Водевіль

ВОДЕВІ́ЛЬ (від франц. vaudeville) — жанр музичного театру; легка комедійна одноактна ви­става з музикою, куплетами, танцями. В. притаман­ні: анекдотична ситуація в основі сюжету, на­громадже­н­ня випадковостей, пере­одяга­н­ня, фарс. трюки, дотепні діалоги, словесні каламбури, танці, куплети, моралізатор. фінал. У 15–16 ст. терміном «В.» ви­значали просту, невибагливу за мелодією франц. жартівл. або сатир. вуличну пісеньку. Від 2-ї пол. 17 ст. таку назву отримали невеличкі театр. пʼєски з куплетами-пісеньками та при­співом-рефреном, що виконувалися на ярмарках. 1792 у Парижі від­крито «Théâtre Vaudeville». Як театр. жанр В. утвердився у Франції 1789–94; з ярмарк. балаганів пере­йшов на профес. сцену, де набув громадян., соц.-політ. звуча­н­ня. Згодом В. пере­творився на суто роз­важал. жанр. Найві­доміші франц. автори В. — Е. Скріб та Е. Лабіш.

На поч. 19 ст. у Росії В. роз­винувся на основі франц. В. та рос. коміч. опери. У цей час зʼявилися пере­робки франц. В., зокрема «Лев Гурич Синичкін, або Провінційна дебютантка» Дмитра Ленського (1839, пере­робка з Е. Скріба; укр. перекл. М. Кропивницького — «Актор Синиця», 1885). В основі В. пере­важали побут. та істор. сюжети, у муз. оформлен­ні — нар.-пісен­на творчість. До жанру В. зверталися О. Алябʼєв, О. Верстовський, К. Кавос та ін. Один із перших рос. В. — двомовна (рос. і укр.) «комічна опера» «Козак-віршотворець» О. Шаховського (1812; музика К. Кавоса). Її гол. герой — укр. поет С. Климовський. У 22-х муз. номерах викори­стано популярні укр. пісні («Їхав козак за Дунай» та ін.). Твори О. Шаховського, зокрема «Актор у себе на батьківщині» (присвяч. акторові Я. Шумському), «Українська наречена» (пере­робка з франц.), входили до репертуару багатьох театрів, однак спотворювали укр. мову й козач­чину, що викликало гостру реакцію укр. інтелігентів, своєрідно стимулювало активність укр. драматургів. Гострі, з елементами сатири, В. створили: Ф. Коні («Петербурзькі квартири», 1840), М. Некрасов («Актор», 1841; «Петербурзький лихвар», 1844), П. Каратигін, О. Грибоєдов, О. Писарев, М. Хмельницький та ін. У 30– 40-х рр. 19 ст. В. виконував функції побут. комедії. Від 2-ї пол. 19 ст. рос. В. став суто роз­важал. жанром із пустопорож. сюжетами, грубим комікува­н­ням, вульгаризмами.

