ГЛАДКО́В Федір Васильович (Гладков Фёдор Васильевич; 09(21). 06. 1883, с. Чернавка, нині Саратов. обл., РФ — 20. 12. 1958, Москва) — російський письмен­ник. Лауреат Сталінської премії (1950, 1951). Урядові від­знаки. Закінчив Тифліський учительський ін­ститут (нині Тбілісі, 1906). За участь у революційному русі за­знавав пере­слідувань. Від 1921 — у Москві: 1932–41 — член редколегії ж. «Новый мир», 1945–48 — директор Літературного ін­ституту. Був членом літературної групи пролетарських письмен­ників «Кузница» (1923). Ранні твори вирізняються натуралізмом у змалюван­ні життя трудівників, селянської бідноти, каторжан. Повість «Изгои» (1909, опубліковано 1922) — про долю політичних засланців. Оповіда­н­ням «Единородный сын» («Пучина», 1917), «Огнен­ный конь» (1923), пʼєси «Бурелом» (1921) і «Ватага» (1923) притаман­ний пафос революційних і громадянських пере­творень, ускладнена система тропів, ритмізація оповіді. Один із перших у радянській літературі, хто звернувся до виробничої тематики (роман «Цемент», 1925). У повістях «Новая земля» (1930), «Пьяное солнце» (1932) від­творив оновлене село у світлі позитивної соціалістичної дійсності. Видав збірку сатиричних оповідань «Маленькая трилогия» (1932). Серію нарисів «Письма про Дне­пробуд» (1931) і роман «Энергия» (1933–38) присвятив будівництву Дні­прогесу. Героїзму людей під час 2-ї світової війни присвячено числен­ні повісті, оповіда­н­ня, нариси («Солнце матери», 1942; «Клятва», 1944). В автобіо­графічній трилогії «Повесть про детство» (1949), «Вольница» (1950), «Лихолетье» (1954) продовжив традиції М. Горького (незакінчена 4-а частина — «Мятежная юность»). Автор літературних порт­ретів, статей (збірка «О литературе», 1955). Українською мовою твори Г. пере­кладали Д. Бобир, Л. Ященко, Н. Свєчникова.