Історія

Визначення і загальна характеристика

ІСТО́РІЯ (від грец. ίστορία — розповідь про минулі події, знання, дослідження) — наука, що на підставі матеріальних і писемних пам’яток минулих подій вивчає конкретні вияви історичного процесу, зародження та всебічний розвиток людства. У широкому розумінні цим терміном позначають будь-який процес розвитку в природі (І. Всесвіту, Землі, тваринного і рослинного світів тощо) та суспільстві (формування і зміни світогляду людини, її соціальні зв’язки, організації та ін.); у вузькому — науку, що досліджує різноманітні джерела з метою встановити їхню об’єктивність, послідовність подій, закономірності історичного процесу та зробити підсумкові висновки (у цьому сенсі важливе значення має опрацювання першоджерел — документів, створених під час або невдовзі після подій, що вивчаються); а також розповідь про дійсну чи вигадану подію.

Зародження І. у далекому минулому пов’язане з накопиченням історичних знань у формі міфологічних уявлень, які згодом трансформувалися у легендарно-епічні перекази, а з появою писемності (кін. 4-го тис. до н. е.) зафіксовані у писемних пам’ятках Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Китаю. Підґрунтя для виокремлення І. в окрему галузь пізнання закладено в античні часи (9–8 ст. до н. е. — 4–5 ст. н. е.), однак у Стародавній Греції І. називали будь-яке знання, отримане у результаті наукових досліджень, а не власне історичне у сучасному розумінні (зокрема Аристотель використав це слово в «Історії тварин», воно зустрічається також у гімнах Гомера, творах Геракліта, тексті присяги Афінській державі), у Стародавньому Римі — розповідь про події минулого. У середньовіччі домінувала християнська концепція історичного розвитку, що базувалася на біблійній традиції. Перехід від простого опису подій до їхнього аналізу, виявлення загальних закономірностей шляхом порівняння розпочався в епоху Просвітництва, інституціоналізація І. в науку в країнах Західної Європи — у 18–19 ст. З часом зі складу І. виокремили археологію та етнографію (як самостійні галузі знань із власними методиками і методологіями) й спеціальні та допоміжні історичні дисципліни, деякі з них стали самостійними науковими напрямами (дисциплінами): архівознавство, боністика, вексилологія, генеалогія, геральдика, джерелознавство історичне, дипломатика, епіграфіка, історична географія, історична геологія, історична демографія, історична картографія, історична психологія, кодикографія, кодикологія, нумізматика, палеографія, сфрагістика, фалеристика та ін. Водночас, враховуючи можливості інтерпретації минулого з того чи іншого погляду, представники політичних еліт застосовували І. як один із інструментів вирішення політичних і соціальних проблем, ідеологічне підґрунтя захоплення та утримання влади тощо. Ця проблема залишається актуальною і на поч. 21 ст.

В Україні І. традиційно поділяють на вітчизняну й загальну (багато істориків ототожнюють її із всесвітньою), останню — на національну, або етнічну (І. Франції, Німеччини, поляків та ін.), і регіональну (І. країн Балтії, слов’янських країн, Африки тощо). Національна І. також є об’єктом вивчення краєзнавства.

Періодизація І. (умовний поділ історичного процесу на певні хронологічні періоди) залежить від обраних критеріїв: зміна типу мислення (О. Конт, К. Ясперс), способів комунікації (М. Маклюен), соціально-економічні відносини та сфера виробництва (марксистська теорія формацій), основна сфера виробництва (теорія постіндустріального суспільства) та ін. У радянській історичній науці домінував формаційний підхід до періодизації І., в основі якого — схема 5-ти формацій, розроблена за працями К. Маркса і Ф. Енгельса. Суть такого поділу полягала у виокремленні в І. людства 5-ти послідовних етапів: первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного, комуністичного, при цьому радянські історики докладали значні зусилля для виокремлення цих етапів у історії будь-якого суспільства. Натомість прихильники цивілізаційного підходу (М. Данилевський, О. Шпенґлер, А.-Дж. Тойнбі та ін.), намагаючись уникнути поділу народів на розвинені, ті, що розвиваються і не розвинені, розглядали історичний процес як І. рівноцінних і унікальних цивілізацій.

