ВОЄ́Н­НА СТРАТЕ́ГІЯ — складова воєн­ного мистецтва, що ви­вчає характер сучасних воєн­них конфліктів і шляхи їх попередже­н­ня, під­готовку держави та збройних сил до від­би­т­тя можливої агресії, форми й способи веде­н­ня війни в цілому та воєн­них дій стратегічного мас­штабу. Воєн­на стратегія є галуз­зю практичної діяльності вищого воєн­но-політичного керівництва держави щодо попередже­н­ня воєн­них конфліктів, під­готовки Збройних Сил до можливої війни і керівництва ними під час веде­н­ня війни (воєн­них дій). Зміст воєн­ної стратегії залежить від вимог воєн­ної доктрини, стану воєн­но-політичної і воєн­но-стратегічної об­становки, політичної мети, економічних й оборон­них можливостей держави, рівня роз­витку озброєнь і конкретних зав­дань Збройних Сил. Основні теоретичні положе­н­ня і зав­да­н­ня воєн­ної стратегії, об­ґрунтовані воєн­ною наукою, не є по­стійними. Вони змінюються разом зі змінами, які від­буваються у соціально-політичних, економічних і воєн­них галузях всередині країни та у світі загалом, зокрема із впровадже­н­ням у Збройні Сили якісно нових засобів збройної боротьби окремі положе­н­ня стратегії втрачають своє значе­н­ня або набувають іншого змісту. 

Звʼязок стратегії і політики об­умовлений сутністю війни. Політика ви­значає порядок під­готовки до можливої війни, зумовлює форми і способи її веде­н­ня, забезпечує високий рівень морально-політичного стану народу, створює сприятливі внутрішні та зовнішньо-політичні умови для воєн­ної стратегії. Зі свого боку, воєн­но-політичне керівництво держави використовує результати стратегічних досліджень для виріше­н­ня питань військового будівництва, під­готовки і веде­н­ня війни. Особливо помітно вплив воєн­ної стратегії на політику виявляється у ході війни: успіхи, досягнуті Збройними Силами, створюють сприятливі умови для подальшого проведе­н­ня політики; воєн­ні поразки та провали стратегічних планів — ускладнюють умови, у яких доводиться діяти політичному керівництву, а в окремих випадках навіть спричиняють зміну політичного курсу.

Тісний звʼязок воєн­ної стратегії і воєн­ної доктрини зумовлений тим, що роз­виток теорії стратегії ведеться з урахува­н­ням вимог воєн­ної доктрини, у якій від­ображені й закріплені певні по­гляди на сутність, характер, способи під­готовки та веде­н­ня війни державою і її Збройними Силами. Роз­роблені стратегією висновки і рекомендації можуть при­йматись вищими законодавчими органами держави як офіційні положе­н­ня й ставати складовою частиною воєн­ної доктрини. Не менш тісні звʼязки існують між воєн­ною стратегією і економікою. Озброє­н­ня, склад, організація, форми та способи за­стосува­н­ня військ залежать від досягнутого рівня роз­витку виробництва. Економіка об­умовлює кількісний і якісний склад Збройних Сил, впливає на характер воєн­них дій і ви­значає роз­мах, напруженість та інші характерні риси війни. Реалізуючи досягне­н­ня науково-технічного про­гресу, економіка створює сприятливі умови для роз­витку стратегії та у своєму роз­витку враховує потреби Збройних Сил і вимоги, які висуває стратегія. 

Воєн­ній стратегії належить провід­на роль у ви­значен­ні вимог до воєн­ної економіки, обсягів і структури оборон­ної продукції. Вона ви­значає матеріальні потреби Збройних Сил на мирний і воєн­ний час, ставить вимоги до роз­міще­н­ня обʼєктів економіки в інтересах забезпече­н­ня їх стійкості у ході війни, ви­значає заходи щодо обладна­н­ня території країни, впливає на роз­поділ людських ресурсів. Війна, її причини та джерела, хід і наслідки під­порядковані обʼєктивним законам, які засвідчують її залежність від політичних цілей, спів­від­ноше­н­ня економічних, воєн­но-економічних і науково-технічних потенціалів держав (коаліцій держав), що воюють. Перший основний закон війни встановлює залежність характеру війни від її політичних цілей, другий — ходу і результатів війни від воєн­но-економічних потенціалів ворожих сторін. Часткові закони війни встановлюють залежність ходу і результатів збройної боротьби від спів­від­ноше­н­ня науково-технологічних потенціалів, морально-психологічного стану особового складу, воєн­них потенціалів протиборчих сторін. Основні принципи воєн­ної стратегії: 

