КРАЄЗНА́ВСТВО. У сучасному інформаційному су­спільстві крає­знавство вико­нує науково-методичну, освітньо-просвітницьку та інформаційно-довід­кову функ­ції. Від­повід­но до су­спільних функцій та історії формува­н­ня поширені два по­гляди, на те, що таке крає­знавство:

  1. Крає­знавство — між­дисциплінарний науковий напрям;
  2. Крає­знавство — су­спільний рух.

За першим по­глядом, крає­знавство — синтетична наукова дисципліна з комплексного дослідже­н­ня не­значної території (села, міста, ра­йону або їхньої час­тини). Сутністю цього комплексного під­ходу є ви­значе­н­ня особливостей роз­витку людини, людської спільноти в конкретних природних умовах даної локальної території протягом певного часу. Базові науки, які ви­значають теоретико-методологічний апарат крає­знавства, — гео­графія та історія, їхні теоретичні під­валини та методи дослідже­н­ня. Крає­знавство від­повід­но до цієї позиції можна роз­глядати як науку, яка синтезує зна­н­ня про природні та су­спільні явища, їхню взаємодію на певній обмеженій території, де ці явища найбільш під­владні впливу місцевих умов. Як за­значав у 19 ст. французький гео­граф і соціолог Ж.-Ж.-Е. Ре­­клю: «Гео­графія є історією в про­сторі, а історія — гео­графією в часі». Дослідже­н­ня просторово-часових аспектів взаємодії людини та природи на обмеженій території становить предмет крає­знавства, а обʼєктом ви­ступають системи природокористува­н­ня локального рівня, які сформувалися внаслідок такої взаємодії. За своїми функціями та методами дослідже­н­ня крає­знавство подібне до країнознав­­ства, але від­різняється мас­­штабами досліджуваної території. Другий під­хід акцентує увагу на освітньо-просвітницькій функції крає­знавства і роз­гля­дає його як діяльність науковців та місцевих аматорів з ви­вче­н­ня при­роди, населе­н­ня, його роз­селе­н­ня, особливостей культури, господарюва­н­ня тощо, збира­н­ня артефактів культури та пошире­н­ня отриманих знань. З цього по­гляду крає­знавчі дослідже­н­ня мають ви­ключно науково-популярне спря­мува­н­ня та полягають у збиран­ні, оброблен­ні, пред­ставлен­ні певним чином узагальненої інформації, що має довід­ковий харак­тер, спрямований на освітянську та просвітницьку діяльність, а сенсом крає­знавства є пошире­н­ня знань про особливості природи (геологічна будова та корисні копалини, клімат і особливості погодних умов, водні ресурси, рослин­ний і тварин­ний світ, памʼятки природи та рідкісні природні обʼєкти і явища, екологічний стан) та життя населе­н­ня (демо­графічні ознаки, історія заселе­н­ня краю, мова, традиційна матеріальна та духовна культура, вірува­н­ня, особливості господарюва­н­ня, історичні події та по­статі, життя і діяльність яких повʼязані з досліджуваною територією) на певній, не­значній за площею, території.

Отже, крає­знавство синтезує знан­ня інших наук, а необхідною умовою його роз­витку є діяльність як науковців, так і місцевих дослідників-аматорів. Метою крає­знавства є вихова­н­ня патріотизму, любові до рідного краю, «малої батьківщи­ни» через діяльність зі збору ар­тефактів культури, пошире­н­ня знань про них, дослідже­н­ня змін природного середовища під впливом антропоген­ної діяльності, оцінюва­н­ня екологічного стану довкі­л­ля, що має спонукати до діяльності зі збереже­н­ня природної та історичної спадщини, до організації жит­тєдіяльності громади на засадах зба­лансованого роз­витку. Крає­знавчі дослідже­н­ня, сутністю якого є синтез інформації, отриманої в процесі пошуку та узагальне­н­ня даних різнорідних джерел, ґрунтується на по­єд­нан­ні різних методів: архівного, літературного, екс­педиційного пошуку. Джерела інформації для дослідника-крає­знавця: архівні ма­теріали, мемуари, довід­ники, статистичні дані, матеріали етно­графічних, гео­графічних, геологічних екс­педицій, карто­графічні матеріали, сучасні пошукові системи та ЗМІ. Крає­знавці не тільки поширюють інформацію про памʼятки історії та природи, їхня діяльність спрямована на збереже­н­ня матеріальної, духовної культури, природного середовища. Крає­знавство від­повід­но до під­ходів і методів поділяють на комплексне та галузеве, а за формами організації — на державне, громадське, шкільне, поза­шкільне. Російський гео­граф і біо­лог Л. Берг ви­значав крає­знавство як «гео­графію рідного краю», оскільки обʼєкт (територія) та методи дослідже­н­ня гео­графії і крає­знавства спів­падають. Гео­графічне крає­знавство є складовою гео­графії, спря­­мованою на дослідже­н­ня взаємодії людини та природи на локальному рівні, метою якого є на­да­н­ня комплексних знань (інформації) про особливості даної території та життя населе­н­ня. Гео­графічне крає­знавство в Україні роз­вивали М. Костриця, О. Шаблій, С. Кузик, В. Обозний. Історичне крає­знавство входить до струк­­тури історичних наук і прагне висвітлити роз­виток локальної території за певний проміжок часу в подіях, по­статях, артефактах. З цими двома основними напрямами тісно повʼязані етно­графічне (дослідже­н­ня традиційної культури населе­н­ня) та топонімічне (від­ображе­н­ня мовних, лексичних особливостей, особливостей природи та історичних подій у на­звах місцевостей, населених пунктів, річок, скель тощо) К. Ту­ристичне крає­знавство спрямоване на організацію синтетичної крає­знавчої інформації від­повід­но до потреб рекреаційно-туристичної діяльності. Роз­робле­н­ня екс­курсії спи­рається саме на крає­знавчу інформацію, організовану таким чином, щоб без­посередньо під час від­ві­да­н­ня та озна­йомле­н­ня з певною місцевістю/обʼєктом екс­курсант/турист отримав наукову інформацію в образній формі.

