництва Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та інші розкритикували ідею божественного походження влади монарха і на противагу суверенітету монарха висунули й обґрунтували вчення про народний суверенітет як єдине легітимне джерело всіх видів державної влади та права, один із основоположних принципів демократії. Відповідно до їхнього розуміння принципу народного суверенітету лише народ (а не його окремі правителі чи правитель) є верховним носієм державної влади, тільки він може обирати форму державного правління та найвищих державних посадовців. За Ж.-Ж. Руссо, головні ознаки народного суверенітету — неподільність і невідчужуваність. Його суспільна угода стала підґрунтям для подальших теоретичних розробок і практичного втілення у життя ідеї народного суверенітету, зокрема її покладено в основу Декларації незалежності США. Поряд з демократичними ідеями Д. с. (Г. Ґроцій, Т. Джефферсон) розвивались і його авторитарні концепції (Н. Макіавеллі), тому одні політики й філософи основою Д. с. вважали народний або національний суверенітет, інші — одноосібного главу держави (монарха).
Ідеї держаного суверенітету в Україні
В Україні ідеї Д. с. почали формуватися у період Гетьманщини (17–18 ст.). Їх виразниками були, насамперед, окремі представники козацької старшини, які займали державницьку позицію. Проте серед козацької старшини певне поширення мали також ідеї автономії України у межах інших держав. Військово-політична й економічна залежність України від сусідів (Росії, Польщі, Туреччини), відсутність національної єдності знижували можливості утвердження Д. с., хоча його ідею, починаючи з 18 ст., активно підтримували і пропагували українські громадсько-політичні діячі, письменники, публіцисти, філософи (П. Орлик, М. Драгоманов, І. Франко та інші). Дослідники й політики, які розробляли ідею народного суверенітету, вважали його синонімом незалежності, а тому розглядали, як правило, у взаємозв’язку з державним і соціальним суверенітетом. Так, М. Грушевський визначав потребу народного суверенітету як послідовне й логічне завершення потреб національного розвитку та самовизначення будь-якого народу. Ю. Бачинський розглядав державний і народний суверенітет у діалектичній єдності. Його погляди поділяли М. Драгоманов, Л. Ребет, В. Старосольський та інші. Хоча для М. Міхновського ідеалом був національний суверенітет, він також вважав державний і народний суверенітет взаємозалежними. У новітній період історії ідею Д. с. України покладено в конституційну систему УНР та її правонаступників (на західно-українських землях — у діяльність ЗУНР). 1939 принципи Д. с. проголосила Карпатська Україна. За радянської доби УРСР формально проголошено суверенною державою, однак лише 1991 Україна стала дійсно незалежною і суверенною. Цей процес започатковано 16 липня 1990 Декларацією про державний суверенітет України. Сучасні українські дослідники визначають Д. с. здебільшого як верховенство влади держави всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави. Внутрішній суверенітет держави передбачає можливість розпоряджатися своєю територією та її ресурсами, а також видавати закони і домагатися їхнього виконання; зовнішній — здійснювати незалежну зовнішню політику в межах норм міжнародного права. Більшість науковців розглядають державний і національний суверенітет як різні форми вияву народного суверенітету. Д. с. сучасної України гарантований Актом проголошення незалежності України (1991), Конституцією України (1996), результатами Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 та іншими законодавчими і політичними актами. Згідно з Конституцією носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.
Рекомендована література
Завантажити статтю
