ГЕОПОЛІ́ТИКА (від гео… і політика) — концептуальний по­гляд на політику держави чи групи держав, що базується на об­ґрунтуван­ні їх зовнішньо- та внутрішньополітичних дій, стану та еволюції економічної, політичної і соціальної систем су­спільства впливом гео­графічних чин­ників. Має між­галузевий характер і слугує одним із теоретичних об­ґрунтувань політики держав як усередині су­спільства, так і на між­народній арені. Геополітика також є одним із фундаментальних понять теорії між­народних від­носин, що характеризує місце і конкретно-історичні форми впливу територіально-просторових особливостей роз­міще­н­ня держав на локальні, регіональні, континентальні й глобальні між­народні процеси.

Історичне становле­н­ня геополітики повʼязане з дослідже­н­ням ролі гео­графічного чин­ника в житті су­спільства, зокрема з концепціями гео­графічного детермінізму, методологічною основою якого у 18 століт­ті було ро­зумі­н­ня людської діяльності як цілком об­умовленої природним середовищем (Ш.-Л. Монтескʼє, А.-Р. Тюрґо). У 19 століт­ті К. Ріт­тер, Г.-Т. Бокль, В. Кузен, Ж.-Е. Ренан, І.-А. Тен зверталися до ролі гео­графічного середовища у формуван­ні первин­них форм цивілізації. Серед природних факторів життя су­спільства їх концепції ви­окремлювали річкові комунікації, від­сутність та наявність виходу до моря, особливості впливу клімату, ґрунту, корисних копалин, сонячної активності на диференціацію господарської діяльності, темпи зро­ста­н­ня продуктивних сил, тенденції роз­витку культурного життя, типи соціальної організації та особливості політичного устрою. 

Важливим етапом у формуван­ні геополітичних ідей вважають публікацію американського адмірала А. Мегана «The influence of Sea Power upon history 1660–1783» («Вплив морської могутності на історію 1660– 1783», Бостон, 1890), головна ідея якої — морська могутність значною мірою ви­значає долю держав і народів. Основними параметрами морської могутності, за А. Меганом, є гео­графічне роз­ташува­н­ня країни, природні ресурси і клімат, роз­міри території, національний характер та державний устрій. Досвід великих між­народних конфліктів 19 столі­т­тя зумовив необхідність роз­робле­н­ня теоретичних моделей маневрува­н­ня великими масами людей, технікою, продукцією і спорядже­н­ням при по­єд­нан­ні зі складними гео­графічними, політичними та військовими умовами. Саме тоді шведський гео­граф Р. Челен за­пропонував термін «геополітика» для опису держави як особливого організму, що прагне до роз­шире­н­ня зони свого «мешка­н­ня» й діяльності. Проте засновником геополітики вважають англійського науковця Г. Мак­кіндера, який пояснював природу світового панува­н­ня володі­н­ням «Серцевою» («Осередньою») землею (Heartland), яка охоплює степові ра­йони Росії, Західного Китаю, Монголії, Афгані­стану та Ірану. Г. Мак­кіндер уважав, що ключем до дверей «Серцевої» землі є Східна Європа, тому контроль над нею має цілковите геостратегічне значе­н­ня. Після роз­паду Російської імперії він за­пропонував створити альянс прикордон­них (тих, що отримали незалежність) держав разом з Україною та лігу цих держав з країнами Східної Європи. 

В Україні у перші десятиріч­чя 20 столі­т­тя про­блематикою геополітики за­ймалися М. Грушевський, В. Вин­ниченко, Д. Донцов, С. Рудницький, І. Лисяк-Рудницький, Р. Лащенко, С. Шелухін та ін. Українську геополітичну думку того часу по­єд­нували поясне­н­ня від­сутності державності зазіха­н­нями з боку зовнішніх сил; ви­значе­н­ня регіону етнонаціональної території України як опорної бази в зовнішній орієнтації та державотворен­ні; роз­робле­н­ня порівняльної психологічної характеристики українців та інших словʼянських і несловʼянських народів з метою доведе­н­ня їх спорідненості або окремішності; спроби від­шукати оптимальні форми взаємовід­носин із сусідніми народами та країнами. 

