Історія

ІСТО́РІЯ (від грец. ίστορία — роз­повідь про минулі події, зна­н­ня, дослідже­н­ня) — наука, що на під­ставі матеріальних і писемних памʼяток минулих подій ви­вчає конкретні вияви історичного процесу, зародже­н­ня та всебічний роз­виток людства. У широкому ро­зумін­ні цим терміном по­значають будь-який процес роз­витку в природі (І. Всесвіту, Землі, тварин­ного і рослин­ного світів тощо) та су­спільстві (формува­н­ня і зміни світо­гляду людини, її соціальні звʼязки, організації та ін.); у вузькому — науку, що досліджує різноманітні джерела з метою встановити їхню обʼєктивність, послідовність подій, закономірності історичного процесу та зробити під­сумкові висновки (у цьому сенсі важливе значе­н­ня має опрацюва­н­ня першоджерел — документів, створених під час або не­вдовзі після подій, що ви­вчаються); а також роз­повідь про дійсну чи вига­дану подію.

Зародже­н­ня І. у далекому минулому повʼязане з накопиче­н­ням історичних знань у формі міфологічних уявлень, які згодом транс­формувалися у легендарно-епічні пере­кази, а з появою писемності (кін. 4-го тис. до н. е.) зафіксовані у писемних памʼятках Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Китаю. Під­ґрунтя для ви­окремле­н­ня І. в окрему галузь пі­зна­н­ня закладено в античні часи (9–8 ст. до н. е. — 4–5 ст. н. е.), однак у Стародавній Греції І. називали будь-яке зна­н­ня, отримане у результаті наукових досліджень, а не власне історичне у сучасному ро­зумін­ні (зокрема Аристотель викори­став це слово в «Історії тварин», воно зу­стрічається також у гімнах Гомера, творах Геракліта, текс­ті присяги Афінській державі), у Стародавньому Римі — роз­повідь про події минулого. У середньовіч­чі домінувала християнська концепція історичного роз­витку, що базувалася на біблійній традиції. Пере­хід від простого опису подій до їхнього аналізу, виявле­н­ня загальних закономірностей шляхом порівня­н­ня роз­почався в епоху Просвітництва, ін­ституціоналізація І. в науку в країнах Західної Європи — у 18–19 ст. З часом зі складу І. ви­окремили археологію та етнографію (як само­стійні галузі знань із власними методиками і методологіями) й спеціальні та допоміжні історичні дисципліни, деякі з них стали само­стійними науковими напрямами (дисциплінами): архівознавство, боністика, вексилологія, генеалогія, геральдика, джерело­знавство історичне, дипломатика, епіграфіка, історична гео­графія, історична геологія, історична демо­графія, історична карто­графія, історична психологія, кодикографія, кодикологія, нумізматика, палеографія, сфрагістика, фалеристика та ін. Водночас, враховуючи можливості інтер­претації минулого з того чи іншого по­гляду, пред­ставники політичних еліт за­стосовували І. як один із інструментів виріше­н­ня політичних і соціальних про­блем, ідеологічне під­ґрунтя захопле­н­ня та утрима­н­ня влади тощо. Ця про­блема залишається актуальною і на поч. 21 ст.

В Україні І. традиційно поділяють на вітчизняну й загальну (багато істориків ототожнюють її із всесвітньою), остан­ню — на національну, або етнічну (І. Франції, Німеч­чини, поляків та ін.), і регіональну (І. країн Балтії, словʼянських країн, Африки тощо). Національна І. також є обʼєктом ви­вче­н­ня краєзнавства.

Періодизація І. (умовний поділ історичного процесу на певні хронологічні періоди) залежить від обраних критеріїв: зміна типу мисле­н­ня (О. Конт, К. Ясперс), способів комунікації (М. Маклюен), соціально-економічні від­носини та сфера виробництва (марксистська теорія формацій), основна сфера виробництва (теорія постіндустріального су­спільства) та ін. У радянській історичній науці домінував формаційний під­хід до періодизації І., в основі якого — схема 5-ти формацій, роз­роблена за працями К. Маркса і Ф. Енгельса. Суть такого поділу полягала у ви­окремлен­ні в І. людства 5-ти послідовних етапів: первіснообщин­ного, рабо­власницького, фе­одального, капіталістичного, комуністичного, при цьому радянські історики докладали значні зуси­л­ля для ви­окремле­н­ня цих етапів у історії будь-якого су­спільства. Натомість прихильники цивілізаційного під­ходу (М. Данилевський, О. Шпенґлер, А.-Дж. Тойнбі та ін.), намагаючись уникнути поділу народів на роз­винені, ті, що роз­виваються і не роз­винені, роз­глядали історичний процес як І. рівноцін­них і унікальних цивілізацій.

