Гепатологія

ГЕПАТОЛО́ГІЯ (від грец. ἧπαρ (ἥπατος) — печінка та ...логія) — роз­діл гастроентерології, що ви­вчає етіологію, патогенез, діагностику, клініку, лікува­н­ня та профілактику захворювань печінки, жовчного міхура та жовчовивідних шляхів. Вче­н­ня про печінку складається з заг. та спец. частин. Перша присвячена ви­вчен­ню її структури та функцій за фізіол. і патол. умов, а також роз­роблен­ню методів дослідже­н­ня. Спец. частина повʼязана з описом захворювань печінки, жовч. міхура та жовчовивід. шляхів. Ця про­блема привернула до себе увагу ще в давнину. Давньогрец. лікар Гіп­пократ виділив осн. типи темпераменту людей на основі зміша­н­ня 4-х осн. соків: крові, слизу, чорної та жовтої жовчі. Він, а згодом рим. лікар К. Ґален стверджували, що неправильне спів­від­ноше­н­ня цих соків (дискразія) призводить до захворювань печінки та жовч. шляхів. Пред­ставники кнідоської школи, за свідче­н­ням К. Ґалена, роз­різняли 7 типів захворювань жовчі. До нашого часу збереглися глиняні та бронзові моделі печінки з Вавилону, за якими навч. майбутні жреці-лікарі в мед. школах. Печінк. дольки вперше описав М. Мальпіґі у 1666, а детальніше — Кірпан 1833. Ві­домі праці К. Бернара про від­кри­т­тя в печінці глікогену свідчили про важливу роль печінки у вуглеводневому обміні. Великий внесок у роз­виток Г. зробив С. Боткін. Він звернув увагу на клін. прояви жовчнокамʼяної хвороби та на складності її діагностики, а також виділив інфекц. гепатит як само­стійне захворюва­н­ня, об­ґрунтував його клін. симптоматику та першим довів, що це захворюва­н­ня може при­звести до цирозу печінки. Опис цирозу печінки повʼязаний також з іменем Р.-Т. Лаен­нека. У 20 ст. багато уваги дослідж. етіології, патогенезу, діагностики та лікува­н­ня гепатитів та цирозів печінки приділили О. Мʼясников, С. Подимова, С. Соринсон, Є. Тареєв, М. Ясиновський та ін. Успіхи у вирішен­ні теор. про­блем активізували роз­виток клін.-біо­хім. та клін.-морфол. напрямів, удосконале­н­ня хірург. техніки, роз­виток анестезіології та трансплантології, сприяли становлен­ню хірург. Г., здійснен­ню пере­садки печінки. Виділе­н­ня Г. в само­стійну дисципліну су­проводжувалося організацією спеціаліз. допомоги хворим на захворюва­н­ня печінки та жовчовивід. шляхів. В Україні створено спеціаліз. гепатол. центри на базі від­ділень інфекц. стаціонарів, гастроентерол. від­ділень лікарень. Про­блеми Г. ви­вчають фахівці низки н.-д. установ та ВНЗів, зокрема Ін­ститутів гастроентерології (Дні­пропетровськ), терапії (Харків), хірургії і транс­плантології, епідеміології та інфекц. хвороб ім. Л. Громашевського (обидва — Київ) АМНУ, Нац. мед. університету ім. О. Богомольця (Київ), Київ. мед. академії післядиплом. освіти ім. П. Шупика, Донец. мед. університету ім. М. Горького.

У мед. практику впроваджено ефективні діагност. методи: пункційна біо­псія з гістол. дослідж. біо­птатів, лапаро­скопія, через­шкірна холангіо­графія, селективна ангіо­графія, радіо­ізотопне сканува­н­ня печінки, ехо­графія, біо­хім., ензимол., імунол. тести тощо. Найважливішою про­блемою Г. є ви­вче­н­ня вірус. гепатитів — роз­по­всюджених інфекц. хвороб людей з пере­важним ураже­н­ням печінки, інтоксикацією організму й нерідко жовтяницею. За етіологією роз­різняють гепатити А, В, С, D, E, G. За даними ВООЗ, у світі бл. 14 млн осіб хворі на гепатит А, 400 млн — на гепатит В, 300 млн — на гепатит С, ін. види зу­стрічаються значно рідше. В Україні показник захворюваності на гепатит А коливається в межах 39,7–302-х випадків на 100 тис. населе­н­ня, на гепатит В — 16,7– 26-ти випадків. Фахівці вважають, що це занижені показники, тому що реєструються пере­важно жовтяничні форми і не фіксуються без­жовтяничні та без­симптомні, яких у 5–10 разів більше. Джерелом інфекції є хворі або вірусоносії. Зараже­н­ня гепатитами А та Е від­бувається гол. чином при споживан­ні контамінованих харч. продуктів і води, ін. вірус. гепатитами — при інʼєкцій. споживан­ні наркотиків, діагност. і лікув. процедурах з поруше­н­ням цілості шкіри чи слизових оболонок, побут. шляхом (через спільний прилад для голі­н­ня, зубну щітку, при татуюван­ні), з менструал. кровʼю (частіше в сімʼях), статевим шляхом, внутр.-утробно (від хворої матері до плода). Після інфікува­н­ня віруси з кровʼю заносяться в печінку, де від­бувається їхня реплікація, що об­умовлює запально-дистрофічні зміни та руйнува­н­ня печінк. клітин. Клін. прояви захворюва­н­ня зʼявляються через 3 тижні — 6 місяців від моменту зараже­н­ня. У хронічну форму можуть пере­йти гепатити В, С, D i G. Цьому сприяють алкоголізм, наркоманія, тривале вжива­н­ня токсич. для печінки ліків, не­якісне харчува­н­ня, тяжкі су­провід­ні захворюва­н­ня. Хроніч. гепатит може транс­формуватися у цироз печінки і рак. Нині роз­роблено високочутливі специфічні методи діагностики гепатитів з виявле­н­ням вірусу (імунофермент. аналіз, полімеразна ланцюг. реакція). На сучас. етапі гастроентерологи роз­робляють нові під­ходи до лікува­н­ня гепатитів за допомогою комплекс. терапії препаратами альфа-інтерферону в комбінаціях з ін. противірус. засобами. Для запобіга­н­ня заражен­ню вірусами гепатитів А та Е першочергове значе­н­ня має сан.-гіг. контроль за водопо­стача­н­ням, ка­налізацій. і очисними спорудами, громад. харчува­н­ням. З метою профілактики ін. вірус. гепатитів особливу увагу приділяють обстежен­ню донорів крові та органів з метою виявле­н­ня у них вірусів гепатитів і нед­опуще­н­ня до донорства, у мед. закладах за­стосовують шприци і системи одноразового викори­ста­н­ня, виконують правила стерилізаційної обробки й стерилізації колючих та ріжучих інструментів. Для специфіч. профілактики гепатитів А, В і Е за­пропоновано високоефективні вакцини. Важливе місце в Г. за­ймають захворюва­н­ня жовч. міхура та жовчовивід. системи. Остан­нім часом зро­стає частота захворювань на жовчнокамʼяну хворобу, у звʼязку з чим почали за­стосовувати про­гресивніші технології операцій: лапаро­скопічні, кріоде­струкції, «зварюва­н­ня» тканин та ін.

Завантажити статтю