Витоки укр. В. — в інтермедії та вертеп. драмі. Для його класич. форми властиві: невеликий обсяг, мала кількість ді­йових осіб та їхні усталені сценічні «амплуа», сюжет із анекдоту, бувальщини, нар. побуту, повʼяз. із на­громадже­н­ням жит­тєвих непоро­зумінь, випадковостей, пере­одяга­н­ням персонажів, фарс. при­йоми зображе­н­ня сценіч. ситуацій, несподівана роз­вʼязка, у фіналі — обовʼязк. зверне­н­ня до публіки. Особливість укр. В. — яскравий нац. колорит: етно­графізм у показі нар. побуту (пере­важно сільського), у мові персонажів, пере­сипаній приказками, прислівʼями. Герої В. — міщани, бідні дівчата, вдови, дрібні чиновники, актори. Нар.-побут. характер В. зумовив його муз. забарвле­н­ня: місце обовʼязк. куплетів за­ймає нар. пісня чи її стилізов. зразки. Інтонац.-жанр. основа — жартівливо-танц. мелодії, побут. романс, світський кант, закріплені за персонажами від­повід­ної образ. сфери. Романс ре­презентує лірич. героїв, від­творюючи їхній емоц. стан; кант використовується пере­важно як засіб змалюва­н­ня негатив. образів з урядово-церк. кіл. У драматургії В. значну роль ві­ді­грають пісні. З роз­витком В. вони по­ступово втрачають роль дивертисмент. номерів; об­умовлені дією та змістом твору, виконують функцію муз. характеристик, дуетів, терцетів — рушіїв дії, фінал. ансамблів — моралізатор. резюме. У В. простежуються риси профес. театр. музики, елементи опер. аріозо, ансамблів та речитативів. Зразком В. вважають «Москаля-чарівника» І. Котляревського (1819; автор. ви­значе­н­ня жанру твору — «малорос­сийская опера»). Яскравий образ гол. героя Чупруна створив на сцені Полтав. вільного театру С. Гулак-Артемовський. Одночасно створений В. «Простак, або Хитрощі жінки, пере­хитрені москалем» В. Гоголя (1813–14 або 1823–25) за тим самим сюжетом, але з меншим муз. су­проводом, написаний для домаш. театру Д. Трощинського. Помітна роль у роз­витку укр. В. належить «Бой-жінці» Г. Квітки-Основʼяненка (1840), «На перші гулі» Степана Васильченка (1911). Ві­домі також В.: «Чумак-чародій» А. Змі­йовського (1834), «Два брати із Санжарівки, третій — з Хорола» І. Дрейсига (1846), «Муж старий, жінка молода» С. Петрушевича (1849) та ін. В. суто роз­важал. характеру («Кум-мірошник, або Сатана в бочці» Д. Дмитренка, 1834; «Бувальщина, або На чужий коровай очей не поривай» А. Велісовського, «Один порадував, другий потішив, або Хто лається, той кається», «Оглядівся, як наївся, або Якби не вовк та собака, був би Грицькові гарбузяка» А. Ващенка-Захарченка; усі — 1850-і рр.). У деяких творах цього жанру наявні сатир. мотиви («По-модньому» М. Старицького, 1887; «На сіножаті» Л. Яновської, 1901; «Вітрогони» К. Ванченка-Писанецького, 1904). Серед популяр. В. — «Покійник Опанас», «Чумак український» В. Яновського, «Іди, жінко, в солдати», «Оказія з Микитою», «Поярмаркував», «Козак по своїй волі в 1855 році» А. Ващенка-Захарченка (усі — Київ, 1857), «Мотруня» Г. Ос­совського (1867, пере­робка з франц.). Значну групу В. становлять твори Г. Барановського, М. Буніна, М. Вейса, Г. Добро­скока, О. Левицької, О. Лубенського, М. Овчаренка, Я. Остроухова, І. Пивоварського, С. Смоленського, М. Сосновського. Це пере­важно пере­співува­н­ня В. 20–50-х рр. Авторами В. ставали актори, зокрема К. Мирославський-Вин­ников, І. Захаренко. До жанру В. зверталися також І. Тендетников, Г. Борковський, М. Янчук, М. Сластін, С. Воронько. У їхніх творах помітно зро­стає вага танц. музики (іноді традиц. кінц. зверта­н­ня до публіки замінялося заг. танцем). Пере­важають фарс.-анекдот. ситуації спрощ. сюжету. Знач. внесок у роз­виток жанру В. зробили М. Кропивницький («Помирились», 1869; «За сиротою і Бог з калитою, або Несподіване свата­н­ня», 1872; «Ді­йшов до ро­зуму», 1909) та М. Старицький («Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», 1872). Зберігаючи фольклорну основу, автори вводили умотивовані сценіч. ситуацією пісен­ні номери, прагнучи подолати шаблони, що склалися у В. У 19 — на поч. 20 ст. В. мав успіх у глядачів, із ним повʼязано діяльність провід. акторів — М. Щепкіна, К. Соленика, М. Заньковецької, П. Саксаганського та ін. Саме В. був «рятівним колом» для укр. театру під час становле­н­ня його профес. труп та числен. утисків з боку рос. цар. уряду. У 20 ст. В. посідав значне місце в репертуарі укр. театр. труп, але по­ступово втрачав специф. жанр. ознаки і художність. У рад. період В. витіснено із драм. репертуару, не­зважаючи на окремі вдалі ви­ступи в цьому жанрі рос. письмен­ників В. Шкваркіна, І. Ільфа і Є. Петрова, Ц. Солодаря та ін., в Україні — М. Савченка, М. Курильчука. При­йоми В. викори­стали М. Зарудний, Г. Плоткін. Сучасні В. створили В. Кирейко («Вернісаж на ярмарку», 1985) та В. Філіпенко («Турецька блакитна шаль», 1987).

Літ.: Антонович Д. Триста років українського театру. 1619–1919. Прага, 1925; Старый рус­ский водевиль. 1819– 1849. Москва, 1937; Український водевіль. К., 1965; Давидова І. Малі форми драматургії. К., 1966; Український драматичний театр. Т. 1. К., 1967; Український водевіль. К., 1985; Загайкевич М., Литвинова О. Музичний театр // Історія укр. музики. Т. 1. К., 1989; Загайкевич М. Музика в театрі // Там само. Т. 2. К., 1989; Бувальщина. Комедії. Драми. Діалоги. Водевілі. К., 1990; Мечков І. Антологія українського водевілю // Бібліотечна планета. 2002. № 1; Пилипчук Р. Я. Український театр // Історія укр. культури: В 5 т. Т. 4, кн. 2. Укр. культура 2-ї пол. ХІХ ст. К., 2005.

Л. З. Мороз, І. М. Сікорська

Завантажити статтю