Шкільне крає­знавство за­ймає помітне місце в системі крає­знавчого зна­н­ня. Воно є складовою на­вчального процесу, перед­усім з гео­графії, де ви­ступає засобом освіти та вихова­н­ня, що надає значні можливості для практичного за­стосува­н­ня уч­нями отриманих знань і навичок. Крає­знавчі під­­­ходи дають мож­ливість по­єд­нати зна­н­ня з різних дисциплін і використовувати їх для роз­­­вʼя­­за­н­ня практичних зав­­дань, на­приклад, при карто­графуван­ні своєї місцевості. Загалом карто­графічна скла­­дова крає­знавства є досить значною. Протягом низки років ви­­давали туристично-крає­знавчі атласи адміністративних облас­­тей України, створено топо­графічну кар­­ту України (мас­штаб 1 : 100 000), яка до­зволяє вирішувати прикладні зав­да­н­ня як у шкільних, так і в комплексних К. Нині крає­знавчі дослідже­н­ня друкують у газеті «Крає­знавство. Гео­графія. Туризм», «Укра­­їнському гео­­гра­фічному журна­­лі», збірнику наукових праць «Гео­графія і ту­­ризм» та ін. Крає­знавців України обʼ­єд­нує Всеукраїнська спілка крає­знав­­ців, а поширен­ню крає­знавчої інфор­­мації сприяє діяльність Ліги екс­курсоводів. За спри­­я­н­ня П. Тронька ви­дано 26-томну «Історію міст і сіл УРСР», під­­­готовлено «Звід памʼяток історії та культури України». Він до­­клав значних зусиль не тільки для роз­витку крає­знавства як науки, а й як практичної діяль­ності зі збережен­­ня національної спадщини. Понад 20 років працюючи головою правлі­н­ня Українського товариства охорони памʼяток істо­­рії та куль­тури, П. Тронько сприяв створен­ню Національного музею народної архітектури і побуту в Пирогові (Київ) та Національно-культурного заповід­ника козацької сла­ви на о-ві Хортиця, від­кри­т­тю значної кількості меморіалів і збережен­ню памʼя­­ток історії та культури українського народу і національних меншин України. Роз­­­виткові крає­знавчих дослідже­н­ня унас­­лідок формува­н­ня фондів, екс­понува­н­ня та наукового пошуку також сприяють крає­знавчі музеї.

О. О. Любіцева

Крає­знавство історичне (Крає­знавство історичне) досліджує історію певного краю або окремого населеного пунк­ту, вулиць, фабрик, заводів, різних форм організації сільсько-господарського виробництва, наукових, культурно-освітніх установ, памʼяток історії та культури, життя й діяльність видатних політичних, державних, військових, наукових діячів, народних героїв, ві­домих пись­­мен­ників та митців, жит­тєвий і творчий шлях яких тим чи іншим чином повʼязаний із даним краєм. Такі дослідже­н­ня здійснюють на основі найрізноманітніших речових, пи­­семних і мовних джерел, що нале­жать до конкретних етапів історії краю, їхня специфіка полягає у по­єд­нан­ні загально­історичної методології з методиками деталізації та кон­кретизації історичних фактів. Це дає змогу зʼясувати особливо­сті проя­ву в конкретних локальних регіонах основних рис і головних тенденцій історичних епох та періодів, а також тих чи інших загальних процесів і явищ, характерних для країни, складовою частиною якої є край. Особливості проявів, як правило, по­­вʼязані з впливами специфіки гео­графічних умов, економічного роз­витку та соціальних від­носин, зовнішнього оточе­н­ня, своєрідності місцевої культури, тра­­дицій, психології, індивідуальних рис конкретних учасників подій.

