Лащенко Ростислав Митрофанович

Визначення і загальна характеристика

ЛА́ЩЕНКО Ро­стислав Митрофанович (01(13). 09. 1878, м. Єлисавет­град Херсон. губ., нині Кірово­град — 30. 10. 1929, Прага) — право­знавець, історик права, політичний діяч. Син Митрофана, брат Вʼячеслава, батько Галини та Ростислава Лащенків. Закін. гімназію в Єлисавет­граді (1896), юрид. факультет Університету св. Володимира у Києві (1905). Працював юристом у судових установах Києва (1905–16), київ. мировим суд­дею (1916–17). У 1918 — голова 1-го департаменту Київ. апеляц. суду; 1919 — чл. Верхов. слідчої комісії Директорії; водночас 1918–19 — викладач історії укр. права Київ. нар. університету. Від 1920 — на еміграції. Був головою Над­дні­прян. допомогової секції при Укр. громад. комітеті у Львові. 1921–23 — доцент, 1923–25 — над­звич., 1923–29 — звич. проф. факультету права і сусп. наук УВУ в Празі. Спів­засн. і голова Правн. товариства у Празі (1923–29), чл. Істор.-філол. товариства (1924–29). Наук. діяльність Л. полягала пере­важно у систематизації дослідж., зроблених раніше. Він першим із укр. вчених роз­робив лекц. і семінар. курси історії укр. права, по­єд­навши своєрід. синтезом народниц. і державниц. ідеологій різнорідні теорії, по­гляди та концепції. Першочерг. увагу Л. приділяв ви­вчен­ню держ. ладу та держ. творчості українського народу, а не його анарх. рухів. Він вважав, що в Україні, як і в ін. країнах, політ. ідеї, на­строї та орієнтації мінялися, еволюціонували: у деякі періоди пере­важали демократ. ідеї (напр., за часів Б. Хмельницького, І. Брюховецького, у 1917); іноді вони зовсім зникали (Галиц. князівство у 13 ст.) або змагалися з аристократ. ідеями. Ці орієнтації диференціювалися залежно від особливостей поперед. істор. роз­витку України і тих ідей, що ви­ступали носієм не­стабільності у минулому. Аристократ. і демократ. орієнтації ви­значали зміст й характер майбут. ладу, який, у свою чергу, уособлювався в монарх. або респ. формах правлі­н­ня. Осн. під­ходи Л. до трактува­н­ня історії давньої Русі, які він намагався екс­траполювати у майбутнє, ґрунтувалися на спробі довести, що укр. народові з огляду на його істор. традиції органічно притаман­ні ідеї народоправства, демократизму, рівноправності та від­сутності становості, що в Україні-Русі з її демократ. устроєм, вічами, високим рівнем роз­витку громад. життя не було перед­умов для пошире­н­ня ідеї про спадкового монарха. На від­міну від М. Грушевського, який стверджував, що укр. індивідуалізм не має під собою жодних реал. під­став і що натурі українця, як і натурі росіянина, однаковою мірою від­повід­ає землеволоді­н­ня на колектив., громад. засадах, Л. вважав, що думки про не­природність власниц. змагань укр. селян стосовно землі не знаходять під­твердже­н­ня ні в джерелах укр. права, ні в минулому українського народу. Спираючись на ідею федерації з Росією та власні дослідж. істор. традицій Київ. Русі та Пере­яслав. договору 1654, вибудував федеративну концепцію держ. устрою України. Політ. устрій Київ. Русі роз­глядав з позицій теорії держ. права, зокрема вже виробленої у європ. політ. та юрид. науках концепції «союзу держав» і «союзної держави». Л. ви­окремив 4 осн. концепції політико-юрид. під­став та змісту Пере­яслав. договору 1654: неповна інкорпорація України Росією, що складалася з по­єд­на­н­ня принципів автономії, федерації і конфедерації; зʼ­єд­на­н­ня України з Росією на засадах васал. залежності; юрид. форма зʼ­єд­на­н­ня у ви­гляді реал. унії між Україною та Росією; теорія зʼ­єд­на­н­ня України з Росією як особиста унія між царем та геть­маном, який уособлював укр. народ. Л. дотримувався думки, що концепція особистої унії формально найбільш реально від­повід­ає змісту Пере­яслав. угоди 1654. В основу майбут. федератив. або конфедератив. звʼязку України з Росією він закладав 3 під­валини: добровільність, політ. само­стійність, державність. Л. вважав земел. пита­н­ня осн. для України, тому від його правильного виріше­н­ня залежатиме не тільки добробут укр. насел. та екон. від­родже­н­ня краю, але й існува­н­ня самої укр. держави як держави хліборобської. Ці ідеї лягли в основу політ. федераліст. концепції держ. устрою Украї­ни, роз­робленої Л.

Пр.: Литовський статут яко памʼят­ник українського права // Наук. зб. УВУ в Празі. 1923. Т. 1; Пере­яславський договір 1654 року між Україною і царем Московським // Ювілей. зб. УВУ в честь С. Дністрянського. Прага, 1923; Лекції по історії українського права. Т. 1–2. Прага, 1923–24; К., 1998; Ідея права власності на землю на Україні // Наук. зб. Укр. університету в Празі. 1925. Ч. 1; Цивільне право. Ч. 1. Подебради, 1925; Визволе­н­ня балканських народів // Діло. 1927. Ч. 181–184; Український «копний» процес (по карній справі) на одному прикладі // Зап. Укр. госп. академії у Чехо-Словац. Респ. Подебради, 1927. Ч. 1; Вінець дівочий (crinile) як ін­ститут литовсько-українського права // Там само. 1929. Ч. 2; Українська студентська громада у Варшаві в 1901–1903 рр. // З минулого: Зб. Укр. наук. ін­ституту у Варшаві. 1937.

Літ.: Потульницький В. А. Історія української політології. Концепція державності в українській зарубіжній історико-політичній науці. 1992; Його ж. Нари­си з української політології (1819–1991). 1994 (обидві — Київ).

В. А. Потульницький

Завантажити статтю