Роз­виток техніки, що потребує великих запасів палива і по­стача­н­ня значних обсягів сировини на великі від­стані, сут­тєва залежність життя країн та регіонів від введе­н­ня чи виведе­н­ня великих партій продуктів, по­глибле­н­ня між­народного роз­поділу праці та між­народна кооперація багатьох технологічних процесів висунули викори­ста­н­ня природних гео­графічних пере­ваг держав у низку найважливіших перед­умов довго­строкової зовнішньо­економічної і зовнішньополітичної діяльності. Так по­стало пита­н­ня про нейтралізацію та компенсацію техніко-економічними та військово-технічними засобами невигідних моментів просторового роз­міще­н­ня у сполучен­ні з певною орієнтацією зовнішньо­економічної і зовнішньополітичної діяльності. Систематизацію цих чин­ників між двома світовими війнами здійснив німецький геополітик К. Гаусгофер, роз­глядаючи держави як надбіо­логічні організми, для існува­н­ня яких необхідні природні межі та жит­тєвий про­стір, що було викори­стано керівництвом гітлерівської Німеч­чини (Р. Гесс, один із нацистських лідерів, був аспірантом К. Гаусгофера) для виправ­да­н­ня агресивної політики. 

Щоправда, події 2-ї світової війни засвідчили багатоплановість виявле­н­ня просторово-гео­графічних показників при роз­гортан­ні сил Антигітлерівської коаліції. Тому залишаються актуальними ідеї Г. Мак­кіндера про необхідність аналізу світового роз­поділу сил та роз­робле­н­ня варіантів його подальшої динаміки. Головним законом, за Г. Мак­кіндером, є утвердже­н­ня фундаментального дуалізму, що від­дзеркалює гео­графічний устрій планети та історичну типологію цивілізацій. Цей дуалізм існує як проти­ставле­н­ня сухопутної та морської могутності. Характер цього проти­стоя­н­ня полягає у проти­ставлен­ні торговельних та військово-авторитарних цивілізацій. 

За часів «холодної» війни геополітичний дуалізм досягнув максимальних роз­мірів: морська могутність ототожнювалась із США (Захід, атлантизмом), а сухопутна — із СРСР (Схід, тоталітаризмом). Україна від­повід­но до цієї концепції є складовим простором, що потенційно володіє можливістю бути фрагментом або однієї, або іншої могутності, і від­повід­ає геополітичній категорії «берегова зона» («пояс», «смуга») — складної реальності, що має само­стійну логіку і є активним субʼєктом історії. Після 1991 стосовно «берегової зони» Східної Європи, тобто й України, західна геополітична думка виробила два під­ходи. Перший, ре­презентований теорією неоатлантизму, виходить із необхідності пере­творе­н­ня «берегової зони» цього регіону на «санітарний кордон», що має від­окремити жит­тєві світи двох антимонічних цивілізацій Сходу і Заходу. 

Згідно з цим Україна має бути фрагментом східноєвропейської смуги, що виконуватиме роль «буфера», який помʼякшує тиск Сходу та нейтралізує його екс­пансіонізм. Другий під­хід, ре­презентований концепцією однополюсного світу, роз­глядає ситуацію (що склалася після пере­моги Заходу в «холодній» війні) як остаточну. Геополітичне проти­стоя­н­ня закінчилося, на­стала ера гео­економіки. З огляду на між­народну ситуацію, окремі теоретики геополітики вважають, що у світі вже склалася однополюсна модель між­народних від­носин, у центрі якої — США. Сучасна геополітична думка США щодо України ре­презентована у працях З. Бжезинського, Г. Кіс­сінджера, Ф. Фукуями і С. Гантінґтона. Так, на думку З. Бжезинського, Україна роз­ташована на межі зу­стрічі європейських і євроазійських угруповань, у зоні політичного вакууму між Росією та обʼ­єд­наною Німеч­чиною. Україна становить центральну ланку зусиль на під­тримку геополітичного плюралізму (зовнішньополітичної позиції, від­мін­ної від російської на пост­радянському просторі). За Г. Кіс­сінджером, Україна роз­ташована на Сході геополітичного простору, що роз­діляє два з шести глобальних носії потуги — Європу і Росію. Тому реалізація США концепції глобального балансу сил включає Україну до кола кандидатів на «урівноваже­н­ня» Росії в Європі. Згідно з концепцією С. Гантінґтона, Україна локалізована між двома опозиційними цивілізаціями, примире­н­ня між якими не перед­бачається. Вона без­посередньо роз­діляє країни НАТО і Росію, яка там ніколи не буде. 