За усталеною класифікацією І. поділяють на античність (9–8 ст. до н. е. — 4–5 ст. н. е.), середньовіччя (кін. 5 — поч. 6 ст. — бл. 1500), ранній Новий час (бл. 1500 — бл. 1800), Новий час (бл. 1800 — 1914–18), новітню епоху (від 20 ст.). Однак у західній історіографії зазвичай не застосовують понять «Новий час» і «новітня епоха», натомість використовують термін «сучасна історія», що охоплює період, який розпочався із відкриттям Х. Колумбом Америки і триває донині. За внутрішньою спеціалізацією розрізняють І., спрямовану на вивчення різних проявів людської діяльності (економічна історія, історія філософії, воєнна І., І. культури, науки, техніки тощо), окремих періодів (медієвістика, І. античності, Нового часу та ін.), країн і народів.

І. виконує низку важливих соціальних функцій. Пізнавальна функція полягає у вивченні історичного шляху країн і народів, об’єктивному, з погляду історизму, оцінюванні явищ та процесів, що дає змогу в майбутньому уникнути помилок минулого; практично-політична — у виробленні на основі теоретичного опрацювання історичних фактів і закономірностей розвитку суспільства правильного політичного курсу; світоглядна (комунікаційна) — у передаванні інформації від покоління до покоління (разом із мовою, релігією, звичаями сприяє збереженню власної самоідентифікації); освітня — у роз’ясненні суспільству справжньої суті історичних явищ і подій, що відбулися; виховна — у формуванні на прикладах минулих подій таких якостей людини та громадянина, які можуть бути корисні суспільству й державі.

Найпоширенішим в історичній науці є порівняльно-історичний метод. Він уможливлює виявити загальні тенденції розвитку історичного процесу, формує основу його періодизації і типологізації (його розвиток сприяв становленню історизму). Серед спеціально-історичних методів дослідження — хронологічний (виклад матеріалу в хронологічній послідовності), синхронний (одночасне вивчення подій), дихронний (метод періодизації), історичне моделювання, статистичний метод. Завдяки використанню нових методів дослідження, зокрема запозичених у інших галузях науки, постали нові напрями І. (просопографія, мікроісторія тощо). Важливе значення для вивчення І. людства мають історико-лінгвістичні дослідження (поєднують історичні методи та методи мовознавства), а також методи психоаналізу. На сучасному етапі провідне місце у розвитку методології І. посідають міждисциплінарні дослідження, її інтеграція в єдиний науковий простір, що призвело до появи нових дисциплін на перетині кількох наук (історична географія, демографія, психоісторія тощо). Історику, який прагне якомога повніше та об’єктивніше розглянути певну проблематику, потрібно використовувати різні методи.

До створення 1936 спеціалізованого Інституту історії України АН УРСР (нині Інститут історії України НАНУ, Київ), історичні дослідження на українських землях були зосереджені у Харківському і Львівському університетах, Університеті св. Володимира у Києві, Новоросійському університеті в Одесі, де сформувалася низка наукових шкіл. Значний внесок у розвиток історичних наук зробили чл. Катеринославської губернської вченої архівної комісії, Полтавської губернської вченої архівної комісії, Таврійської губернської вченої архівної комісії, Херсонської губернської вченої архівної комісії, Чернігівської губернської вченої архівної комісії, Історико-філологічного товариства при Ніжинському історико-філологічному інституті, Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, Історичного товариства Нестора-літописця, Наукового товариства імені Шевченка, Українського історичного товариства та ін. Популяризують історичні дослідження періодичні видання: «Історіографічні дослідження в Україні», «Історія народного господарства та економічної думки України», «Історія України: Маловідомі імена, події, факти», «Історія української географії», «Східний світ», «Український історик», «Український історичний журнал», наукові збірники науково-дослідних установ і навчальних закладів тощо. Значний внесок у збереження історичних пам’яток роблять співробітники історичних і краєзнавчих музеїв, історико-археологічних заповідників, зокрема Історії України Національного музею, Національного музею історії України у Другій світовій війні, Дніпровського історичного музею ім. Д. Яворницького та ін. (див. також Історико-культурні заповідники).

Див. також Історична наука.

Завантажити статтю