  • під­трима­н­ня по­стійної готовності військ (сил) до викона­н­ня зав­дань; 
  • рішучість і активність дій; 
  • прагне­н­ня до захопле­н­ня та утрима­н­ня стратегічної ініціативи; 
  • комплексне за­стосува­н­ня військ, сил і засобів; 
  • зосередже­н­ня зусиль у вирішальний момент на найважливіших напрямках для виріше­н­ня головних зав­дань; 
  • одночасне ураже­н­ня противника на всю глибину побудови його оборони; 
  • раптовість дій; 
  • своєчасне нарощува­н­ня зусиль для досягне­н­ня успіху; 
  • створе­н­ня, від­новле­н­ня і викори­ста­н­ня стратегічних резервів; 
  • закріпле­н­ня досягнутого успіху; 
  • своєчасне від­новле­н­ня боє­здатності військ (сил); 
  • всебічне забезпече­н­ня воєн­них дій; 
  • врахува­н­ня і викори­ста­н­ня морально-психологічного чин­ника; 
  • чітке й без­перервне управлі­н­ня військами і силами.

Воєн­на стратегія виникла разом із зародже­н­ням держави і роз­вивалась як практична діяльність її вищого воєн­но-політичного керівництва. Ви­окремлюють 4 періоди в роз­витку воєн­ної стратегії: стратегія стародавнього світу, середньовіч­чя, нової історії та 20 столі­т­тя.

1-й період — від 1496 до н. е. (під­писа­н­ня Амфіктіонського договору між общинами Середньої Греції та Фесалії) до 476 н. е. (паді­н­ня Західної Римської імперії). Основні здобутки воєн­ної стратегії цього періоду: роз­робка питань під­готовки армії та способів веде­н­ня генеральних битв; організація воєн­них походів; за­вчасне планува­н­ня війни; ви­значе­н­ня послідовності досягне­н­ня воєн­но-політичних цілей. Від­булося формува­н­ня і роз­виток «стратегії точки», за якою доля війни вирішувалась в одній головній битві. У греко-перських війнах (500–499 рр. до н. е.), походах Александра Македонського (334–323 рр. до н. е.), Пунічних війнах (246–146 рр. до н. е.), ґал­льських походах Юлія Цезаря (58–51 рр. до н. е.) та ін. конфліктах того часу вдосконалювались форми й способи стратегічних дій: раптовий напад, облога і штурм фортець, морська блокада, контрна­ступ. Ви­значилось прагне­н­ня до обʼ­єд­на­н­ня державних і військових керівництва на воєн­ний період, набула пошире­н­ня та вдосконалювалась за­вчасна під­готовка території до війни (будівництво Великої китайської стіни, римських валів тощо). В цей період зʼявляються перші теоретичні праці, у яких досліджувались пита­н­ня воєн­ної стратегії, серед них — «Трактат про воєн­не мистецтво» китайського полководця Сунь Цзи (6–5 столі­т­тя до н. е.); твори Юлія Цезаря (1 столі­т­тя до н. е.); римських істориків Фронтина (1 столі­т­тя н. е.), Веґеція (кінець 4 — початок 5 столі­т­тя н. е.).

2-й період — від 476 до 1640 (англійська буржуазно-демократична революція). У цей час велись в основному між­усобні війни з обмеженими воєн­но-політичними цілями, оскільки нові малочисельні держави, що утворились внаслідок роз­паду імперій, не володіли до­статніми можливостями для веде­н­ня широкомас­штабних воєн. Хоча до початку епохи Від­родже­н­ня воєн­на стратегія пере­бувала фактично у застої, однак під час арабських завоювань (7–8 столі­т­тя) в стратегії вперше були по­єд­нані на­ступальні і оборон­ні дії, воєн­ні походи здійснювалися на сотні й тисячі кілометрів, а їхня тривалість зросла до 2–3-х років. Після створе­н­ня (12 столі­т­тя) і широкого впровадже­н­ня у військах (15–17 столі­т­тя) вогнепальної зброї, докорін­но міняється і воєн­на стратегія, яка від­тоді полягала в зосереджен­ні зусиль на вирішальних напрямках, без­перервності дій, боротьбі за стратегічну ініціативу.