Витоки крає­знавства історичного на українських землях істо­рики вбачають у традиції, повʼя­заній з літописа­н­ням у Київській Русі: саме тоді започатковано практику фіксації важливих історичних подій, явищ, гео­графічних та інших ві­домостей. Історико-крає­знавчі дослідже­н­ня на­­були пошире­н­ня від середини 18 ст., коли на науковій основі поча­ли проводити описи українських земель урядові і наукові установи. На місця надсилали різноманітні анкети та запити, в яких містили­ся пита­н­ня щодо історичного минулого окремих населених пунктів, ві­до­мостей про наявність стародавніх городищ, споруд, архівів, лі­то­пи­сів. Значне під­несе­н­ня крає­­­знавчого руху в 19 — на початку 20 ст. по­вʼязане з діяльністю широкої ме­режі державних і громадських установ, що збирали і ви­вчали історико-крає­знавчі матеріали. Серед них своєю активністю вирізнялися губернські статистичні комітети, губернські вчені архівні комісії, єпархіально-статистичні комітети, числен­ні наукові товариства. У 2-й половині 1920-х років в УСРР крає­знавчий рух набув масового ха­рактеру, чому сприяла, зокре­ма, політика українізації. У скла­ді ВУАН від 1922 діяла Комісія крає­знавства, від 1927 — Крає­­­знавства Український комітет, а також кілька комісій з пора­йон­них дослідже­н­ня України. Організовано багато наукових, студентських і шкільних істо­рико-крає­знавчих товариств. 1927–30 ви­­ходив журнал «Крає­знавство». Однак на початку 1930-х років, коли влада взяла курс на згорта­н­ня проце­сів національного від­родже­н­ня, вітчизняних крає­знавців під­дано масовим політичним ре­пресіям, а більшість крає­знавчих товариств ліквідовано. У Західній Україні в між­воєн­ний період осередками крає­знавства були товариства «Плай» (Львів; видавало журнал «Наша Батьківщина») і «Бойківщина», крає­знавчі музеї у містах Сянок (нині м. Санок, Польща), Яворів, Коломия, Уж­город, Тернопіль та ін. Від­родже­н­ня крає­знавства і памʼятко­знавства в УРСР після 2-ї світової війни контролювали КПУ та радянські установи, що по­значалося на зміс­ті та напрямах роботи як крає­знавчих осередків, так і окремих ентузіастів — їхню роботу зосереджували пере­важно на ви­вчен­ні історії встановле­н­ня радянської влади в краї та місцевих воєн­них подій. Від 2-ї пол. 1950-х років активізовано ви­да­н­ня крає­знавчої літератури (серія «Області Української РСР», туристичні довід­ники й карти, описи памʼяток історії та культури, журнал «Крає­знавство в школі»), від­­новлено мережу крає­знавчих й істо­рико-крає­знавчих музеїв на обласного і ра­йон­ного рівня, які стали центрами організації крає­знавчого руху. Від 1960 почали створювати народні музеї і музейні кімнати. Важливим ета­пом у роз­гортан­ні історико-крає­знавчих досліджень стала під­готовка та ви­да­н­ня в 1960–70-х роках 26-том­ної «Історії міст і сіл Української РСР» (у її створен­ні взяли участь понад 100 тис. місцевих авторів).

1966 роз­почало роботу Українське товариство охорони памʼя­ток історії та культури, яке нев­довзі стало на­ймасовішою громадською організацією. Від 1980 регуляр­но проводили щорічні всеукраїнські історико-крає­знавчі конференції. Активізації крає­знавства і памʼятко­знавства сприяла також робота з під­готовки багатотомної «Зводу памʼяток історії та культури України» (започатковано 1982). На початку 1986 в УРСР діяло 7994 громадські музеї, в яких зі­брано 2 млн 200 тис. екс­понатів. У 2-й пол. 1980-х років на хвилі демократизації радянського су­спільства масового характеру набуло заснува­н­ня та від­новле­н­ня неформальних крає­знавчих обʼ­єд­нань національно-патріотичної спрямованості: Товариство Лева, «Спадщина», «Карпат­ський лещетарський клуб», «Со­­кіл» (Харків), «Вертеп» (Тернопіль) та ін. 1990 від­бувся установчий зʼїзд Всеукраїнської спілки крає­­­знавців (нині має осередки в усіх регіонах України), 1993 від­новлено ви­да­н­ня часопису «Крає­­знавство». На початку 21 ст. важливу роль у ко­ординації історико-крає­знавчих досліджень в Україні ві­ді­грають створені у складі Ін­ституту іс­торії України НАНУ (Київ) від­діл історико-крає­знавчих досліджень (від 2007 — центр зводу памʼяток іс­торії та культури України) і від­діл про­блем регіональної історії, а та­кож про­блемна рада з історико-крає­знавчої тематики.

С. І. Кот