За усталеною класифікацією І. поділяють на античність (9–8 ст. до н. е. — 4–5 ст. н. е.), середньовіч­чя (кін. 5 — поч. 6 ст. — бл. 1500), ран­ній Новий час (бл. 1500 — бл. 1800), Новий час (бл. 1800 — 1914–18), новітню епоху (від 20 ст.). Однак у західній історіо­графії за­звичай не за­стосовують понять «Новий час» і «новітня епоха», натомість використовують термін «сучасна історія», що охоплює період, який роз­почався із від­кри­т­тям Х. Колумбом Америки і триває донині. За внутрішньою спеціалізацією роз­різняють І., спрямовану на ви­вче­н­ня різних проявів людської діяльності (економічна історія, історія філософії, воєн­на І., І. культури, науки, техніки тощо), окремих періодів (медієвістика, І. античності, Нового часу та ін.), країн і народів.

І. виконує низку важливих соціальних функцій. Пі­знавальна функція полягає у ви­вчен­ні історичного шляху країн і народів, обʼєктивному, з по­гляду історизму, оцінюван­ні явищ та процесів, що дає змогу в майбутньому уникнути помилок минулого; практично-політична — у вироблен­ні на основі теоретичного опрацюва­н­ня історичних фактів і закономірностей роз­витку су­спільства правильного політичного курсу; світо­глядна (комунікаційна) — у пере­даван­ні інформації від поколі­н­ня до поколі­н­ня (разом із мовою, релігією, звичаями сприяє збережен­ню власної самоідентифікації); освітня — у роз­ʼяснен­ні су­спільству справжньої суті історичних явищ і подій, що від­булися; виховна — у формуван­ні на прикладах минулих подій таких якостей людини та громадянина, які можуть бути корисні су­спільству й державі.

Найпоширенішим в історичній науці є порівняльно-історичний метод. Він уможливлює виявити загальні тенденції роз­витку історичного процесу, формує основу його періодизації і типологізації (його роз­виток сприяв становлен­ню історизму). Серед спеціально-історичних методів дослідже­н­ня — хронологічний (виклад матеріалу в хронологічній послідовності), синхрон­ний (одночасне ви­вче­н­ня подій), дихрон­ний (метод періодизації), історичне моделюва­н­ня, статистичний метод. Завдяки викори­стан­ню нових методів дослідже­н­ня, зокрема запозичених у інших галузях науки, по­стали нові напрями І. (просопо­графія, мікро­історія тощо). Важливе значе­н­ня для ви­вче­н­ня І. людства мають історико-лінгвістичні дослідже­н­ня (по­єд­нують історичні методи та методи мово­знавства), а також методи психо­аналізу. На сучасному етапі провід­не місце у роз­витку методології І. посідають між­дисциплінарні дослідже­н­ня, її інтеграція в єдиний науковий про­стір, що при­звело до появи нових дисциплін на пере­тині кількох наук (історична гео­графія, демо­графія, психо­історія тощо). Історику, який прагне якомога повніше та обʼєктивніше роз­глянути певну про­блематику, потрібно використовувати різні методи.

До створе­н­ня 1936 спеціалізованого Ін­ституту історії України АН УРСР (нині Ін­ститут історії України НАНУ, Київ), історичні дослідже­н­ня на українських землях були зосереджені у Харківському і Львівському університетах, Університеті св. Володимира у Києві, Новоросійському університеті в Одесі, де сформувалася низка наукових шкіл. Значний внесок у роз­виток історичних наук зробили чл. Катеринославської губернської вченої архівної комісії, Полтавської губернської вченої архівної комісії, Таврійської губернської вченої архівної комісії, Херсонської губернської вченої архівної комісії, Чернігівської губернської вченої архівної комісії, Історико-філологічного товариства при Ніжинському історико-філологічному ін­ституті, Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, Історичного товариства Нестора-літописця, Наукового товариства імені Шевченка, Українського історичного товариства та ін. Популяризують історичні дослідже­н­ня періодичні ви­да­н­ня: «Історіо­графічні дослідже­н­ня в Україні», «Історія народного господарства та економічної думки України», «Історія України: Малові­домі імена, події, факти», «Історія української гео­графії», «Східний світ», «Український історик», «Український історичний журнал», наукові збірники науково-дослідних установ і на­вчальних закладів тощо. Значний внесок у збереже­н­ня історичних памʼяток роблять спів­робітники історичних і крає­знавчих музеїв, історико-археологічних заповід­ників, зокрема Історії України Національного музею, Національного музею історії України у Другій світовій війні, Дні­провського історичного музею ім. Д. Яворницького та ін. (див. також Історико-культурні заповід­ники).

Див. також Історична наука.

Завантажити статтю