3-й період — від 1640 до 1899 (остаточний пере­хід до машин­ного виробництва). У цей період виникають на­ймані армії із централізованим управлі­н­ням і всебічним забезпече­н­ням; замість важкої лицарської кін­ноти основним родом військ стає піхота; формується і знаходить широке за­стосува­н­ня артилерія. З огляду на не­спроможність на­йманих армій вирішувати значні стратегічні зав­да­н­ня, обʼєктом стратегічних дій стає не армія противника, а його територія. Вищими досягне­н­нями воєн­ного стратегічного того періоду вважались захопле­н­ня території ворожої держави без великих битв і вмі­н­ня змусити армію противника від­ступати під за­грозою виходу на його комунікації та знище­н­ня матеріальної бази. Для протидії маневрам військ противника й оборони території зводились потужні фортеці, війська роз­ташовувались рівномірно по опорних пунктах вздовж кордону із зав­да­н­ням прикрити всі можливі напрямки нападу. Така стратегія отримала назву кордон­ної, її основоположники — Г. Ллойд і А. Бюлов. Рівень роз­витку науки і техніки у 18–19 ст. об­умовив пере­хід до досягне­н­ня стратегічних цілей рішучим на­ступом, боротьбою за ініціативу, зосередже­н­ням сил на вирішальних напрямках, широким маневром, раптовим за­стосува­н­ням сил і засобів, спільними діями сухопутних військ та флоту. Глибокі зміни у по­глядах на способи веде­н­ня війни від­булися в ході воєн­них кампаній російської армії (1700–99), окремі з яких від­бувались на території України із залуче­н­ням її ресурсів; наполеонівських воєн (1804–14); громадянської війни в США (1861– 65); австро-прус­ської війни (1866); франко-прус­ської війни (1877– 78); іспано-американської війни (1898), під час яких почали зароджуватись елементи армійських операцій.

4-й період — від 1900 до нашого часу. На початку цього періоду (зокрема під час російсько-японської війни 1904–05) отримала роз­виток теорія і практика під­готовки та веде­н­ня армійських операцій, почали зароджуватись елементи фронтових операцій. Головним зав­да­н­ням стратегії був рішучий роз­гром противника, а головним способом стратегічних дій — оточе­н­ня і на­ступ по внутрішніх операційних лініях з метою роз­грому ЗС противника по частинах. Велика Британія та США роз­вивали стратегію захопле­н­ня і утрима­н­ня панува­н­ня на морі.

На початку 1-ї світової війни, під час якої вперше в історії за­стосовувались багатоміль­йон­ні армії, засоби повітряного нападу (дирижаблі, літаки), танки, хімічна зброя, всі армії прагнули вирішувати зав­да­н­ня шляхом стратегічного на­ступу, однак на­прикінці війни отримали роз­виток стратегічна оборона на суцільних позиційних фронтах великої протяжності; прорив позиційної оборони; створе­н­ня стратегічних резервів; організація стратегічної взаємодії сухопутних військ і флоту; стратегічна взаємодія союзних армій. У ході воєн­них дій 1918–20 в Росії мало місце масоване зосередже­н­ня сил і засобів для нанесе­н­ня головних ударів по стратегічних угрупова­н­нях противника, роз­гром яких різко змінював воєн­но-стратегічну об­становку. Під час 2-ї світової війни отримала роз­виток на практиці теорія глибокої на­ступальної операції, роз­роблена у між­воєн­ний період. Стратегічна оборона стала глибшою за рахунок збільше­н­ня кількості смуг оборони; воєн­ні дії велись у формі фронтових (флотських) операцій і операцій груп фронтів (груп армій) з масованим за­стосува­н­ням різнорідних сил та засобів. У період від 1946 до 1990 революційний вплив на роз­виток воєн­ного стратегічного мало створе­н­ня та впровадже­н­ня ракетно-ядерної зброї. Воєн­но-політична об­становка того часу характеризується гонкою озброєнь, воєн­но-стратегічна — значною кількістю локальних воєн і збройних конфліктів (загалом близько 300). Стратегічні концепції за­стосува­н­ня зброї масового ураже­н­ня змінилися від необмеженого її за­стосува­н­ня до стримува­н­ня війни військово-технічними засобами.

