ГРИГО́РІЇВ Никифор Якович (09(21). 02. 1883, містечко Бурти Черкас. пов. Київ. губ., нині село Шполян. р-ну Черкас. обл. — 05. 08. 1953, Нью-Йорк) — громадсько-політичний діяч, вчений, педагог. Батько М. Григоріїва. Доктор соціології (1930), проф. Закін. Городищен. с.-г. школу (нині Черкас. обл., 1900), склав у Києві екзамени на вчителя рос. словесності повітових та міських шкіл (1904). У 1904–06 вчителював у Сквирі, Бердичеві, Літині, 1907–15 — у Камʼянці-Подільському. Водночас за­ймався просвітниц. діяльністю та організацією нелегал. нац. громад. зі­брань і обʼ­єд­нань, зокрема був спів­кер. Камʼянець-Поділ. «Просвіти» і лідером місц. групи ТУП, друкував стат­ті у часописах «Рада», «Маяк», «Світло», «Подольские известия». Протягом 1915–17 пере­бував на службі у рос. армії. На Всеукр. нац. кон­гресі (квітень 1917) обраний до УЦР, у липні 1917 уві­йшов до Малої Ради від фракції УПСР (був чл. її ЦК). Від листопада 1917 — голова Ради солдат. депутатів Київ. військ. округу, кер. культ.-осв. роботи Товариства ім П. Полуботка; у січні–лютому 1918 — Міністр освіти в уряді УНР. За часів Геть­манату П. Скоропадського, легально обі­ймаючи посаду зав. культ.-осв. справами Київ. губерн. земства, пере­бував в опозиції до існуючого режиму, за­ймався нелегал. політ. роботою. Після роз­колу УПСР у травні 1918 очолив Організац. комітет Центр. течії УПСР, належав до провід. діячів Укр. нац. союзу. Від листопада 1918 — організатор і кер. Інформ. бюро Армії УНР. За часів Директорії — Міністр освіти (квітень, серпень 1919 — травень 1920). У листопаді 1920 емігрував у Польщу, від 1921 — у Чехо-Словач­чині. Спів­засн. і за­ступник голови Укр. громад. комітету в Чехо-Словач­чині (1921–25), спів­ред. ж. «Нова Україна». Входив до Гол. політ. комітету УПСР за кордоном (від 1932 — його голова). Був спів­організатором низки укр. наук. установ, зокрема Укр. соціол. ін­ституту в Празі, де працював завідувач від­ділу народо­знавства і заст. дир. (1923–38). У 1938 ви­їхав до США, очолював укр. від­діл радіо «Голос Америки» (1949–53). Як під час Визв. змагань 1917–21, так і в еміграції Г. дотримувався соціаліст. по­глядів, ви­знаючи фундаментал. сусп. цін­ність демократії. Нац. емансипація України також була імперативом його політ.-ідеол. доктрини і, у його ро­зумін­ні, тотожна суті націоналізму. Г. і політ. середовище, до якого він належав, сформулювали ідею нерозрив. єд­ності соціалізму та націоналізму, неможливості їх від­особленого існува­н­ня, якщо брати націоналізм як про­гресив. ліберал. рух, поза шовінізмом. Г. належить помітна роль у роз­витку та ін­ституалізації укр. су­спільство­знавства, зокрема історії України, соціології, етики, теорії та історії між­нар. від­носин, педагогіки.