Водночас на початку 1990-х рр. китайські науковці роз­винули ідею багатополярності, що в рамках конфуціанської традиції характеризує геополітичну орієнтацію на утвердже­н­ня нового світового порядку у ви­гляді багатополюсної системи між­народних від­носин. Нова концепція була під­тримана латиноамериканськими, азійськими та африканськими інтеграційними угрупова­н­нями держав. Від середини 1990-х рр. вона стала теоретичною основою сучасного зовнішньополітичного курсу РФ. Висуне­н­ня виконавчою владою РФ доктрини «багатополюсного світу» має швидше прикладне значе­н­ня для поясне­н­ня нової лінії тиску на Захід і прагне­н­ня примусити його більше рахуватися з Росією. Згідно з російською геополітичною доктриною, Україна має увійти в інтеграційне формува­н­ня на пост­радянському просторі під домінува­н­ням РФ. На­прикінці 1990-х рр. зʼявилися спроби скомбінувати традиційні під­ходи (зокрема ідеї «одно-багатополярного світу» С. Гантінґтона та «комбінованої (трьохшарової) структури» А. Танакі), які не набули пошире­н­ня. 

Більшість сучасних геополітичних концепцій обʼ­єд­нує думка, що нині головним фактором, який забезпечує політичну вагу субʼєкта геополітики, дедалі частіше стає опанува­н­ня ним нових технологій та комунікацій (в першу чергу інформаційних та фінансових). Геополітичні маловагомі сили у від­повідь у змозі вдатися до «асиметричної від­повіді» (акти тероризму, екс­тремізму, сепаратизму). Виходячи з цих реалій, нині в центрі геополітики стоїть пита­н­ня регіонального спів­робітництва, між­народної інтеграції, боротьби з тероризмом, а всередині країни («внутрішня геополітика», традиційно пред­ставлена французькою школою) — електоральна політика, врахува­н­ня регіональних особливостей у роз­по­всюджен­ні релігій та культур, адміністративне влаштува­н­ня національних, мовних, релігійних та інших меншин, боротьба з сепаратизмом та екс­тремізмом.

Світові події (починаючи від 11 вересня 2001) окреслили новітні геополітичні тенденції. Окремі держави, навіть ті, які належать до т. зв. «середніх» або навіть «регіональних лідерів» (Афгані­стан, Ірак), втрачають ознаки субʼєктності та стають обʼєктами, на теренах яких активно діють недержавні субʼєкти між­народних від­носин. Ці реалії змушують пред­ставників різних геополітичних шкіл та течій обʼ­єд­нувати зуси­л­ля в пошуку нових під­ходів, які б по­єд­нували традиційні («реалізм» та «ідеалізм», «глобалізм», «регіоналізм», «цивілізаційність» тощо) баче­н­ня геополітики на новому методологічному рівні. 

В Україні пита­н­ня геополітики досліджують і роз­робляють багато наукових колективів. Триває робота щодо усві­домле­н­ня ролі та місця України на світовій арені через роз­робле­н­ня власної геополітичної концепції. Серед найбільш значних — праці Національного ін­ституту про­блем між­народної без­пеки, Національного ін­ституту стратегічних досліджень, Ін­ституту світової економіки та між­народних від­носин, авторів журналів «Стратегічна панорама», «Політика і час», «Дослідже­н­ня світової політики», «Політична думка» та ін.