ГРИНЕ́ВИЧЕВА Катря (справж. — Гриневич Катерина Василівна; 19. 11. 1875, м. Вин­ники, нині у складі Львова — 26. 12. 1947, м. Берхтесґаден, Німеч­чина) — письмен­ниця і громадська діячка. Мати В.-Т. Гриневича. Закінчила учительську семінарію у Кракові. Від 1895 мешкала у Львові. Перші літературні спроби — польською мовою. Зна­йомство з В. Стефаником 1894 під­штовхнуло до зацікавле­н­ня українським художнім словом. Публікації зʼявилися 1898 («Буковина», «Літературно-науковий вісник»). Ви­значну роль у становлен­ні Гриневичевої як письмен­ниці ві­ді­грав І. Франко. Зі стат­тею «Неро­зумін­нє яко доказ» взяла участь у літературній дис­кусії початку 20 столі­т­тя (С. Єфремов, І. Франко, В. Коцовський, Г. Хоткевич). 1909–11 редагувала журнал для дітей «Дзвінок» (Львів). Перед 1-ю світовою війною побувала в Києві та Харкові. Під час війни працювала вчителькою в таборах українських виселенців Ґмюнд (нині місто в Австрії) та Ґрендінґ. Від 1922 — голова Союзу українок. 1940 під за­грозою арешту пере­їхала до Кракова. В остан­ні роки життя зна­йшла притулок у таборі для пере­міщених осіб Карлсфельд (Мюнхен). Літературна спадщину складають ліричні поезії, якими вона починала свій творчий шлях (опубліковані у періодиці); збірка малої прози — «Легенди і оповіда­н­ня для молодежи» (1906), «По дорозі в Сихем» (1923), «Непоборні» (1926; усі — Львів); історичні повісті «Шеломи в сонці» (1928; опубліковані — Львів, без року; Харків, 1929), «Шестикрилець» (Львів, 1935; 1936). Частина прозового на­дбатку опублікована лише в часописах, зокрема в «Літературно-науковому віснику» («Мій сумнів», 1898, книга 6; «Візія стрічі», 1902, книга 5; «Вікна», 1902, книга 10; «Куна-праву», 1924, книга 3–4; «Велика Глуша», 1925, книга 6), «Світі» («Anima saltans», 1906, № 6), «Меті», «Неділі», «Новій хаті», альманасі «За красою» (Чернівці, 1903; легенди «Мак», «Як Мати Божа просила о хліб», «Листи», «Шитво»). Рання проза Гриневичевої типологічно спів­падає з роз­роблюваними в західноєвропейських літератуpax апокрифічними, біблійними сюжетами. Рецепція неканонічного християнського епосу по­значена зверне­н­ням до закоріненої в ментальності українського народу віри в Бога, а також пере­осмисле­н­ням фольклорних джерел. У руслі пошуків української філософсько-культурологічної думки 19–20 столі­т­тя авторка звертається до ідеї проти­ставле­н­ня всім негативним явищам, які формувалися у сфері без­посереднього впливу імперської культури, етнічно-етно­графічно-соціокультурно чистого села. Характерною рисою творчості Гриневичевої ран­нього періоду є тенденція до синтезу в літературному творі здобутків суміжних мистецтв: живопису, музики та пісні, театру, кінемато­графа. Збірка «Непоборні» стала вираже­н­ням жит­тєвої філософії письмен­ниці, насамперед філософії національної ідеї, зокрема націотворчої функції інтелігенції. Під пером Гриневичевої конкретні персонажі, епізоди, події з життя «ви­гнаного народу» (мешканців таборів Ґмюнд і Ґрендінґ) постають як позачасові та поза­просторові художні узагальне­н­ня про сенс людського буття, жорстокість війни, абсолютні моральні цін­ності. Загальний задум письмен­ниці — від­творити внутрішній стан оповід­ачки та подати трагічну картину життя в таборі виселених. Для від­творе­н­ня пере­живань героїні авторка використовує пейзаж, потік вражень, що характерно для поетики ім­пресіонізму. Водночас інші твори по­значені інтуїтивно-субʼєктивним від­творе­н­ням світу, за­глибле­н­ням у явища життя і смерті, страж­да­н­ня та радості, що ви­значає їх як екс­пресіоністичні. Унаслідок по­єд­на­н­ня принципів обʼєктивного і субʼєктивного зображе­н­ня мала проза збірки «Непоборні» набула своєрідного стильового забарвле­н­ня. В основі історичних повістей «Шестикрилець» та «Шеломи в сонці» — події на Галицько-Волинській землі у 2-й половині 12 — на початку 13 столі­т­тя, зафіксовані у Київському та Галицько-Волинському літописах. Гриневич сформувала власний стиль: по­єд­нала неоромантичні принципи (культ «краси і сили», уславле­н­ня героя-бунтаря, героя-надлюдини, під­несеної над сірою буденщиною, не­прийня­т­тя старого рабського світу й віра в можливість становле­н­ня світу нового) з бароковими (самоза­глибле­н­ня, шука­н­ня у собі Творця, проповід­ницький пафос). Художня система втілює елементи давньої міфотворчості, орнаментику, вишуканість, вибагливість бароко, здобутки новітнього художнього письма. Своєрідного колориту повістям надає архаїзація мови за рахунок викори­ста­н­ня старословʼянської та діалектної лексики, народнопісен­них образів, неологізмів, стилізованих під старовину. Творчі знахідки Гриневичевої роз­раховані на витончене естетичне спри­йма­н­ня. Значна частина її прози — приклад елітарного мистецтва: вона випередила рівень художнього роз­витку широких верств публіки, від­мовилася від утилітарності. Літературна спадщина письмен­ниці близька до мистецьких пошуків її молодших сучасників — пред­ставників празької школи — глибоким історіософізмом, вольовими імперативами, націотворчим пафосом, цікава пере­осмисле­н­ням елементів поетики бароко, збагаче­н­ням символіки фольклорних джерел. Авторка спогадів про І. Франка, В. Стефаника («В заран­ні» // «Василь Стефаник у критиці та спогадах», Київ, 1970), О. Кобилянську. Після 2-ї світової війни твори Гриневичевої вилучені з бібліотек Української Радянської Соціалістичної Республіки і знищені. Частина архіву письмен­ниці зберігається в Ін­ституті літератури Національної академії наук України (Київ) та Львівському Центральному державному історичному архіві.