Теорія стратегії сут­тєво впливає на формува­н­ня форм і способів веде­н­ня збройної боротьби. На­прикінці 19 — на початку 20 ст. у Європі сформувались 2 провід­ні школи воєн­ного мистецтва світового рівня: німецька і російська. Видатним пред­ставником німецької школи був К. Клаузевіц, який у своїй праці «Vom Kriege» («Про війну») по­єд­нав філософські ідеї Ґ. Геґеля з положе­н­нями воєн­ного мистецтва та заклав основи знань про війну і армію. Ві­домими пред­ставниками російської школи були: О. Свєчин (військовий вчений українського походже­н­ня), який у своїй роботі «Стратегія» виклав теоретичні основи під­готовки і веде­н­ня війни, особливо її початкового періоду; В. Триандафілов — основоположник нової методології оцінки характеру воєн майбутнього і теорії глибокої на­ступальної операції, яка отримала під­твердже­н­ня у битвах 2-ї світової війни і нині є неперевершеною за глибиною проробки питань стратегії; М. Дробов — автор теорії «малих воєн», який перед­бачав зро­ста­н­ня ролі партизансько-терористичних дій малих армій. Ця теорія стала особливо актуальною після роз­паду СРСР, що об­умовлене загостре­н­ням глобальних про­блем, початком процесу роз­паду федеративних, регіональних, поліетнічних та поліконфесійних держав. 

На­громадже­н­ня і вдосконале­н­ня високоточної зброї, засобів радіо­електрон­ної та інформаційної боротьби при­звело до появи у сфері збройної боротьби інформаційного простору. Як спосіб досягне­н­ня політичних цілей — створе­н­ня нових держав або зміни кон­ституційного ладу — зароджується і починає роз­виватись стратегія партизансько-терористичних дій. Прагне­н­ня досягнути політичних цілей шляхом за­стосува­н­ня ір­регулярних формувань стає основним чин­ником сучасної воєн­но-стратегічної об­становки. Характер, способи і мас­штаби збройної боротьби ви­значаються рівнем роз­витку засобів ураже­н­ня та їх технологічністю. 

Основним змістом воєн 1-го поколі­н­ня (холодна зброя) була «стратегія точки», у якій результат збройної боротьби вирішувався рукопашним боєм. У війнах 2-го поколі­н­ня (гладкоствольна зброя) пріоритет був від­даний «кордон­ній стратегії», оскільки протидіючі сторони отримали можливість вражати противника на значній від­стані. Війни 3-го поколі­н­ня (нарізна зброя) велися за принципами «лінійної стратегії», а зро­ста­н­ня їх просторового роз­маху і тривалості спричинили формува­н­ня концепції «війни на виснаже­н­ня». Подальший роз­виток засобів ураже­н­ня викликав появу концепції «тотальної війни», що отримала роз­виток під час 1-ї та 2-ї світових воєн, які велись зброєю 4-го поколі­н­ня (моторизована зброя). Поява зброї 5-го поколі­н­ня (ядерної) надала можливість планувати збройну боротьбу у глобальних мас­штабах, що могло б при­звести людство до ката­строфи. Пошук альтернативних засобів ураже­н­ня спричинив вина­йде­н­ня та впровадже­н­ня високотехнологічної зброї 6-го поколі­н­ня та роз­робку стратегії «хірургічних ударів» по найбільш важливих обʼєктах противника. Інтенсивний роз­виток біо­технологій, роз­робка нелетальних засобів боротьби 7-го поколі­н­ня дає під­стави вважати, що їх широке впровадже­н­ня у 21 ст. при­зведе до від­мира­н­ня панівної у 20 ст. концепції «тотальної війни» і докорін­но змінить сучасні по­гляди на воєн­не стратегічне.